Під тихими вербами - Борис Грінченко
- Поки хвалько нахвалиться!
- Какой я вам хвалько! Вот возьму да й монуминтально iздєлаю. Мєсяць буде чухаться - не вичухається,- такого вгощенiя дам!..
- Хто його зна… Звiсно, була б це штука славна, i не самому тобi було б добре: поки Зiнько вичухався б, то ми б у громадi по-своєму крутнули… А то поцiнують нас…
- Будь я первой падлець, если не iздєлаю! - скрикнув Микита.
- Та ти не гукай так: це, брат, тихенько треба робити,- припинив Рябченко та й почав нишком розказувати, як та що треба робити, щоб усе було добре.
На церквi бевкнув дзвiн.
- О, вже й до служби,- сказав Рябченко, i обидва з Микитою перехрестилися.- Треба йти… Тiльки ж ти гляди, Микито! Понiмаєш? Нi я тобi нiчого не говорив, нi ти менi…
- Понiмаю! Усьо буде в плипорцiю, i аджарим так, що моє вам паштенiє, ще й здєлайте одольженiє.
- Та не забудь: по головi анi-нi-нi!.. Нiяк не можна!..
- Пускай голова йому остається, а ми нижче лупньом…
- Ходiм же до церкви!..
V. НАПАД
Приходила весна.
Снiг лежав уже по самих ярках та затiнках, а то скрiзь позбiгав лепетливими дзюркотливими струмками. Серед пучечкiв торiшньої трави де-не-де визирали вже блакитними оченятами пролiски, але вся земля лежала ще чорна, дожидаючися, поки пресвiтлеє сонце обнiме її своїм палким промiнням та й убере в пишнi зелено-квiтчастi м'якi шати. Лежала ще пiвсонна й зiтхала до неба теплими грудьми, i теє зiтхання злiтало вгору легенькою бiластою парою. Пара линула вгору, збиралася там у хмари, i хмари тьмарили небо, затуляючи землi сонце. Так молода жiнка, думаючи про розлуку з своїм подружжям, плаче гiрко, i сльози застилають їй свiт, i вона не бачить, що той, кого вона так палко дожидає, що вiн уже вернувся, стоїть тут, бiля неї,- ще мить, i вiн одним дужим рухом пригорне її до себе на груди, обiйме її сяєвом свого сонячного погляду, i вони поєднаються в одному прекрасному, як мрiя, поцiлунку. Так земля зiтхала за сонцем i не знала, що за малу годину вона потопне в його золотих обiймах, i тi сльози-тумани розвiються, зникнуть од одного ясного променистого погляду.
А поки ще хмари темнi,- але теплi веснянi хмари,- снували по небу. Землю приспала нiч. Не видко було мiсячка, спали й зiрки, заступивши за хмару. Тихий упокiй панував скрiзь, той дужий i радiсний упокiй, що схиляється над землею перед новим весняним днем, повним сонячного сяєва, блискучих кольорiв, спiву, руху, могучої працi…
Пiшовши ще вдень у Чорновус, вертався тiєї ночi Зiнько потемному додому. З вулицi повернув через Карпiв город наниз, щоб швидше дiйти, бо забарився. Iшов лукою, звичайною стежкою попiд городами. Вже близько й провулок на гору. Увiйшов у тi верби, що росли над криничкою. Там було ще темнiше.
Щось зашелестiло, i враз перед Зiньком зачорнiла чиясь висока постать.
- Хто це? - поспитався вiн, припинившись.
Здорова постать замахнула руками вгору, i Зiнько почув, як щось тверде штовхнуло його болюче в груди так дуже, що вiн схитнувся. Але в ту ж мить ударено його i в спину. Зiнько скочив наперед i встиг ухопиться за коляку, що здоровий чоловiк уже пiднiмав удруге. Вирвав коляку i вiдстрибнув набiк.
- Не пiдходь! - крикнув, пiднявши коляку вгору.
