Під тихими вербами - Борис Грінченко
- Кажи, Зiньку, ти що думаєш? - питався Грицько.
- Як на мою думку, вiдказав Зiнько,- то пiдождемо до покрови: у той день йому строк виходить. Коли тодi не здасть землi громадi, то зараз пошлемо жалобу до губернатора.
- А як i губернатор нiчого? - спитав Карпо.
- Тодi далi… у санод!..- одказав Грицько.- Хоч до царя!.. Нехай Зiнько пише!
Карпо, сидячи кiнець стола i зiпершися на свою кощаву руку велику, похитав головою:
- Нi, не такої їм треба науки, не такої!
- А якої ж?
- Кажiть i робiть уже ви, а як вам не поталанить, тодi i я з своїм словом серед вас озвуся.
Почали гуртом говорити про тую жалобу i таки договорилися, щоб списати її й готову мати, а зараз пiсля покрови, не гаючись, i в губерню.
По цiй розмовi озвався Грицько:
- От що, братця: позичив я в вас двадцять карбованцiв… Спасибi вам, що такi добрi, зарятували мене дуже!.. Тепер я трохи заробив, трохи хлiба продав, то спроможен вам оддати.
Витяг гаманця, розшморгнув, добув iззвiдти два червiнцi i положив бiля себе на полу.
- Вiзьмiть, спасибi вам, бо сам не встану!.. Вiзьми, Васюто!
Васюта взяв грошi.
- Е, братику! - скрикнув. Так не годиться! Ми тобi давали все такими здоровими та бiлими, та скiльки їх надавали!.. Що поки я донiс, так i поперек у мене замалим не луснув! А ти даєш тiльки двi маленькi жовтенькi кружалочки! Я так не хочу.
- Бери, яке дають! - одказав Грицько смiючися.
- Нi, не хочу!
- От же й я не хочу! - озвався Зiнько.- Щось я надумав,- не знаю тiльки, чи до ладу буде моє слово. Нам тепер не так уже сутужно на грошi; хлiб зародив, то не будемо бiдувати. Мабуть, можна буде нам так обiйтися, щоб не брати зараз оцих двадцяти карбованцiв, а повернути їх на одну добру дуже штуку.
- Ану-ну, на яку? - зацiкавилися товаришi.
- От ви самi бачили,- казав далi Зiнько,- що цi грошi не погане дiло зробили: i чоловiковi запомогли, i дали йому спроможнiсть, не боявшися глитаїв, за громадську справу обстати. Тепер-то в нас нiчого собi, закривилися ми на людей,- ну, а, може, так трапиться, що нам на грошi буде сутужно i треба буде помочi так саме, як от Грицьковi треба було. I добра б рiч, коли б завсiгди ми могли в пригодi товаришевi пособити, щоб вiн не йшов кланятися глитаям.
- Дак що? I пособимо, коли буде на той час чим пособити,- сказав Карпо.
- Отож-то й то: коли буде! А треба, щоб завсiгди було, повсякчас. Нехай оцi грошi та до нас i не вертаються, а будуть у нас товариськими грiшми. Кожен нехай кине п'ять карбованцiв, i положимо тi грошi в касу в городi… Є там така зберегательна каса, що як грошi в їй лежать, то й процент на їх iде. От i на цi грошi буде процент iти. А скоро кому з нас треба буде якої запомоги, то хай вiзьме їх або всi, або скiльки потреба.
- I нехай вiн той процент, що й каса, платить: тодi в нас грошей не меншатиме, а бiльшатиме, порадив Карпо.- Як з процентом, то чоловiк i грошi швидше вертатиме.
- Нi, вiдповiв Зiнько,- може, й не той, а трохи менший.
Усiм ця вигадка дуже вподобалась. Грицько сказав, що й вiн пристане до цього. Зараз у його грошей нема, дак вiн просить Зiнька: нехай пiдожде йому п'ять карбованцiв, а з тих десятьох, що вiн йому вернув, п'ять заложить за його в касу. А Грицько, скоро розстарається, зараз йому верне. Зiнько пристав на те.
- Шкода тiльки, що мало в нас грошей буде: тiльки двадцять карбованцiв,- сказав Зiнько.
- Дак же нема з чого нам побiльше й давати,- вiдмовив Карпо.
- Це так,- згодився Зiнько.- То треба, щоб товаришiв у нас бiльше було.
- О, дак у мене зараз є такий товариш! - скрикнув Васюта.- Гарний чоловiк, кращий за мене - куди! Дмитро Василенко - вiн менi й родич… такий собi: нашого коваля в перших слюсар. Та те дарма, а тiльки чоловiк гарний… i отого, що з хвостом, не любить iзгадувати… (Васюта моргнув на Карпа). Вiн уже давно мене питає, чи не пускали б ми його слухати, як книжки читаємо, та я все забував сказати, бо в мене така дiрчата голова, як старе решето… I читати просить щоб навчити його.
- А що ж,- промовив Карпо.- Дмитро справдi чоловiк добрий,- вiн i в громадi за нас був.
- I я так думаю, що його треба прийняти,- згодився Зiнько.
- Вiн i до каси пристане… От тiльки скажу, то й дасть п'ять карбованцiв,- упевняв Васюта.
- А я читати його навчу,- сказав Зiнько.
- А хiба такий старий навчиться? - спитав Грицько.- Йому ж так, як i менi, год тридцять i п'ять, а мо', трохи й бiльше.
- А чому не навчиться? Аби схотiв!
Грицько подумав трохи, а далi озвавсь несмiливо:
- Дак, може б, теє… може б, i я? Може б i мене ти, Зiньку, прийняв та вже двох одразу б i вчив?
- I дуже радий! - зрадiв Зiнько.- Бо треба, щоб усi в нашому товариствi були письменнi. Тодi не будемо темними стежками ходити, а добуватимемося собi ширшого свiту та кращої долi.
Усiм чотирьом товаришам стало якось весело на серцi. Радiли, що так гарно складається, i подавали один одному слово не розлучатися, щиро гуртом за кожного обстоювати i в громадi завсiгди за правду стояти. А грошi приручили Зiньковi одвезти в город та й положити в касу.
Тодi Грицько почав розказувати про свiй суд iз братами - усе за тую нещасну десятину. Його справа повернулася добре. Панас позивав. Усiх трьох братiв покликано на суд. I старшина, й суддi дуже нахилялися, щоб у Грицька землю вiдiбрати, бо їх Панас добре попереду могоричив. Дак що ж? Грицько каже їм: "Як присудите забрати в мене землю - жалiтимусь далi". Вони покрутились-покрутились та й кажуть: "Не можемо вас розсудити, iдiть до вищих!" А то вони розсудити можуть, та тiльки не хочуть. Бо вони, з братiв Грицькових та взявши скуп, не хочуть Грицьковi землю присудити; а знов же, бояться й того, що вiн жалiтиметься далi, коли вони братам її присудять.
Цьому була правда, що Грицько казав. Копаниця, заплутавшись у справу з Денисовою землею, не хотiв поки встрявати ще й