Під тихими вербами - Борис Грінченко
- Iстинно розсобачується мужик за такими шибениками, як оцей Зiнько! - казав Сучок.-"Я, плеще,- подать заплатив, одбутки всi поодбував, нiкого не займаю, горiлки не п'ю,- що ви зо мною зробите?" I верно, що ти з їм, паскудним, тогда йздєлаєш? Одно слово: розуратство!
- Iменно, iменно правда! - потакував Копаниця.- Нiкоторого тобi над їм слєствiя нема. Ти його в холодну, а вiн тобi кричить: яке ти право маєш? Значить - покажи йому, де твоя законная основанiя! А, сто чортiв! Да якби в мене була полная законная основанiя, дак я б тебе, iдолового вишкварка, на дерть подрав би й свиням викинув би, а не то що в холодну, хамлетська ти морда!
- Законники пойшли, промовив Тонконоженко,- та праведники такi, що бiда!
- А як на моє розсужденiє,- казав Сучок,- дак провчить їх, падлецьов! Щоб притихли!
- Та як же їх провчиш? - питав Копаниця.
- От, штука!.. Хiба ви цього не знаєте? Позвать його в волость: "Зачим сто у тиб'я куриця дохла проти двора на вулицi валяється?" -"Нi, не валяється".- Как ти, мерзавець, смєїш менi говорить, когда я сам видiв? Начальство запреiдаєть, санiтар приказано, а ти що? Щоб нюхало начальство? Да ще й брехню начальству задайош!.. Марзавець ти!.. Падлець!.. Нигодяй!.." Ну, послi такого наставленiя уже ж вiн не втерпить, щоб чого не сказать, грубе яке слово,- тодi його в зуби, та на десятникiв гукнуть, та й усипать гарячих, не жалiючи.
- Невозможно! - крутнув головою Копаниця.- Одно, що не грублять: ти його хоч i вилай, то вiн каже: "Господин старшина, ви не лайтеся, бо я на вас жалобу проiкнесу",- а друге: хоч i зробиш, так вiн тодi таку тобi кутавасiю з перцем пiднiме, що хуже буде, нежелi за Дениса Пилиповича землю. Нi, це не йдьоть!
- А менi здається, озвався Рябченко,- що Михайло Григорович таки правду каже: iменно їх, треба провчить. Хоч не всiх, дак хоч самого Зiнька. Тiльки не так трохи треба заходжуваться.
- Ну, а як же?
- Нишком, щоб нiхто не бачив, та щоб i вiн не знав, хто його провчив. Щоб знав за що, та не знав хто. Так йому й сказати: оце тобi за те й за те, а хто каже - чорт його зна. Тодi йому жалiтися нi на кого й нiяк, а боятися буде. Не до смертi його бити, не, а так - добре пополохати, щоб трохи полежав та почухався.
- А що ви думаєте? Воно й правда! - доводив Тонконоженко.- Поки ми їх не почнемо вчити, дак нiчого дiла не буде. А як одного та другого провчимо - тодi його страх возьметь, нишком сидiтиме.
- I не висьма важна штука,- розказував Рябченко.- Це можна так ловко зробить, що моє поштенiє!.. Тiльки щоб Григорiй Павлович подозволив, бо без господина старшини тут нiяк нельзя.
- Хто його зна, казав Копаниця,- це, коли хочете, непорядок i дайже буйство… Ну, та задля такого дiла,- засмiявся вiн,- можна й манюсiнькоє буйство соченить.
- I чудесно! - задовольнився Рябченко.- За тиждень, за два й готова штука буде. Зiнька положимо, а самi тим часом у громадi крутнемо.
- Ну, тольки, знаєш, Яхрем Семенович, ти тоже не весьма-очинь! А то щоб так не було, як iз Панасом.
- Ото ж таки! Хiба я такий дурак, як Панас? Акуратно все так iздєлаєм, що ну! I науку получить, i живий останеться…
Товариство повеселiшало. Чарка жвавiше заходила з рук до рук, наче й горiлка в їй посолодшала. Довгенько ще випивали та закусювали…
Проминуло з тиждень.
Одного разу Рябченко прийшов у свято до церкви, вистояв утреню, а тодi, не хотiвши йти додому та знов приходити до служби (бо йому таки далеко було), зостався пiдождати в сторожцi,- там звичайно дожидали люди, поки вдарять до служби. Та цього разу людей було мало: троє дядькiв та Микита Тонконоженко. Сидiли та гомонiли гуртом, а далi так трапилось, що тi повиходили, а зосталися вдвох Рябченко з Микитою.
"От i добре, подумав собi Рябченко,- хотiв був до його сам пiти, та тут лучче буде побалакати: хай люди не знають, що вiд мене до його стежка є".
I вiн загомонiв до Микити:
- А що, Микито, не пощастило тобi Гаїнку зачепити,- повернувся-таки Зiнько.
- А штоб вон луснул! - сердито гарикнув Микита.
- Ну, а вже ж i жiночка була б тобi хороша! Одно слово - як лялечка!
Микита тiльки плюнув зо злостi.
- I все цей Зiнько тобi на завадi стає,- правив своє Рябченко.- От тодi в тебе Ївгу одбив.
- Падлець, одно слово! - вилаяв Микита.
- Все Васюту настренчує, щоб iз тебе на вулицi знущався.
- Нигодяй! - I Микита аж побiлiв iз серця, згадавши вiршу про Трандиту.
- Настоящий нигадяй! I таке зловредне, що кожному шкоди наробить. Тепер таке почав, що як виграє справу, дак ми всi хоч з торбами попiдвiконню йди.
- Та ну? - здивувався Микита. Нивжлi такое плохое дело?
- А ти ж думав як? Коли в Дениса однiмуть землю, а мужики почнуть брати собi в Добровольського, дак тодi, брат, наша земля, що в Горянського ми найняли,- вона їм без надобностi. Ми тодi на льод сiли, бо нам нiчим буде Горянському заплатить. А в контрахтi тисяча рублiв невстойки - он що! Поцiнують тодi, брат, нас усiх та й тебе з батьком.
- Вот так штука! - аж злякався Микита.- Дак через такого падлеца да нам усем пропадать?
- А що ж ти зробиш? Якби його чортяка винесла куди хоч на який мiсяць або два, дак ми б могли собi раду дати i пересельську землю вдержати, а так - нема ходу: що нi почнемо, що нi зробимо - вiн i переб'є, вiн i переб'є! Хоч би захворiв абощо… то все якось би впорались… Ех, Микито, як я гляну на теперiшнiх парнiв, дак один пустяк, та й годi! Якби я парубкував, дак хiба б я попустив отак iз себе смiятися якомусь там Зiньковi, як вiн iз тебе насмiявся? I Гаїнку, й Ївгу… Ех!..
- Ну, а що б ви iздєлали? - спитав, почервонiвши, Микита.
- Хi, не знав би що! Зобрав би хороших парнiв три-чотири душi та й дав би йому доброї матланки - от що!
- А що ж, ви думаєте,