Українська література » Класика » Під тихими вербами - Борис Грінченко

Під тихими вербами - Борис Грінченко

Читаємо онлайн Під тихими вербами - Борис Грінченко
тiльки у всiх бли­щя­ли очi, про­ме­нi­ючи од­ним по­чу­ван­ням. А Гаїнка чу­ла, як їй по­за спи­ною сип­ну­ло мо­ро­зом, i їй ста­ло так див­но i так страш­но, як у церк­вi пе­ред спо­вiд­дю. Кiлька хви­лин бу­ло ти­хо, аж по­ки оз­вав­ся дiд До­рош.

- Дасть бог, усе бу­де га­разд! Мо­же й нi­чо­го страш­но­го не бу­де,- хi­ба ж та­ки все крив­ди нам тер­пi­ти! Дай, бо­же, щоб да­лi лег­ше та ве­се­лi­ше жи­ло­ся!


- От свя­те сло­во! - скрик­нув Ва­сю­та.- Дай, бо­же, ве­се­лi­ше жи­ти!


I справ­дi всi по­ве­се­лi­ша­ли за тим сло­вом i дов­го iде го­мо­нi­ли.


Довго й Зiнько не мiг тiєї но­чi зас­ну­ти. Дум­ка дум­ку наз­до­га­ня­ла. Най­бiльше на се­бе ремст­ву­вав. Хi­ба ж не зог­рi­шив вiн, ду­ма­ючи об­ли­ши­ти все, по­ки­ну­ти всю спра­ву? А то­ва­рист­во йо­го дяк не по­ки­ну­ло! Се­бе жал­чi­ше йо­му зро­би­ло­ся, а не прав­ди. А за­був пра­вед­них лю­дей,- во­ни ж i му­ки тер­пi­ли, їх нес­вiтським ка­ту­ван­ням мор­до­ва­но, на вог­ню па­ле­но… Йо­го тiльки по­би­то, а ви­ни вми­ра­ла, а своєю прав­дою не пос­ту­па­ли­ся. Зна­ли, що хоч са­мi пом­руть, так їх смерть iн­ших до прав­ди при­хи­лить i та­ки нап­ра­вить лю­дей ку­ди тре­ба… Де ж во­на, та й прав­да, вiзьметься, ко­ли ко­жен зрi­ка­ти­меться за неї обс­та­ва­ти? I як це вiн чуд­но ду­мав жи­ти, нi­ко­го не зай­ма­ючи, щоб i йо­го не зай­ма­но! Хi­ба ж крив­да чiп­ляється че­рез те, що її зай­ма­ють? Во­на са­ма хо­че за­ня­ти чо­ло­вi­ка, пiд се­бе йо­го пiд­гор­ну­ти, заб­ра­ти со­бi йо­го си­лу. Хоч як хо­вай­ся, як об­ми­най її,- во­на са­ма те­бе знай­де! Нi, не мож­на так про­жи­ти. Тре­ба з нею зма­га­ти­ся, а там… а там - що бог дасть!..





VI. ЛIКИ



Зiнько на­че й оду­жу­вав, але вельми по­ма­лу. Каш­ляв i ка­зав, що бо­лять гру­ди. Ча­пав iно­дi по ха­тi, бiльше то за стi­ни, то за ко­мин дер­жа­чи­ся; ви­би­рав­ся на призьбу, сi­дав на со­неч­ку… по­си­дiв­ши тро­хи, ка­зав, що йо­му вже важ­ко, i вер­тав­ся на лiж­ко. Тяж­ко, по­ма­лу вер­та­ло­ся здо­ров'я. Ва­сю­та їздив раз у Чор­но­вус, при­вiз ще лi­кiв, та во­ни щось ма­ло по­соб­ля­ли. Сам лi­кар бiльше не заїздив.


Дiдовi До­ро­ше­вi лi­кар ду­же не впо­до­бав­ся. I не че­рез те, що був неп­ри­вiт­ний,- от, як на дi­до­ву дум­ку, то всi па­ни та­кi, що нi­ко­ли по-людсько­му, ти­хенько-ла­гiд­ненько сло­ва не ска­жуть, а все з кри­ком та з гу­ком,- то це не ди­ви­на бу­ла, що й лi­кар та­кий. А оце дi­до­вi не впо­до­ба­ло­ся, що скiльки вiн уже лi­чить Зiнька, а по­лег­кос­тi нi­якої не­ма. Де ж та­ки! Це так як оду­жу­ва­ти, дак без лi­кiв швид­ше ос­тер­баєш. Та як на дi­до­ву дум­ку, то всi лi­ка­рi та­кi - нi­яко­го з їх доб­ра не­ма, хоч би їх i зов­сiм не бу­ло. Нi­чо­го во­ни не тям­лять, тiльки лю­дей псу­ють. Дiд пам'ятав, як йо­го од­но­го ра­зу, ще за­мо­ло­ду, по­би­то… Дак то­дi гоїв йо­го Га­ра­сим Сав­чук - ото був пре­ве­ли­кий зна­хар! За­раз до ран ран­ни­ка поп­рик­ла­дав, а пи­ти дав та­ко­го зiл­ля… ну, й за тиж­день вiн здо­ро­вий був,- от що! А то гоїть, гоїть от уже тре­тiй тиж­день, а нi­чо­го по­мо­чi не­ма. Це так Зiнько й до осе­нi не ви­чу­няє.


