Під тихими вербами - Борис Грінченко

- Ай справ­дi, брат­ця,- скрик­нув Ва­сю­та,- не мож­на ж да­ва­ти їм со­бi на шию сi­да­ти! Да­вай­те з їми, чор­то­ви­ми си­на­ми, во­юваться.

- Знову ти по­чав то­го зга­ду­ва­ти! - до­ко­рив йо­му Кар­по. Вiн не лю­бив, як хто зга­ду­вав "чор­та", а над­то в ха­тi, а ба­ла­ку­чий Ва­сю­та раз у раз про це за­бу­вав.

- Не бу­ду вже, їй-бо, не бу­ду! - при­ся­гав­ся вiн.- Хай йо­му чорт, то­му чор… Ой!.. Ну, ска­жи на ми­лость бо­жу,- так то­бi на язик i лi­зе!

- Правду ка­жеш, Зiньку, що го­диться нам за своє обс­то­юва­ти,- за­го­мо­нiв Кар­по, об­ли­шив­ши Ва­сю­ти­нi при­ся­ган­ня.- Та ли­хий то ро­зум у воїна бу­де, ко­ли вiй­ну по­чи­нає, а як по­ду­жа­ти - не вi­дає.

- От шту­ка! - не втер­пiв Ва­сю­та.- Сам же все ка­жеш, що гос­подь i мла­ден­цi вмуд­ряє, не то що, а ми ж та­ки здо­ро­вi ло­бу­ря­ки!

Зiнько зас­мi­яв­ся, але Кар­по оз­вав­ся по­важ­но:

- Не пе­рек­ру­чуй свя­то­го письма, ко­ли не тя­миш, бо й до рук нi­ко­ли йо­го не бе­реш! Не знаю вже, на­що ми вдвох iз Зiньком, i чи­та­ти те­бе вив­чи­ли! Тiльки й знаєш, що ка­зоч­ки гор­та­ти.

- Давай лю­дей до се­бе при­хи­ля­ти,- пе­ре­пи­нив Кар­по­ву на­уку Зiнько, тур­ча­ти­мем їм у ву­ха, умов­ля­ти­мем їх,- во­ни ж по­вин­нi по­ба­чи­ти, що їм кра­ще.

- Слiпi, во­ни ма­ють очi, глу­хi, во­ни ма­ють ву­ха,- вiд­ка­зав Кар­по. При­хи­ля­ються во­ни тiльки до ли­хо­го,- не­має доб­рої стеж­ки до го­ло­ви не­ро­зум­ної. Од­на­че не мож­на й так по­ки­да­ти. Ро­би­ти­мем, як ка­жеш, ма­ючи на­дiю в бо­зi.

- Неминуче це тре­ба! - ка­зав Зiнько.- Бо в нас ба­га­то та­кої бiд­но­ти, що їй хоч i за­раз да­вай тiєї зем­лi, а як по­пус­ти­мо її в ба­гацькi ру­ки, то то­дi вже вдру­ге не на­жи­ве­мо.

- Не по­пус­ти­мо! По­дав­ляться во­ни нею! - пiд­бадьорю­вав Ва­сю­та.

Товаришi ще дов­генько про це роз­мов­ля­ли, а дру­го­го ж дня справ­дi по­ча­ли всiм роз­ка­зу­ва­ти про Де­ни­со­вi за­мi­ри та пiд­бу­рю­ва­ти лю­дей, щоб не пос­ту­па­ли­ся тiєю зем­лею. Всi лю­ди ла­яли й Де­ни­са, й йо­го то­ва­рист­во, але як хто з трьох при­яте­лiв за­пи­ту­вав­ся та­ко­го чо­ло­вi­ка, чи вiн оз­веться про­ти цього за­мi­ру в гро­ма­дi, то зви­чай­но чо­ло­вiк ви­ляв на всi бо­ки i сил­ку­вав­ся нi­чо­го на це не вiд­ка­за­ти. На­шi при­яте­лi ду­же доб­ре ро­зу­мi­ли, че­рез що це так: один ви­нен був щось са­мо­му Де­ни­со­вi чи ко­му з йо­го то­ва­рист­ва; дру­гий - мав у їх по­зи­чи­ти; тре­тiй - узяв чи ду­має бра­ти зем­лю… I ко­жен не хо­тiв про­ти тих лю­дей навп­рос­тець вис­ту­па­ти. Тiльки сам Грицько Мо­мот ска­зав Ва­сю­тi по щи­рос­тi:

- Що ж, бра­ти­ку, я б iз до­ро­гою ду­шею до вас прис­тав, да ко­ли ж не­си­ла моя. Ти ж сам знаєш: про­пав у ме­не вiл, про­па­ла й ко­ня­ка… На­по­зи­чав­ся я по са­мi ву­ха, що вже й нi­ку­ди да­лi. У Де­ни­са я по­зи­чив двад­цять кар­бо­ван­цiв на ко­ня, i оце ме­нi за тиж­день ви­хо­дить їх од­да­ва­ти. А в ме­не нi ко­пiя. Як не злас­ка­виться Де­нис, не вiд­су­не стро­ку, то що я ро­би­ти­му? За­бе­ре вiн у ме­не ко­ня за тi гро­шi, та ще й тим не оп­ла­чу­ся… У ме­не ж дi­ти дрiб­нi! Як­би я мiг од­да­ти цi двад­цять руб­лiв,- обс­то­ював би за вас, а те­пер мов­ча­ти­му.

Васюта по­чув, що Грицько прав­ду ка­же, i не знав, що йо­му й вiд­ка­за­ти.

