Під тихими вербами - Борис Грінченко

бу­ло йо­му за ма­лим не все се­ло. Бi­ленькi хат­ки з тем­ни­ми й жов­ти­ми со­лом'яни­ми пок­рiв­ля­ми ви­зи­ра­ли, ве­се­ло всмi­ха­ючись, з не­ве­лич­ких са­доч­кiв, що зе­ле­нi­ли ма­ло не в кож­но­му дво­рi,- мов дiв­ча­та по­зак­вiт­чу­ва­лись та й по­ви­хо­ди­ли на ву­ли­цю всiм гур­том. Бi­ля ха­ток де-не-де во­ру­ши­ли­ся лю­ди, по дво­рах веш­та­лись, ву­ли­цею по­ма­лу йшли або си­дi­ли пiд ха­тою, роз­мов­ля­ючи. За все ви­щi бу­ли ве­ли­кi вер­би гiл­ляс­тi; во­ни ши­ро­ко роз­ки­да­ли­ся вго­рi i над хат­ка­ми, i над ти­ми са­доч­ка­ми, зе­ле­нi­ючи яс­но на бла­кит­но­му не­бi. їх так ба­га­то бу­ло, що во­ни за­ту­ля­ли час­ти­ну хат, i все се­ло зда­ва­ло­ся якимсь са­дом-гаєм, що се­ред йо­го по­бу­до­ва­но бу­ло отi ма­ленькi людськi осельки.

Було над­ве­чiр. Сон­це не пек­ло вже, тiльки грi­ло лас­ка­во, вiт­рець нi­де не про­ки­дав­ся, нi один лист не во­ру­шив­ся.

Тихi де­ре­ва сто­яли не­ру­хо­мо, по­хи­лив­шись над се­лом, мов за­мис­ли­лись-за­ду­ма­лись про щось. I все се­ло обiй­мав упо­кiй, ти­хий свят­ко­вий упо­кiй-одпо­чи­нок, та­кий лю­бий ро­бо­чо­му се­ля­ни­но­вi.

- Як лю­бо! Як ти­хо…- ду­мав со­бi Зiнько.- Як вер­би гар­но по­хи­ли­лись. Так, мов див­ляться - що там ро­биться вни­зу, по тих хат­ках та по ву­ли­цях, та й со­бi ра­дi­ють, що лю­ди вiд­по­чи­ва­ють, що їм за­тиш­но та гар­но. Доб­ра шту­ка де­ре­во: аж ве­се­лi­ше стає, як во­но над то­бою схи­ляється! I доб­ре жи­ти пiд ти­ми ти­хи­ми вер­ба­ми, ус­мак на­ро­бив­шись, ус­мак i вiд­по­чив­ши!

- Зiньку! Хо­чеш по­луд­ну­ва­ти? - гук­ну­ла Гаїнка десь iз-за де­рев.

- Не хо­чу, за­раз пi­ду.

Пiдвiвся, став i гля­нув у дру­гий бiк.

Внизу, пiд сад­ком, ши­ро­ко прос­ти­ла­лась ве­ли­ка зе­ле­на лу­ка, по нiй ву­зенькою стеж­кою зви­ва­ла­ся рi­чеч­ка, то поб­лис­ку­ючи яс­но про­ти сон­ця, то хо­ва­ючись пiд по­хи­ли­ми вер­ба­ми… он за­вер­ну­ла ко­лi­ном, уже й зник­ла з-пе­ред очей, тiльки оче­ре­ти зна­чать її шлях - геть-геть по­тяг­ли­ся сi­ро-зе­ле­ною стiн­кою, аж ту­ди, вда­ли­ну, де аж на край­не­бi хма­рою тем­нiє ве­ли­кий лiс. Ши­ро­ко, й гар­но, й лю­бо гля­ну­ти!..

Та тре­ба ж i йти!

Вiн пiд­няв iз зем­лi й на­ки­нув на пле­чi чи­нар­ку, взяв бри­ля й пi­шов. Не за­хо­дя­чи в ха­ту, пе­рей­шов у двiр i вий­шов на ву­ли­цю. За­чи­ня­ючи во­ро­та, зу­пи­нив­ся на мить, гля­нув­ши на свiй двiр.

Добрий двiр, ве­ли­кий! Ще батько по­бу­ду­вав­ся на ньому, а Зiнько тiльки до­дав де­чо­го. Пра­во­руч тiк iз сто­до­лою ве­ли­кою, лi­во­руч бi­ля йо­го ко­мо­ра доб­ра, а ко­ло неї хлi­ви й по­вiт­ки; ще лi­вi­ше, тро­хи вiд­да­лiк, ха­та, а за­раз од неї по­чи­нав­ся i йшов аж униз сад. I скрiзь по дво­ру по­пiд пло­том зе­ле­нi­ло де­ре­во, хоч уже й не са­до­ви­на. Ба­га­то з усього то­го Зiнько по­на­сад­жу­вав ще за жи­вот­тя батько­во­го i те­пер ди­вив­ся, ра­дi­ючи, на свою пра­цю. А квiт­ник бi­ля ха­ти - це вже Гаїнчи­не дi­ло. Стiльки квi­ток, що й ступ­ну­ти ско­ро нi­де бу­де. Не дає й близько во­зом пiд'їха­ти: ста­вай од­да­лiк! Цвiт ко­ро­ле­вий, на­гiд­ки жов­тi, бар­вi­нок хре­ща­тий сте­леться, ви­со­ки­ми стеб­ли­на­ми ро­жа чер­во­на стоїть, а си­ненькi па­ни­чi кру­че­нi круг неї в'ються… он зi­роч­ки чер­во­нi­ють, а он тро­ян­ди кущ… Щоб не пош­ко­ди­ти квiт­кам, Зiнько вже за­го­ро­див Гаїнцi пе­ред ха­тою за­бо­рон­ку ма­леньку, пло­тик та­кий ни­зенький че­пур­ненький… А оце вже сам по­са­див хмiль бi­ля пiд­даш­шя, що над две­ри­ма; роз­рiс­ся хмiль так буй­но, що й пiд­да­шок ук­рив, i на ха­ту поп'явся… Гiл­ки вiд здо­ро­во­го кле­на та отой хмiль так пок­рiв­лю за­ту­ля­ють, що ха­та зе­ле­но­вер­хою здається. Ва­сю­та ка­же, що в Си­ва­шiв ха­та i гiл­ляс­та, i лис­та­та, ще й ока­та,- бо ве­ли­ченькi вiк­на.

