Під тихими вербами - Борис Грінченко
От i хазяйство. Тодi бiльше як три мiсяцi згаяв, у тюрмi сидячи,- воно ж у господi не побiльшало, а поменшало. А тепер? Хто його зна, доки ще вiн лежатиме. А надворi ж весна вже зеленiє, треба ж i сiяти, й орати. Хто ж те все зробить? Будуть вони цього року без хлiба сидiти!
Як гарно, як добре було торiк повеснi, як iще нiчого цього не починалося! Зiньковi згадався той день, як вiн iшов торiк полем на пасiку та озирав хлiб високий та буйний, що хвилями котився поперед їм. I так мов запахло Зiньковi тими пахощами польовими, мов повi яло на його тим вiтром теплим i потягло його в поле непереможною могучою силою… Пiдвiвся, хотiв устати - i гострим болем пройняло йому груди, упав назад, на подушку…
Земленько моя рiдна, ти ж неорана-невпорана лежиш! Та хто ж тебе зоре, хто ж тебе засiє, хто ж тебе житами-пшеницями покриє? Лежить твiй робiтник як колода, рукою не рухне, ногою не ступить на тебе, моя земленько!.. Сиротою ти зостанешся недоглянутою, а ми без хлiба святого…
I буйнi сльози котилися в його по обличчю…
Треба щось же йому думати, так же не можна. Прохав дiда, щоб той найняв наймита: удвох iз наймитом хоч трохи впорали б землi. Дiд казав: "Добре! Добре!" - а наймита Зiнько так-таки й не бачив, от уже три днi, а все нема.
Увечерi Зiньковi так полегшало, що вiн уже сидiв на лiжковi з закладеною за спину подушкою. На столi блимала лампочка, а бiля неї, з шитвом у руках, сидiла Гаїнка. Зiньковi виразно було видко її схилене до роботи обличчя, поблiдле за турботами та за безсонними ночами.
- Як ти змарнiла, Гаїночко! - промовив Зiнько.
- Мовчи вже! Сам гарний! - вiдказувала вона жартом, удивляючись у знеможене Зiнькове обличчя, що здавалось iще страшнiшим у темнiшому куточку.- Сам гарний: жовтий, як вiск, а худий, як скiпка, ще й очi позатягало, а пiд їми мов хто чорним попiдводив.
- Може, ти? - шуткував Зiнько.- Ти ж примазувала оце колись.
- От, не мала б чого робити!.. Он треба тобi сорочку к великодню пошити, щоб ти не був такий сердитий, як вiтер, що як йому мати дасть товсту сорочку, то вiн зараз розпустить губи та й почне з серця вiяти, що аж дерева стогнуть… Стривай, он хтось iде!
В сiнях справдi щось тупало. Дверi вiдчинилися, i в хату вступили Карпо та Васюта, а за їми дiд Дорош.
- Здоров, брате! Ще не спиш? О, та ти вже сидиш! Пiшли нашi вгору, як той циган! - вигадував Васюта.
- Сиджу… Сiдайте й ви!..
- Спасибi… Таки тобi полегшало, Зiньку? - питався Карпо.
- Полегшало…
- Дай боже, щоб i встав швидко! Тодi зараз можна буде позивати тих, хто побив тебе.
Зiнько махнув рукою:
- Про що думати!.. Хоч би одужати!.. Та й на кого я жалiтимусь? Хiба я знаю, хто це зробив? Я ж нiкого не пiзнав.
- Повинен урядник iзнайти!.. А коли не знайде, то в город жалiтися. Не можна ж так лиходiям безбожним попускати, не послухали тодi слова мого, а iстинно воно було, кари на їх великої треба: хоч би й смертi завдати лютим, то й того вони заробили грiхами своїми.
- Годi-бо. Карпе, облишмо це! - прохав Зiнько. Йому було тяжко тепер про це говорити.
- I справдi, хай йому, Карпе, - сказав Васюта.- Говорiмо краще, чого прийшли. Адже ми до тебе за дiлом.
- Скажете.
- То видавай лиш нам зерно!
- Яке зерно? Нащо?
- Ото - нащо! А ще хазяїн! Щоб сiяти, хiба ж нащо?
- Та де ж його сiяти?
- На твоїй нивi. Ми вчора та й сьогоднi ще орали.
- Як то?
- Чи ти не знаєш, як орють? За чепiги руками та й гей-соб, мурий!.. Карпо та Дмитро, та з Савкою Михайло-помагайло, та оцей Васюта, що говорить тута, та оцей дiдусь Дорош, що над їми командував, та заходилися орати та й виорали, а ти, пане господарю, добре тепер дбай та їм порядок, давай - де та що сiяти!
Зiнько похилив мовчки голову, i сльози забрищли в його на очах.
- Ну, от i похнюпився! Та ну бо, глянь веселенько та розкажи нам гарненько, що робити!
- Братики мої рiднi, спасибi вам за велику ласку! Поки живий буду, не забуду її!.. I вам, i дiдовi.
- От гляньте ви на його! - засмiявся Васюта.- Наговорив сiм мiшкiв гречаної вовни, а все пiвтора людського, що й купи не держиться! Ти йому про дiло - Про зерно, а вiн тобi про ласку! Та нам не треба нiякої ласки,- нам треба твого зерна.
- Ви, братчики, мов удруге мене на свiт оце народжуєте!..- казав Зiнько.- Бо тепер менi легше й на сонце дивитися за таким щирим приятельством.
- А як же тиє си думав собi? - загомонiв Карпо.- Одно в нас товариство, одним дишемо духом, та чи покинемо ж товариша в притузi великiй? Не треба було б i товариства нiякого, коли б ми в помочi не ставали один одному, про себе самих тiльки дбаючи.
- Правду, Зiньку, хлопцi кажуть! - озвався дiд Дорош. - Отак i треба по-людському, а не то що дери з кого попадя без нiякого жалю! От, їй-бо, веселiше й жити на старiсть стая, таких добрих людей бачивши, як оцi хлопцi!
- Хлопцi та й хлопцi! - гукнув Васюта.- Що це за напасть така, що все на хлопцiв? Наче я дурно робив Зiньковi, чи що? А нi же! Ось нехай лиш устане, а мене тим часом поб'ють, бо вже вдруге каменюкою хтось кидає,- то буде вiн робити на мене, аж кректатиме! От побачите!.. Я його запряжу!..
Всi засмiялись, а Васюта сидiв поважно й щипав свого бiлявого вусика.
- Мої ж ви добрi! - казав Зiнько з блискучими ще вiд слiз очима.- Нехай вам так бог допоможе, як ви менi допомогли. Як би ви знали!.. Ви менi й душу немов оживили!.. От присягаюся: поки вiку мого, поти з вами!.. Будемо своє робити, як бог велить, нехай i повбивають нас! Ми своїм не поступимося… Що бог дасть!..
- Не поступимся нi ввiк! - промовив Карпо мiцним поважним голосом.
Стихли враз,