Але бу­ли лю­ди й зов­сiм не­за­леж­нi вiд Де­ни­со­во­го то­ва­рист­ва. Та­кi ка­за­ли, що сто­яти­муть у гро­ма­дi про­ти Де­ни­са, i їм мож­но бу­ло вi­ри­ти. Та та­ких бу­ло не­ба­га­то, i ма­ла по­ки бу­ла на­дiя на пе­ре­ва­гу.

Зiйшовшися Кар­по з Ва­сю­тою до Зiнька, по­ча­ли один од­но­му пе­ре­ка­зу­ва­ти, як ве­деться спра­ва. Ва­сю­та роз­ка­зав i за Грицька. Зiнько за­мис­лив­ся, мовч­ки.

- А що, брат­ця, озвав­ся вреш­тi,- як­би ми Грицько­вi та по­со­би­ли?

- Як то? - спи­тав­ся Кар­по.

- Та так, ски­ну­лись би грiш­ми та й по­зи­чи­ли б йо­му, щоб вiн мiг Де­ни­со­вi гро­шi вер­ну­ти. Бо, ба­чи­те, раз, що чо­ло­вi­ко­вi по­со­би­ти - зав­сiг­ди доб­ра шту­ка, а дру­ге, що нам те­пер ко­жен но­вий при­хильник ду­же до­ро­гий.

- Отже, їй-бо, прав­да! - скрик­нув Ва­сю­та.- Щоб я здох, ко­ли вiн не доб­ре ра­дить!

- Розумна твоя ра­да,- про­мо­вив i Кар­по.- Та чи ста­че ж у нас на теє гро­шей?

- Якось ски­не­мось! Уже ж для та­ко­го дi­ла грiх не стяг­ти­ся, бо во­но та­ки справ­дi доб­ре дi­ло бу­де, ку­ди не глянь,- упев­няв Зiнько.

- Скiльки ж йо­му: двад­цять кар­бо­ван­цiв тре­ба?

- Еге ж. Кар­по по­ду­мав.

- От що вам ка­за­ти­му! - про­мо­вив на­реш­тi.- Ма­лi в ме­не те­пер гро­шi: не­має спро­мо­ги бiльш як п'ять, кар­бо­ван­цiв по­зи­чи­ти.

- I то доб­ре! - ска­зав Зiнько.- А ти, Ва­сю­то?

Васюта хоч i па­руб­ку­вав, та був до­ма за ха­зяїна, бо в йо­го батько вмер, а сам вiн був най­стар­ший у сiм'ї.

- Та що ж? Уже ж i я бiльш як п'ять не нашк­ря­баю.

- Ото де­сять. Ну, га­разд: у ме­не те­пер де­сять кар­бо­ван­цiв знай­деться, то я й дам де­сять,- ка­зав Зiнько.- Усього й бу­де двад­цять. Так i ска­же­мо Грицько­вi, що це йо­му гур­то­ва за­по­мо­га, щоб вiн мiг там оп­ла­ти­ти­ся i до нас прис­та­ти.

- А не оду­рить же вiн? - спи­тав­ся Кар­по.

- Похоже, що нi, бо то щи­ра ду­ша,- вiд­мо­вив Зiнько.- А ти, Ва­сю­то, як ду­маєш?

- Хi! Та я Грицько­вi йму вi­ри бiльше, нiж со­бi! Ко­ли ме­нi вi­ри­те, то йо­му й по­го­тiв! - од­ка­зав той.

- Коли так свiд­чи­те, то й од­дай­мо йо­му гро­шi цiї,- ска­зав Кар­по. Пi­де­мо всi втрьох до йо­го, пев­нi­ше во­но й по­важ­нi­ше бу­де, як усi з їм го­во­ри­ти­ме­мо. Вид­но, й йо­му то­дi бу­де доб­ре, що не сам Ва­сю­та за це стоїть, а то­ва­рист­во обс­тає.

- Правда! - зго­див­ся Зiнько.

Не га­яв­ши­ся й пiш­ли.

Увiйшовши троє то­ва­ри­шiв у вбо­гу хат­ку Грицько­ву, ос­вi­че­ну по­га­ненькою тьмя­ною лам­пою на стi­нi, по­ба­чи­ли там усю сiм'ю. Чет­ве­ро дi­тей ла­го­ди­лось уже ля­га­ти спа­ти на по­лу, а Ївга сла­ла їм. Грицько си­дiв за сто­лом. У ха­тi бу­ло не­че­пур­не, со­роч­ки на блi­дих дi­тях та на Грицько­вi бу­ли чор­нi, пов­ма­зу­ва­нi, а Грицько­ва жи­лет­ка - ла­та на ла­тi. Сам Грицько, тро­хи вже згорб­ле­ний вiд тяж­кої пра­цi, з ху­дим об­лич­чям, по­ри­тим зморш­ка­ми, за­рос­лим тем­ною бо­ро­дою i з гли­бо­ко по­за­па­да­ли­ми сi­ри­ми очи­ма, зда­вав­ся ста­рi­шим, нiж був справ­дi: не бу­ло ще йо­му й со­ро­ка ро­кiв, а ви­да­ва­ло­ся, що мав їх iз пiв­сот­нi. Зда­ва­ло­ся, мов щось приг­нi­чу­ва­ло i цю тiс­ну хат­ку, i лю­дей, що в їй жи­ли. Са­ма Ївга не па­су­ва­ла до цього тем­но­го за­кут­ка вбозт­ва й приг­нi­че­нос­тi. Ви­со­ка,