Під тихими вербами - Борис Грінченко

- Чуєте? Щоб ко­но­пель не мо­чи­ли в рiч­цi, а то штра­пу два кар­бо­ван­цi!

- Та де ж ми бу­де­мо мо­чи­ти? Оце ли­хо! Хi­ба ж нам без ко­но­пель жи­ти? - по­чу­ли­ся го­ло­си.

- Не ви­га­ду­вать! - гук­нув стар­ши­на.- Ска­за­но не мо­чить, дак не мо­чить! Спольняй, i бiльш нi­чо­го! Як збе­ре­те по двад­цять ко­пiй­ок з дво­ра, то то­дi во­лость доз­во­лить мо­чить, де хо­чеш.

- А що там iще ска­за­но ко­па­ти? - до­пи­ту­вав­ся хтось.

- Нiчого не ко­па­ти: зне­си на во­лость по двад­цять ко­пiй­ок з дво­ра та й мо­чи, де хоч, а не при­не­сеш - штрап i в хо­лод­ну! - вiд­ка­зав Ко­па­ни­ця. Про­дольжай­те, Се­ме­не Се­ме­но­ви­чу!

Семен Се­ме­но­вич iще чи­ма­ло "про­дольжал", ви­чи­ту­ючи i про те, щоб зап­ла­ти­ти земст­ву гро­шi за по­жар­ку, i про те, що "ро­зiську­ються бег­лi реш­тан­ти", i про вся­чи­ну iн­шу, але всi слу­ха­ли це ма­ло, бiльше пус­ка­ючи крiзь уха, бо доб­ре зна­ли, що не про це їх сю­ди пок­ли­ка­но. Вреш­тi, як уже все поп­ро­чи­ту­ва­но. Ко­па­ни­ця спи­тав пи­са­ря:

- А що, Се­ме­не Се­ме­но­ви­чу, бiльше не­ма дi­лов?

- Нема, усе.

- Ну, дак i до­до­му мож­на… А втiм, стри­вай­те! - при­пи­нив вiн гро­ма­ду, мов тiльки те­пер iз­га­дав­ши те, що хо­тiв ка­за­ти.- Ще од­но не­ве­лич­ке дi­ло є… От ви знаєте, що у нас є пе­ре­сельськi на­дi­ли… Ми за їх гро­ма­дою пла­ти­мо по­зе­мельне i всi вiд­бут­ки вiд­бу­ваємо, а за що? Бог йо­го свя­тий знає! Чи не кра­ще бу­ло б нам узя­ти та про­да­ти?..

- Продати! про­да­ти! - за­ре­пе­ту­ва­ли з усiєї си­ли Де­ни­со­вi при­хильни­ки, але за­ре­пе­ту­ва­ли за­над­то ра­но, бо Ко­па­ни­ця за­раз же грим­нув на них:

- Цитьте ви! Дай­те ска­за­ти!.. Ба­чи­те: як­би най­шов­ся доб­рий чо­ло­вiк та про­да­ти йо­му, то був би нам ба­риш, а те­пер маємо са­му втра­ту. Ми б на тi гро­шi мог­ли що доб­ре зро­би­ти. Як ви про це ду­маєте, лю­ди доб­рi?

- А яку ж ми маємо втра­ту,- задз­ве­нiв iз гро­ма­ди Зiнькiв го­лос,- ко­ли ми тую зем­лю най­маємо i ти­ми грiш­ми i всi оп­лат­ки вiд­бу­ваємо, ще й зос­тається?

- Хто це го­во­рить? - зик­нув Ко­па­ни­ця.

- Я! - про­мо­вив Зiнько, вис­ту­па­ючи з гро­ма­ди.

- I я! - вис­ту­пив за їм Кар­по.

- Та й я! i я! - оз­ва­ли­ся один по од­но­му Ва­сю­та, Грицько, Дмит­ро, Ми­хай­ло, Сав­ка i ще кiлька го­ло­сiв iз стов­пи­ща.

- "I я! i я!" - пе­рек­ри­вив стар­ши­на.- Роз'яка­лись як! А ви ж по чо­му знаєте, що ще й зос­тається? А мо­же ж, iще й не стає?

- А по то­му, що Де­нис пла­тить за де­ся­ти­ну бiльше, нiж iз тiєї де­ся­ти­ни оп­лат­кiв iде,- ска­зав твер­до Зiнько.- Хi­ба не так! Хi­ба цього не за­пи­са­но в кни­гах? Ко­ли не за­пи­са­но, дак тре­ба до­вi­да­ти­ся, ку­ди тi гро­шi йдуть.

Старшина по­ба­чив, що нас­ко­чив на слизьке, i за­раз звер­нув убiк:

- Грошi всi цi­лi i за­пи­су­ються ку­ди тре­ба,- ти ме­нi то­го не роз­ка­зуй! Як ти мо­жеш ка­зать, що гро­шi ку­дись дi­ва­ються? Ме­нi вся гро­ма­да вi­рить, ме­нi все на­чальство вi­рить, а ти ме­нi смiєш ка­зать, що в ме­не гро­шi про­па­да­ють! Та я те­бе за­раз у хо­лод­ну за­ки­ну!

- Стривайте-бо, не так швид­ко за­ки­дай­те! - вiд­ка­зав спо­кiй­но Зiнько.- Я не ка­зав, що у вас гро­шi про­па­да­ють, а це ви ска­за­ли, що не стає гро­шей на оп­лат­ки, дак я й хо­чу зна­ти - ку­ди ж во­ни йдуть?