Ге! Як­би Га­ра­сим Сав­чук жи­вий був! Дiд До­рош за­раз пi­шов би до йо­го, поп­ро­хав би то­го зiл­ля, дав би Зiнько­вi, дак уже дав­но б чо­ло­вiк хо­див та ро­бив. Дак же вмер Га­ра­сим - от ли­хо! А те­пер та­ких зна­ха­рiв i не чу­ти щось. Хто ж би те­пер? Па­на­сен­ко? Ку­ди!.. Ба­ба Мок­ри­на? Де там їй!.. Да­ле­ко ку­цо­му до зай­ця! Та й Радько… Нi, не­ма та­ко­го!.


Хiба… От хi­ба глуш­кiвський Се­ме­нюк? Ка­жуть, доб­ре знається на зiл­лях… Та та­ки дiд i сам був од­но­го ра­зу в йо­го,- по­со­би­ло­ся… Мо­же, в йо­го й те зiл­ля є, що вiд по­би­то­го? Хi­ба пi­ти до йо­го та по­пи­та­ти­ся? Дог­нав - не дог­нав, а по­бiг­ти мож­на.


I все ду­мав дiд про глуш­кiвсько­го Се­ме­ню­ка. Слу­хав, як Зiнько ка­хи­кає, ди­вив­ся, як вiн ди­бає по ха­тi, i ба­чив, що не­ми­ну­че ко­ли не до Се­ме­ню­ка, то ще до яко­го, зна­ючi­шо­го, зна­ха­ря вда­ри­ти­ся.


Прийшла не­дi­ля. Дiд ска­зав, що пi­де до ро­ди­ча, а сам мах­нув у Глуш­кiв­ку i вер­нув­ся геть пiз­но вве­че­рi. Дру­го­го дня вик­ли­кав Гаїнку з Зiнько­вої ха­ти в про­тив­ну i по­ка­зав їй пляш­ку:


- Бачиш, унуч­ко, це?


- А що ж то?


- Здоровля твоєму Зiнько­вi.


- Як то?


- Дякуй дi­до­вi! Би­то ко­лись i ме­не за­мо­ло­ду, да я не кво­лив­ся стiльки, як Зiнько. Бо ме­не лi­чив не лi­кар не­тя­му­щий, а на всю ок­ру­гу зна­хар, Га­ра­сим Сав­чук.


I дiд опо­вiв Гаїнцi ши­ро­ко про Га­ра­си­ма Сав­чу­ка.


- Як дав ме­нi зiл­ля, як ви­пив я раз, та двi­чi, та три­чi,- стре­пе­нув­ся та й пi­шов.


- Дак, мо­же ж, вас не ду­же по­би­то бу­ло, дi­ду­сю?


- Знаєш ти,- не ду­же!.. Мо­же, ще й гiр­ше, нiж Зiнька!.. А як­би ме­не та­кий пар­ши­вий лi­кар лi­чив, як йо­го, то й ме­нi б те бу­ло. Дак я оце ди­вивсь-ди­вивсь на йо­го та то­дi со­бi й ду­маю: до­бу­ду я й йо­му та­ко­го зiл­ля. Та й до­був!


- Де ж ви йо­го до­бу­ли?


- Де до­був, то до­був. У Се­ме­ню­ка. Не та­кий зна­ючий, як Га­ра­сим, а та­ки тя­му­щий чо­ло­вiк. Тiльки ска­зав йо­му, чо­го ме­нi тре­ба,-так за­раз: "Знаю-ка­же,- знаю! Цим я ба­га­то по­соб­ляю лю­дям". Я йо­му то­дi про Га­ра­си­ма: "Якби,- ка­жу,- та­ко­го зiл­ля, як у Га­ра­си­ма!" -"Дак оце ж во­но й є! - ка­же.- Я,- ка­же - вiд Га­ра­си­ма цього й нав­чив­ся". Дак оце й на­лив пля­шеч­ку.


- Зiнько не бу­де цього пи­ти, дi­ду­сю.


- Хiба я тво­го Зiнька не знаю; та­кий муд­рий, що й зна­ха­рям не вi­рить, знаю, що не пи­ти­ме, а ми зро­би­мо, що та­ки вип'є.


- Як же ви зро­би­те?


- А так: ото Ва­сю­та як но­вi лi­ки вiд лi­ка­ря при­не­се, дак ти йо­му їх не да­вай, а цих ча­роч­ку всип та й ска­жи, що це вiд лi­ка­ря, то вiн i вип'є.


- Ой, бо­юсь, дi­ду­сю!.. Як­би шко­ди не бу­ло!


- Яка там шко­да бу­де? Нi­яко­гi­сiнької! Ка­зав Се­ме­нюк: зра­зу оду­жу­ва­ти поч­не. От са­ма по­ба­чиш! Як ви­ду­жає Зiнько та роз­ка­же­мо йо­му, то ще й дя­ку­ва­ти­ме нам.


I дiд усе впев­няв Гаїнку, а во­на все не згод­жу­ва­ла­ся. Як­би це во­на хво­ра бу­ла, то за­раз би хильну­ла, та й край,- i не ду­ма­ла б! А Зiнько… Вiн же їй зав­сiг­ди ка­зав, що зна­харськi лi­ки дур­ни­ця; як же їх йо­му да­ва­ти?


Але то­дi й iн­шi дум­ки по­ня­ли їй го­ло­ву. Доб­ре ж, як во­но й без то­го по­со­биться, а як же нi? Лi­ка­ре­вi лi­ки не ду­же по­соб­ля­ють… не са­мо­му Зiнько­вi, а й так, як хто

Відгуки про книгу Під тихими вербами - Борис Грінченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: