Під тихими вербами - Борис Грінченко
Лежала, вдивляючися широко розплющеними очима в темряву, i вся трусилася, мов з пропасницi. Нiчого вже не думала, тiльки слухала… Слухала й трусилася…
Скрiзь було тихо. Вiн не йде.
Тодi пiдняла руки вгору, заломила їх, i вони впали за голову на подушку. Страшна безнадiя нiма стиснула їй душу… Душа холодiла, застигала, як крапля на морозi, вмирала…
I враз почула, що Зiнько вiдсуває ключем сiнешнi дверi. Кинулася на лiжковi, пiдвелась - i впала знову, причаїлася, затаївши й духа.
Зiнько ввiйшов у хату тихо, скинув чумарку, роззувся й лiг.
- Ти ще не спиш, Гаїнко?
- Нi…
- Я забарився, серденько… Зачиталися… А в тебе й досi голова болить?
- Нi, вже нiчого…
- Я й Грицька вчив… Вiн страх береться до науки.
Почувала, що мусить щось сказати, вiдповiсти на цi слова, та не могла розiмкнути уста. Одначе перемоглася:
- Добре, що береться…
А думала iнше: "Якби вiн i довiку не брався!" Одначе не сказала цього, тiльки промовила:
- Коли хоче навчитися, так чом же вiн не ходить до тебе, а ти до його?
Напружувалася з усiєї сили, щоб не тремтiти, щоб говорити спокiйно, а воно таки подужувало i раз у раз струшувало, мов страшною трясцею.
- Соромляється при чужих,- одказав Зiнько,- говорить, що йому лучче дома. Та й нога ж у його ще болить, не можна ходити.
- А жiнки… хiба не соромляється?..
- Нi.
- Коли ж ви вчилися? Як ще всi не посходились?
- Еге ж.
- А Катря була?
- Була.
- А вона… тут сидить, як ви… вчитеся?
- Хто, Катря?
- Нi, та, Грицькова…
- Як коли: буває й нi.
Зiнько подумав про Ївгу. Пiсля тiєї подiї в вербах йому не хотiлося до Грицька й ходити, щоб з нею не стрiватися, та не можна було. Одначе зона сама почала його обминати, не дивилась йому в вiчi. Вiн думав, що покаялась, не знаючи, що вона добирає способу, як йому зiлля дати.
- Не люблю я її! - сказав вiн до Гаїнки.
- А чом не любиш?
- Бо в'язне до мене.
Гаїнку мов iмпетом пiдкинуло, але вона зараз же примусила себе знову лягти й спиталася:
- Як то в'язне?
- Тепер, оцi днi, сказати - нi. А то дак була штука…
I вiн по щиростi розказав Гаїнцi всю подiю в вербах.
- Я вже так наважився,- казав далi Зiнько,- як буде чiплятися, то хоч i Грицьковi скажу… Чи, може, краще йому, бiдоласi, вже не казати такого? Як ти порадиш, серденько?
I враз Зiнько почув, як маленькi руки вхопили його, почали тягти, торсати, смикати.
- Ой Зiнечку, який же ти любий!.. Ой, як сонечко ж!..
I вона стискала його, пригортала, цiлувала.
- Ой, серце моє! Ой, дружинонька моя вiрная!
- Гаїнко, голубочко! Яка ти гарна!
- Я погана! Я нiкчемна! Я лиха! Ти - як сонечко праведне, як барвiночок зеленесенький, а я як… як… як хмара чорна!..
- За що ти так себе лаєш?
- Менi наказано, що ти ходиш до Ївги, а я…
- А ти повiрила?
- Не повiрила, тiльки… тiльки сумно було, страшно, як у темнiй пустцi самiй… Нi, я трошечки, трiсi-трiсюнi повiрила - як на мачиночку дрiбнюню!.. Ой, прости ж мене, моє дороге, моє щире, єдине серденько!..
- Ну, дак я ж тобi скажу, що й менi про тебе наказано.
Вона так i схопилася:
- Про мене?! Про мене?!
- Що до тебе Васюта стежку топче.
- Васюта?.. Ха-ха-ха!..
- Цить, дурне, а то мати почують.
Гаїнка реготала так дуже, що й справдi мати могла почути, хоч i в другiй хатi.
- Ой, не вцитю!.. Васюта!.. Ха-ха-ха!..
Ледве втишив її.
- А ти ж повiрив?
- Чи я ж дурний?
- От бач! От бач! - почала вона стукати себе кулачком у голову.- А ця голова дурна як пень, бо повiрила!.. Повiрила!..
Забрав її руки, щоб не била себе:
- Це ж, Гаїнко, хтось нас посварити хоче. Хто тобi казав?
Розпиталися. Зiнько подумав…
- Гляди, що тут думка була не самих нас посварити, а й усе наше товариство промiж себе… Стривай, стривай. А ти ж чого була в баби Мокрини?
От так ускочила! Ой, якби тепер була не нiч - де б вона тодi очi подiла?
Пригорнулась, притулилася до його, знiтившись, як кошенятко.
- Я… я… я хотiла… я думала…
I врештi призналася цiлком. Зiнько й смiявся, й сердився. Вичитав їй добре.
- Ну, хiба ж ти не бачиш, що ця баба брехуха? От же наказала тобi про Ївгу.
- Е, дак що? То вона наказала, що вiд людей чула, а в хворобах вона таки зна…
Довго вони не спали.
Другого дня вранцi Гаїнка прокинулась перша. Тихо, як пташечка, скочила з лiжка й стала посеред хати.
Сонце било золотим промiнням просто в вiкно i осявало-всю свiтлицю: боги iз божника ласкаво й прихильно всмiхалися до Гаїнки, усмiхався i дiд Шевченко з-пiд смушевої шапки, i стiни, i комин, i лави - все блищало в золотому промiннi i смiялося до неї привiтно, гарно… А вона стояла серед того промiння, розчервонiвшися пiсля сну, з променистими очима, i їй було радiсно, весело, ясно - так ясно, як там, на тому блакитному небi, де грало те промiння золотесеньке, теплесеньке…
- Зiньку! Вставай! Ми заспали…
Мати аж уразилася, побачивши Гаїнку: вчора була хвора, як бiль бiла, а сьогоднi так од неї i б'є рум'янцем та сяєвом…
Пiсля снiдання Гаїнка сама вiддала Зiньковi пляшку з зiллям, а вiн його вилив i пляшку побив, їй було таки трошки жалко: а може б, пособило?
Тодi побiгла до Катрi. Ускочила в хату як шуря-буря.
- Здорова, сестричко!
- Здорова! - вiдказала Катря, стоячи з засуканими рукавами бiля печi.
- Питай мене - чого я до тебе прибiгла!
- Хiба не знаю? Довiдатися, чи не доглядiлась чого. Ну, дак скажу, що я й придивлялася, я й прислухалася,- нiчого нема, все брехня.
- Ха-ха-ха! - зареготалася Гаїнка на всю хату, аж дитина в колисцi жахнулася, та й Катря здивувалася:
- Чого це ти?
- От i не вгадала! Уже менi не треба того придивляння та прислухання… Ха-ха-ха!
- Та чого ж ти смiєшся?
- Бо менi i весело, й чудно… Ой!..
Ухопила Катрю за стан рукою i покрутнула її по хатi так, що в тiєї аж спiдниця замаяла.
- Чи ти присуственна? - смiялася вже й Катря, пручаючись.- Кажи вже, що там є!