Під тихими вербами - Борис Грінченко
- Чого розманiжився? - штовхнув його рештант, що сидiв бiля його.- Ех, ти! Пити не вмiєш… Уже й п'яний!
- Я не п'яний… озвався якимсь плачучим голосом парубок.
- Ну, а чого ж ти розквасив губи?
- Сумно… вiдказав тим самим голосом napyбoк.
- Сумно! Ха-ха-ха! - зареготалися п'янi рештанти.- До мами схотiв? Чуєш?
I вони почали його смикати, штовхати…
- Одчепiться!.. Душа моя не терпить… Ой, важко менi!.. Ой, тяжко!..
Вiн обхопив себе руками за голову i хитав нею, приказуючи:
- Ой, горечко ж менi!.. Ой, лишенько моє!.. Ой, що ж менi робити?.. А воно ж озивається!.. А воно ж озивається!…
- Що озивається, ти, рюмсало?
- Воно… як янголяточко… А я ж його задавив… А я ж… Ой боже!..
- Дак нащо ж ти його давив, слинявий? Коли вже нарядили з дiвкою дитину, дак i нехай буде дитина, а то ще давити! - казав той палiй, що пiдпалив село.
- Та хiба ж я хотiв?.. Та я ж i не думав того робити… та я ж… Парубок уже плутав, хлипаючи.
- Та чом же ти її не взяв? - питав палiй. Парубок ще раз хлипнув, помовчав, а тодi вiдказав:
- Я б її узяв… Коли ж вона наймичка, та така вбога, що в їх не хата, а хлiв… а мiй батько багатир на все село. Каже менi: "I в голову собi того не клади, щоб Химку сватати. Нiколи того не буде!" А мiй батько такий, що як що сказав, то так уже й є. Я й знав, що батько не дозволить сватати, а все ходив… усе ходив… бо так i порива… Ну, а то раз я на баштанi був… баштан стерiг… Прибiгає вона до мене: "Ой Ониську, прийшла по мене смерть!" -"Чого ти?" -"Утекла з дому, бо там мене вб'ють, як побачать". А в неї батько такий лютий, що як розпалиться, то й чоловiка вб'є, а мачуха ще його й пiддрочує… Ну, там у куренi й народилася дитинка… Взяла його Химка, положила до себе на колiна, загорнула в попередник. Лежить воно, пхикає, пищить з холоду, а ми над ним плачемо. Знаємо обоє, що не можна Химцi з їм додому прийти. "Я,- каже вона,- пiду в город".- "Як же ти пiдеш туди без пашпорта? Та й хто ж тебе вiзьме з дитиною?" Як почала ж вона тужити, як почала!.. Дак у мене так серце й крається!.. А далi як почала мене клясти!.. I жаль менi її, i вже чую, що й мене за серце вхопило. "Цить,- кажу,- не клени! Хiба менi самому легко?" А вона: "Та ти ж устав та й пiшов, та взяв собi другу, та й житимеш iз нею вiк свiй у добрi та, в щастi!.. А я ж пiду попiдтинню!.. Та менi ж через його тiльки з мосту та в воду!.. Та бодай би тобi сонце праведне не свiтило, як ти мене занапастив!.. Я тебе просила, я тебе благала, щоб ти пожалiв мене!.. А ти ж не послухав!.. Тепер бери його та роби з їм що хочеш!.." Та взяла тую дитинку та й положила менi на колiна, а сама все своє!.. Ухопило мене за серце, обняло мене огнем,- як ухоплю я ту дитину, як струсону нею: "Через тебе, кажу,- прокляте, все це сталося!" Та й кинув його до неї знов… А воно… бiдненьке… i не… писнуло… i притихло… Сидимо, мовчимо вже, а воно лежить… I не ворухнеться… Химка до його: "Ой боже ж! Дитина нежива!.." Та тодi знов у плач!.. Це ж як я його струсонув, то i дух iз його витрусив. Сидимо над їм та тужимо. Тужили-тужили - трохи не до свiту… а тодi… закопали його… От так… От i все…
- Ну, а як же довiдались?
- Собаки вигребли та й витягли… Ой боже мiй!.. Боже мiй… оце спати ляжу, а воно мов коло мене тут пищить!.. пищить!..
I парубок iзнову почав хлипати, а його великi сiрi очi зайшлися сльозами. Рештанти всi притихли, не озивалися. Враз чорний гукнув сердито:
- Чортбатьказна-що! Слухають того плаксiя!.. "Писцiть! писцiть!.." Плюньте ви на його!.. Допиваймо, що є!
I, покинувши парубка, взялися знову до горiлки. Але з того часу чорний i просвiтку не давав Ониськовi. Тiльки зуздрiв, що той сiв собi в куточок або просто замовк, нiчого не говорить,- зараз починав:
- А що? Вже пищить? Га? Пищить?
У безщасного вiд того нагадування все обличчя якось бгалося, стискалося в один вираз страшної пекучої муки, сiрi очi туманiли… А чорний, незважаючи на те, знущався:
- Придави його дужче, щоб не пищало! Онисько стискав зуби та аж вився з болю. Дехто з рештантiв iнодi казав:
- Та ну-бо, годi! Чого ти причепився до його?
Здебiльшого ж не зважали на те. Чорного всi боялися.
Одного разу, пiд час такого мордування, Зiнько вже не стерпiв бiльше. Вiн пiдiйшов до чорного i промовив тремтячим голосом:
- Не кажи йому цього!
- А тобi яке дiло? Ти що за пан? - визвiрився той.
- Таке менi дiло, що ти його мучиш. От же не муч!..
- Чи ба, який милостивий! - зареготався чорний.- Плювать менi на тебе! Хочу казати й казатиму!
- Нi, не казатимеш!..- Зiнько почував, що голову в нього мов огнем обнiмає.
- А що ж ти менi зробиш, як казатиму? - глузливо питав чорний.
- Зроблю, що тобi зацiпить!
- А поки те буде, дак я з твоєї морди зроблю настоящего патрета! Бачиш? - I вiн пхнув йому пiд нiс свого здоровенного кулака.Нюхай!
Рештанти притихли, всi обличчя повернули до Зiнька й до чорного. Цей був такий здоровий, що Зiнько здавався перед ним трохи не хлопчиком. Видко було вже й зараз, хто подужає, коли прийде до бiйки.
- Геть з кулаком! - промовив Зiнько голосом, що дзвенiв i тремтiв, як струна.
- Нюхай! -