- Я ка­жу тiльки, пе­ре­пи­нив йо­му стар­ши­на,- що ви­год­нi­ше гро­ма­дi ту зем­лю про­да­ти та ма­ти з гро­шей про­цент.

- Вигоднiше! Ви­год­нi­ше! - за­ре­пе­ту­ва­ли Де­ни­со­вi при­хильни­ки. Про­да­ти!.. Аби чо­ло­вiк доб­рий знай­шов­ся!..

- Та є та­кий чо­ло­вiк,- гук­нув стар­ши­на.- Он Де­нис Пи­ли­по­вич, ма­буть, ку­пив би.

- Гаразд!.. От i доб­ре!.. Про­да­ти Де­ни­со­вi Пи­ли­по­ви­чу!.. Про­да­ти!..

-  Не про­да­ва­ти! - гу­ка­ли з дру­го­го бо­ку.- Не хо­че­мо!.. У нас скiльки без­зе­мельних!.. Кра­ще їм част­ка­ми роз­да­ти… Не хо­че­мо й най­ма­ти бiльше Де­ни­со­вi, не то про­да­ва­ти!..

Зчинився та­кий га­лас, крик, що ма­ло що мож­на бу­ло й ро­зiб­ра­ти. Спра­ва бу­ла вельми важ­на й пе­ку­ча, i че­рез те всi бу­ли ду­же розд­ра­то­ва­нi. Го­во­ри­ли всi враз, то до гур­ту гу­ка­ючи, то двоє-троє спе­ре­ча­ючись про­мiж се­бе. Де­нис тим ча­сом опи­нив­ся вже на рун­ду­цi бi­ля стар­ши­ни. Там уже сто­яли i Ос­тап, i Ряб­чен­ко з Суч­ком, i все iн­ше їх то­ва­рист­во. Во­ни го­во­ри­ли до стар­ши­ни та до тих лю­дей, що поб­ли­зу їх сто­яли. Кар­по, Ва­сю­та, Грицько хо­ди­ли по­мiж людьми, пiд­бу­рю­ючи їх, щоб не про­да­ва­ти. Зiнько тим ча­сом про­тис­нув­ся до рун­ду­ка й по­ма­лу, се­ред на­тов­пу, зi­хо­див на схiд­цi.

- А го­дi вже вам га­ла­су­ва­ти! - гук­нув стар­ши­на.- Слу­хай­те, що ска­же Де­нис Пи­ли­по­вич!

- Цитьте! Цитьте! Слу­хай­те! - по­ча­ли лю­ди спи­ня­ти са­мi се­бе, але iн­шi кри­ча­ли нав­па­ки:

- Не хо­че­мо йо­го й слу­ха­ти! Не тре­ба!.. Так поз­ма­га­ли­ся ще який­сь час, аж по­ки та­ки все вти­хо­ми­ри­лось. Де­нис ви­каш­ляв­ся й по­чав:

- Господа ха­зяїни! Я не на­би­ва­юсь iз своїми грiш­ми. Це як ви со­бi хо­че­те: хо­че­те - про­да­вай­те, хо­че­те - нi. Я ту зе­мельку ку­пив би, а не схо­че­те про­да­ти - я за свої гро­шi й iн­шу знай­ду. Гро­шi та­ка шту­ка, що за їх скрiзь, чо­го хо­чеш, знай­деш. Я тiльки че­рез те й ку­пую, що ду­маю со­бi: од­нак ме­нi ку­пу­ва­ти, а як у гро­ма­ди куп­лю, то це ж я їй по­мiч дам. От що! Цi­ну мою ви знаєте за де­ся­ти­ну - цi­на доб­ра,- i гро­шi за­раз же прис­тав­лю в во­лость. Отож як знаєте.

Тiльки вiн до­го­во­рив своє, iще нiх­то не встиг нi­чо­го й ска­за­ти на те, ко­ли це нес­по­дi­ва­но пе­ред гро­ма­дою, зас­ту­пив­ши Де­ни­са, став Зiнько i оз­вав­ся го­лос­но:

- Люди доб­рi, па­но­ве гро­ма­до!

- А цей чо­го тут? - скрик­нув стар­ши­на.- Геть iз­вiд­си!

- Денис ка­зав, ка­за­ти­му й я!..- вiд­по­вiв Зiнько.- Чо­го ж це так, що йо­му мож­на, а ме­нi - нi? Вiльно кож­но­му.

- Денис зем­лю ку­пує, а ти що?

- А звiд­кi­ля ж ви знаєте, що я не хо­чу її ку­пи­ти? Мо­же ж, i я ку­пу­ва­ти­му! Я та­кий ха­зяїн, як i Де­нис,- од­ка­зав Зiнько, не по­вер­та­ючись до стар­ши­ни i не всту­па­ючи iз сво­го мiс­ця, а то­дi знов оз­вав­ся до гро­ма­ди: - Па­но­ве гро­ма­до! Ко­ли я що не в лад ска­жу - прос­тiть ме­не i нав­чiть, чим по­ми­лив­ся, бо я ще чо­ло­вiк мо­ло­дий, тре­ба ме­нi ро­зу­му вiд стар­ших учи­ти­ся. Мо­же б, я й про­мов­чав, дак не мож­на ж i не ска­за­ти: як iдеш проз ха­ту та ба­чиш, що во­на зай­мається, а ха­зяїн спить, то чи го­диться ж не по­бiг­ти та не збу­ди­ти йо­го?