- Який страшний! - озвався глузливо чийсь голос, що здавсь Зiньковi по знаку.- Оце тобi за жалоби губернаторовi.
I троє з коляками кинулись на його. Зiнько зачепив когось своєю, але його-вдарили три враз, вибили йому з рук ломаку й почали бити його в груди, в спину, в боки, молотячи, як снiп цiпами.
- Рятуйте! - скрикнув Зiнько i впав додолу непритомний…
***
Гаїнка того вечора довго дожидалася Зiнька з Чорновуса.
- Мамо, чого це його досi нема? - питалася.
- Та, мабуть, дочко, зостався там ночувати, бачить, що нiч темна, йти погано - ну й зостався.
- Нi, вiн казав, що сьогоднi вернеться.
Та мати й дiд певнi були, що Зiнько заночував у Чорновусi, i, не турбуючись, спали всю нiч. Гаїнка ж не могла заснути: лежала й прислухалася, чи не йде Зiнько. Кiлька разiв їй чулася хода, вона схоплювалася, пiдбiгала до вiкна й дивилась у двiр, у темряву. Нiхто не йшов. Одного разу вчулося навiть, що вiн уже ходить у дворi, щось робить. Вона вибiгла, гукнула стиха,- не було нiкого. Вернулася й лежала, все ловлячи вухом ту знайому їй ходу. Нiколи так не було, щоб Зiнько сказав "вернусь" i не вернувся. Тiльки раз це було,- як його до тюрми взято. А тепер?..
Нiмий страх дивився на неї великими, як темрява, очима, обнiмав її холодними обiймами.
Вже свiтало, як її, знеможену, поборов на хвилину сон.
Ураз щось застукало в вiкно, аж шибки задзвенiли. Гаїнка схопилася з лiжка i стала серед хати, не розумiючи зо сну, що це.
"Зiнько!" - враз подумала i кинулась у сiни вiдчинити. Вiдчинила, перед нею стояла сусiдка Стручиха.
- Нещастя! - крикнула.
- Яке? - спиталася, вся похоловши, Гаїнка.
- Зiнька твого на луцi знайдено… побитого…
Гаїнка захиталася i впала б, якби не вхопилася за одвiрки.
Iз-за Стручишиної постатi побачила: у двiр увiходило троє людей i несло… Струк iз Васютою держали за плечi й за голову, а Струкiв наймит за ноги.
Гаїнка дивилася на їх, як вони вступили в двiр i йшли обережно, помалу. Дивилася, не одводячи очей, вся закам'янiвши, не можучи ворухнутися.
Вони пiдходили ближче. Тiло трохи згиналося посерединi вниз; безсило хиталася, звисаючи, одна рука, голова з мертво-блiдим обличчям одкинулася назад i лежала трохи боком на Васютинiй руцi; вiд уст, трохи розкритих, значилася по щоцi й потiм на бiлому комiрi сорочки темно-червона смуга.
Вони пiдiйшли до хати. Стручиха оступилася, а Гаїнка стояла нерухома i все глядiла. - Гаїнко, оступись! - промовив Васюта.
- Ай! - скрикнула та, вхопившися за серце, i впала.
Стручиха кинулася в сiни, вхопила попiд плечi Гаїнку i вiдтягла її вiд дверей. Чоловiки понесли Зiнька в хату.
Трохи згодом Васюта вже бiг верхи в Чорновус по лiкаря…
Зiнько лежав на лiжковi. Вiн опритомнiв уже, але був такий знеможений, що не здужав озиватися i лежав, заплющивши очi. Кров з обличчя йому змито, але сорочки, всiєї закривавленої, не зважилися скинути: вона прикипiла до тiла; скинули саму чумарку. Гаїнка сидiла бiля лiжка в ногах i дивилася на блiде Зiнькове обличчя. Сидiла, як витесана з каменю, дивилася застиглим,