Під тихими вербами - Борис Грінченко
- Ну, ти, повертайсь!..
Панас копирснув його ногою й перекинув на спину. Тiло простяглось без життя, голова закинулась назад.
- Ну, вдовольнився? Кажи тепер - що надумав? Грицько не озивався. Тiло не Ворушилось. Iван увесь час стояв, немов скам'янiлий. Не мiг ворухнутися, ступнути, озватися. Мов хтось його скував, пригнiтив. Тепер, ледве вимовляючи слова, сказав:
- Вiн мертвий…
- Мовчи, дурню! - вiдказав Панас, а тодi знов удався до Грицька:- Ну, ти, кажу тобi,- не вигадуй, а озивайся! Чуєш? А то я тебе зведу!
I вiн з усiєї сили вдарив його чоботом у бiк. Грицько мовчав..
- Уставай, кажу тобi! - крикнув Панас несамовито.- Уставай! Уставай! Уставай!..
I за кожним "уставай" вiн бив його з усiєї сили в бiк чоботом, аж посувалось тiло по хатi, але не виявляло життiв. А Панаса обняла лютiсть, страшна лютiсть на це бездушне тiло за те, що воно не ворушиться, не озивається. Вiн не хотiв цьому йняти вiри, вiн мукою хотiв примусити Грицька виявити життя, розвiяти його, Панасiв, страх, і вiн бив його, топтав ногами, не розумiючи вже й сам, що робить, i хрипiв:
- Уставай! Уставай! Уставай!
Iван стояв бiля дверей, спiднi щелепи ходили в його ходором, вiн увесь трусився, а все не мав сили ступнути, ворухнутися. Тiльки стояв i дивився божевiльними очима.
- Уставай! Уставай! Уставай!
Але вiн не встав.
Нарештi Панас зупинився знеможений, важко дихаючи… Стояв, стиснувши кулаки, i дивився на мертвого брата. Тодi враз мов схаменувся, нахилився до Грицькових грудей, припав до них ухом…
Груди не дихали.
Помiтив на головi, на виску, чорну пляму, ямку, саме в тому мiсцi, де вдарила голова об гострий рiжок залiзом обкованої скринi.
Панас пiдвiвся й повернувся до Івана:
- Слухай, ти! Коли ти менi хоч словечком кому пробовкнешся, що ми тут були, то буде й тобi те, що йому!
Хотiв iти, але завернувся, сiв на лавi, став думати. Нарештi озвався до Івана:
- Пiди в сiни, знайди там вiжки, перекинь їх через трамок.
Iван не йшов, а стояв, трусячись.
- Ну, йолопе! Чого стирчиш? Iди, кажу тобi!
Iван вийшов. Поки вiн там порався, Панас розв'язав Грицька. Тодi витяг труп у сiни, винiс туди й лампочку. Перекинутi через трамок вiжки вже телiпалися серед сiней. Панас зав'язав на одному кiнцi петлю, взяв пiд пахви Грицькове тiло, пiдтяг пiд вiрьовку i надiв труповi на шию петлю.
- Тягни!
Iван узявся за другий кiнець вiжок. Вiрьовка шморгнула через трамок, труп пiдвiвся головою. Панас пiддав його. Труп заколихався над землею, витягшися ввесь, руки повисли, голова нахилилась наперед.
- Я подержу його так, а ти по драбинi злiзь на трамок, зав'яжи там вiжки.
Панас держав труп, а Іван приставив драбину, полiз на трамок i зав'язав вiжки. Тодi Панас одiйшов.
Труп заколихався серед сiней.
Панас узяв за руку Івана i, як дитину, вивiв iз сiней.
Лампочка, покинута в куточку на водянцi, блимала помалу тьмяним свiтлом, освiчувала сiни, а серед їх трупа зо звислими руками.
Вiн ще колихався рiвно й тихо: ра-аз… ра-аз…
VI. ХТО ВИНЕН
У недiлю рано-вранцi Зiнько лаштувався їхати на ярмарок у Чорноус. Оглядiвся, аж нема того лантуха, що треба було взяти з собою. Почав був шукати та й згадав, що його позичив Грицько ще на тому тижнi та й досi не вернув. Було ще рано, i Зiнько пiшов по лантух до Грицька.
Одчинив дверi в сiни i побачив, що серед них висить чоловiк, спустивши руки й нахиливши наперед голову.
- Що воно? - подумав Зiнько, не зрозумiвши, що саме бачить.
Приступив ближче, пiзнав Грицька, побачив вiрьовку на шиї.
"Грицько повiсивсь!" - промайнуло йому в головi.
Вiн скочив, щоб пособити, щоб зняти, i доторкнувсь до рук холодного трупа. Пособляти було нiкому: Грицько був мертвий.
Зiнько кинувся з сiней. Ледве вибiг, побачив, що в двiр увiходить сусiда Грицькiв, Юхим.
- Грицько повiсивсь! - крикнув йому Зiнько. Той чи не дочув, чи не мiг iще зрозумiти такої надзвичайної речi i спитався:
- Що ти кажеш?
- Грицько повiсивсь,- кажу. Юхим спинився вражений:
- Як то повiсивсь? Чого?
- Не знаю… Висить мертвий у сiнях…
- Та ну?
- Iди глянь!
Вони вдвох пiдiйшли до сiней. Юхим глянув.
- Оце, не дай боже! - промовив, перехрестившись.- Ходiм швидше до волостi та скажемо!
Юхим не схотiв переступити й сiнешнього порога. Причинили дверi i зараз же вдвох пiшли до волостi. Там не було нiкого, тiльки сторож. Послали його по врядника та по старшину. Врядник жив поблизу i прибiг швиденько. Поки вони розказали йому справу, прийшов й Копаниця. Розказали й тому. Старшина гукнув на сторожа, щоб побiг по писаря, а сам, лаючись, що не доведеться побути на ярмарку, пiшов з урядником, з Зiньком, з Юхимом та з понятими до Грицькової хати.
Тим часом чутка про подiю вже розкотилася селом, а надто, що люди бачили, як волоснi з юрмою людей iшли до Грицькової хати.
Оглянувши тiло, урядник iз старшиною поставили бiля нього двох десятникiв, щоб нiкого не пускали туди, а самi пiшли до волостi. Там уже був писар, i вони заходилися писати про страшну пригоду слiдчому, становому та лiкаревi. Незабаром двоє поштарiв уже бiгло верхи, везучи тiї звiстки, Зiньковi та Юхимовi звелено сидiти дома й дожидатися, поки покличуть на допит.
Тим часом Рябченко, їхавши на ярмарок, проїздив проз Грицькову хату. Побачив у дворi натовп народу, найбiльше жiноти. Люди тислися до хати, та два десятники з ломаками стояли бiля дверей i не пускали нiкого.
"Що воно за знак?" - подумав Рябченко i припинив коня.
- А слухай, Йосипе! - гукнув до чоловiка, що саме в той час виходив з двору.- Чого це тут такий тиск народу?
- А хiба ти не чув? Грицько повiсивсь… чи повiшено його… хто його зна!..- вiдказав той та й пiшов собi вулицею.
- Що це? - подумав собi Рябченко.- Чи не здурiв цей Йосип?
Одначе встав з воза, прив'язав коня до ворiт i ввiйшов у двiр. Десятники не пустили його в сiни, та вiн з порога побачив мертвого i помiтив кров на сорочцi.
"Ну, це штука! - думав вiн, iдучи назад до свого воза.- Це не Грицько сам коло себе поравсь, а хтось iнший, бо чого б же була кров? Це така штука, що, мабуть, хай поки ярмарок пiдожде, а я пiду лиш до волостi".
Ударив коня й побiг швидко. У волостi був уже