Причинивши во­ро­та, пi­шов ули­цею…

Не си­дi­ла до­ма й Гаїнка. Ско­ро Зiнько з до­му, то й во­на швид­ко на­ки­ну­ла на се­бе юп­чи­ну та й по­бiг­ла на За­ва­лiївський ку­ток до ба­би Мок­ри­ни. А ба­ба Мок­ри­на - то бу­ла со­бi та­ка зна­юча ба­ба, на все се­ло зна­хар­ка. Чи в ко­го яка хво­ро­ба, чи в чо­ло­вi­ка що про­па­ло, чи якiй дiв­чи­нi вiд лю­бо­щiв, чи до лю­бо­щiв тре­ба,- всi до неї, до тiєї ба­би Мок­ри­ни йшли. Ста­ра вже бу­ла, а ще мо­тор­на й ба­ча­ча на все та­ка, що ну! I все як пi­деш до неї, то й не ду­май нi­чо­го бре­ха­ти, бо од­нак во­на вга­да, що бре­шеш,- то­дi вже й по­соб­ля­ти не схо­че. "Iди, iди! - ска­же.- Я не по­соб­ляю та­ким, що ме­не ду­рять. Тре­ба по прав­дi, а неп­рав­ди я не люб­лю, не дай, бо­же, як не люб­лю! I са­ма нi­ко­ли не ка­жу, та й ме­нi ж не­хай нiх­то не ка­же".

I вже то­дi, як роз­сер­диться ба­ба за брех­ню, то вже й по­соб­ля­ти не хо­че, нi­як не хо­че! Хi­ба вже, хi­ба як хто та­кий ба­га­тий та доб­ре вже дасть їй, то то­дi, мо­же, злас­ка­виться…

Через те, хто йшов до ба­би Мок­ри­ни, то той уже їй усю прав­ду по­вi­дав - як на спо­вi­дi. I як во­на що ка­за­ла, то так уже до кож­но­го сло­веч­ка її прис­лу­ха­ли­ся, так вже їй вi­ри­ли, що по­по­вi й з по­ло­ви­ни так не йня­ли вi­ри, як їй.

I Гаїнка ду­же їй вi­ри дой­ма­ла. Звiс­но, Зiнько ка­зав, що ба­ба Мок­ри­на нi­чо­гi­сiнько не тя­мить, тiльки лю­дей ду­рить…

Гаїнка зна­ла, що Зiнько ро­зум­ний… ду­же ро­зум­ний!.. Як на її дум­ку, то на­вiть i на всьому се­лi ро­зум­нi­шо­го не бу­ло, бо во­на са­ма ба­чи­ла, що Зiнько з ким схо­че мо­же зго­во­ри­ти: чи з пи­са­рем, то й з пи­са­рем, чи з по­пом, то й з по­пом… i з па­ном… i з кож­ним… А ро­зум­но го­во­рить, так аж страх! I нiх­то так гар­но кни­жок не чи­тає, як Зiнько… Це так, прав­да то­му всьому… ну… ну, а вже що про во­ро­жок та про вiдьом, що вiн не вi­рить, то то вже по­ми­ляється… хоч як, а по­ми­ляється!..

Де ж та­ки! Це ж усьому свi­то­вi звiс­но, що вiдьми ко­рiв до­ять, i з со­хи мо­ло­ко до­ять, i в ко­мин лi­та­ють,- пе ж кож­не знає, хоч ко­го спи­тай!.. А хi­ба ма­ло лю­дей ба­чи­ло, як во­ни пе­ре­ки­да­ються то со­ба­кою, то сви­нею, то ко­пи­цею… Це ж i дядько Ох­рiм ба­чи­ли, i Пет­рен­ко… А в Чор­но­ву­сi йшов один па­ру­бок, а во­на, та­ка здо­ро­ва бi­ла со­ба­ка, та ла­пи йо­му на пле­чi… А вiн її за ла­пи, та в ха­ту при­тяг, та й по­вiд­ру­бу­вав їй ла­пи… Ой бо­же, який же й не­ми­ло­серд­ний!.. То­дi пус­тив… Аж уран­цi гля­нуть, а у вдо­ви-су­сi­ди пальцi по­над­ру­бу­ва­но… Та що тут i ка­за­ти!.. Це ж уся­ке знає!.. I про во­ро­жок звiс­но, що прав­ду ка­жуть i по­соб­ля­ють… Нi, це вже Зiнько по­ми­ляється!..

Та хоч i по­ми­ляється, а все ж во­на боїться йо­му приз­на­ва­ти­ся, що до ба­би Мок­ри­ни бi­гає. Та вiн би її зас­мi­яв, та вiн би їй та­ко­го на­ка­зав!.. Ой-ой-ой!.. Та їй i