Під тихими вербами - Борис Грінченко
- Та воно… та тiльки…
- Усе грiх? Та я вам дам аще й другого карбованця, то ви за його свiчок до церкви купите, то й одмолите грiх.
- Хiба що так! - згодилавася баба Мокрина.
- От i добре! Тiльки це так треба зробити, бабо, щоб Зiнько i Гаїнка не вiд однiєї людини про це чули, а щоб скрiзь про це люди гомонiли… щоб пустити луну по всьому селу…
- Знаю вже, знаю!
- От як та луна й до мене докотиться, то зараз вам i принесу два карбованцi.
- А не одуриш??
- Нi.
- Забожись!
- Побий мене хрест!
- Коли добре зроблю, так купиш надвище вiд плати ще й чорний платок у ярмарку на Покрову?
- Схотiлося платка. От таки пiдуть баба замiж! Та вже нема що робити - куплю.
- А коли купиш, то й уске буде, чого хочеш.
Веселий пiшов Рябченко вiд баби Мокрини. Та, бувши вiн чоловiк обачний, зазиркнув ще й до Захарка. Той здорово знемагав на похмiлля, не мiг i голови звести горопаха. Був сам у хатi.
- А хочеш, Захарку, похмелитися?
- Ой!..
Рябченко дав йому злота. Той так був i метнувся з хати.
- Стривай, не бiжи! Спершу послухай, що я скажу!
Наказав йому те, що й бабi Мокринi, i помiнився, коли добре справиться, ще на пiвкварти дати. Цей був дешевший за бабу.
Усмiхаючись, iшов Рябченкко додому й думав собi: "Ну-ну, побачимо, любесенькi, як то ви тепер ладнатимете".
Другого дня ввечерi Гаїнка прибiгла знову до баби Мокрини: мала їй баба зварити зiлля, дак прийшла забрати.
- На ж тобi, дочко, казазала баба,- оце зiлля та пий його щодня по пiвчарочквки натщесерце вранцi, то воно й пособить. Пособить неминуче, аби тебе чоловiк любив.
- О, вiн мене любить, бабусенько! Так любить!
- I добре, дочко, коли любить,- казала баба, завiрчуючи в папiрець якесь зiлля i не дивлячись на Гаїнку.- I добре, коли любить! Я сама так думаю, що все те брехнi, що по селу про його плещуть.
- По селу плещуть? - спитала, дивуючися, Гаїнка.- А що ж там про його по селу плещуть?
- А хiба ти й не чула?
- Нiчогiсiнько!
- Так, так, дочко… Це правда, що кому треба найпершому знати, дак той звичайно останнiй довiдається… Ох, бiдолашна ти моя пташечко!
Баба вже загорнула свiй верчичок, сiла на лаву i, пiдперши голову рукою, сумно покивала над бiдолашною Гаїнчиною долею.
- Та ну-бо, кажiть уже, бабо, що там таке! - аж скрикнула Гаїнка.
- Ох, не поспiшайсь, моя дитино, не поспiшайсь! - казала баба з медом та з маком солоденьким голосочком,- бо, може, про таке довiдаєшся, що й знати його не схотiла б, хай би воно собi йшло на очерета та на болота! Хай би воно каменем на дно в глибоку воду сiло!..
- Бабо!..- благала Гаїнка, притиснувши рученята до грудей.
- Та не знаю вже, як i казати… Трохи воно й нiяково… Ну, та вже я тебе, дочко, так люблю, що ти така до старих людей увiчлива та приятна, вiд тебе не втаюся… Хiба ж ти не чула, моя бiдолашечко, моя горличко сивесенька, хiба ж тобi нiхто не казав, моє серденятко, що твiй чоловiк та до Ївги ходить?
- До Ївги?! Що це ви, бабо? Та то вiн до Грицька ходить - читають вони там та розмовляють.
- Так, так, дочко: i читають вони, i розмовляють, i говорить вiн, що до Грицька, а там Ївга йому так на шию й висне.
- Неправда ж бо! Неправда!.. Все це брехня!.. Я знаю, вiн не любить Ївги! Вiн сам менi казав це!
Гаїнка говорила це гнiвно, дратуючись. Баба i собi вигадала образитися:
- Оце так, дочко!.. Спасибi тобi!.. Менi, старiй, та брехню завдала! Шостий десяток доживаю, зроду менi й старi люди такого не казали, а тут довелося вiд дитини почути! Я їй як добрiй, любивши її, а вона!..
Гаїнцi стало сором, що вона так на стару крикнула. Червонiючи, промовила:
- Нi-бо, бабусю… Я ж не кажу того… То ж я не про вас, я про людей… що то люди брехнi повигадували…
- А якби це брехнi були, то я б тобi цього й не казала,- навчала баба Мокрина докiрливим та поважним голосом.- Баба Мокрина знає, що брехня, а що - нi. Вiд баби Мокрини нi з чим не сховаєшся; вона, й не бачивши, все знає. I з цим твiй Зiнько не сховався. Вiн тобi каже, що не любить Ївги, ото ж на те й каже, щоб лучче тебе дурити, щоб ти й не подумала… А ти йому вiри не йми, ти пильнуй сама: як на його Ївга поглядає, а вiн на Ївгу… Та й придивляйся, чи вiн такий до тебе й досi, як був, чи нi… От що!.. Тодi й побачиш, чи баба Мокрина правду казала, чи нi…
- Ох, бабусенько! Та не можу ж я тому вiри поняти!..
Бiдолашна не сказала, а якось аж застогнала. А баба правила своє:
- От ти кажеш, що вони до Грицька читати та розмовляти збираються. А воно Зiнько з Ївгою на луцi, у вербах бiля криницi, зiходяться… Там їх люди бачили, як вони вiдтiля порозбiгалися…
IV. ЗРАДНИК ТА ЗРАДНИЦЯ
Як непритомна виходила Гаїнка вiд знахарки. Все в неї в душi, в головi путалося. Вона не вiрила, не могла тому вiри йняти, бо вона йому, Зiньковi, йняла вiру без мiри, без краю… I сам би її зрадив? I вiн би говорив ласкавi слова, а сам би ненавидiв i до iншої думкою линув? I вiн би зазирав їй у вiчi, а йому б зорiли iншi, чужi очi? I вiн би обнiмав її, i вiн би цiлував її, а сам би про iншу, про iншу думав?.. Ой, нi, нi, нi! Цього не може бути!.. Бо… бо… не може!.. Бо як так, то як же його й жити?.. Нi! нi!.. Вона тому не йме вiри, то все брехня, гидка брехня!..
Не йме вiри…
А чого ж нема їй спокою? Чого цi думки не покидають її, печуть?
I так подумати: баба Мокрина не брехуха, та й з якої ж би речi вона стала їй, Гаїнцi, брехати? Нащо їй це? До чого їй воно? Не з пальця ж i вона виссала те, що казала! Щось