Під тихими вербами - Борис Грінченко

- От ти ка­жеш: не сва­рись! Як же ме­нi не сва­ри­ти­ся, сам ти по­ду­май! Це ж мої тру­да! А зем­ля? Во­на ж моя,- це ж уся­ке знає. А в ме­не ж дi­ти! Як же я пос­туп­лю­ся нею? Те­пер уся­ке над зем­лею тру­ситься, бо на­ро­ду ба­га­то, а зем­лi ма­ло, а я так i по­ки­ну її?

- Та нi, я то­го не ка­жу,- вiд­по­вi­дав Зiнько.- Знаю, що зем­ля це ва­ша, що вам її тре­ба. Тiльки що, як поч­не­те ви сва­ри­ти­ся та би­ти­ся, то не бу­де нi­чо­го З то­го доб­ро­го. Ви своє ро­бiть, а ко­ли вiн до вас чiп­ля­ти­меться, то­дi по­зи­вай­те йо­го.

Грицько по­ду­мав…

- Хто йо­го знає, чи ви­по­зи­ваєш що…- про­мо­вив зiтх­нув­ши.- А втiм, во­но справ­дi то­дi луч­че вид­но бу­де, а те­пер не варт зма­га­ти­ся… Бу­вай­те здо­ро­вi!..

- Бувайте й ви!

- Шкода чо­ло­вi­ка! - про­мо­вив Зiнько.- I пу­тя­щий чо­лов'яга, а не щас­тить йо­му.

Грицьковi справ­дi не та­ла­ни­ло. Все бу­ло йо­му якесь ли­хо: то в нього ко­ня­ку вкра­де­но, то вiл здох, то град ни­ву по­бив - i так ма­ло не що­ро­ку якась бi­да йде та й дру­гу за со­бою ве­де. На­по­сi­ла­ся не­до­ля на го­ро­па­ху. Зов­сiм пiд­бив­ся чо­ло­вiк, а най­бiльше то­дi, як йо­му жiн­ка вмер­ла, по­ки­нув­ши троє ма­лих дi­тей. Бив­ся вiн, бив­ся з їми щось бiльше як рiк, а да­лi та­ки оже­нивсь уд­ру­ге. Сам вiн i не хо­тiв то­го, бо й до­сi жу­ривсь по пер­шiй жiн­цi, та лю­ди кру­гом ка­за­ли, i сам ба­чив, що не ви­дер­жить без гос­по­ди­нi з трьома дiтьми та з ха­зяй­ст­вом. Та яка ж на троє дi­тей пi­де? На­ра­яно йо­му пок­рит­ку Ївгу - че­пур­ну й здо­ро­ву, але з ди­ти­ною. Та то б iще не ли­хо, та по­га­но про неї го­во­ре­но на се­лi. Та що бу­ло ро­би­ти Грицько­вi? Хi­ба iн­ша пi­де? Доб­ре, що й та­ка тра­пи­лась. I оже­нивсь. Та щось i те­пер не ду­же ве­ли­кий лад у йо­го в сiм'ї.

Мати вже спа­ла, як Зiнько з Гаїнкою вер­ну­ли­ся до­до­му. Во­ни не ста­ли її бу­ди­ти. Гаїнка по­тем­ки поз­на­хо­ди­ла в ха­тi ве­че­рю, ви­нес­ла, i во­ни сi­ли ве­че­ря­ти на призьбi. Мi­сяць уже ви­со­ко пiд­бив­ся вго­ру, i бу­ло яс­но, хоч гол­ки зби­рай. Го­лод­нi й щас­ли­вi, во­ни по­ве­че­ря­ли тим, що зос­та­ло­ся вiд обi­ду, i по­ля­га­ли спа­ти на при-мост­цi в сад­ку, що по­чи­нав­ся в їх за­раз од ха­ти.

- Зiньку, чи прав­да, що на мi­ся­цi брат бра­та на ви­лах дер­жить? - спи­та­ла Гаїнка, ле­жа­чи го­рi­лиць та див­ля­чись на мi­сяць.

- Казав же то­бi, що нi! - вiд­по­вiв Зiнько, вже тро­хи дрi­ма­ючи.- Спи лиш, а то завт­ра ра­но вста­ва­ти.

- Хi, який ро­бо­чий! Гля­ди лиш, чи сам ус­та­неш, ко­ли тре­ба!

Зiнько вже дав­но спав, а во­на все ди­ви­ла­ся на не­бо та ду­ма­ла про Вiз блис­ку­чий - хто на йо­му їздить? Бог? Чи свя­тий Iл­ля? Мо­же, са­ме тим во­зом вiн i їздить, як грiм гри­мить? А ото Квоч­ка… Чо­го во­на на не­бi, тая квоч­ка? Пев­не, це бо­жої ма­тiн­ки квоч­ка з кур­ча­та­ми. От­же, й на не­бi є дра­би­на… Ад­же i в ко­ляд­ках спi­ва­ють, що Сус Хрис­тос зем­лю орав i сi­яв, а бо­жа ма­тiн­ка обi­да­ти йо­му ви­но­си­ла… Прав­ду дi­дусь ка­жуть, що зем­лю ша­ну­ва­ти тре­ба, бо її ж сам бог орав i за­сi­вав. Зем­ля - ма­ти, во­на нас лю­бить… I я її люб­лю… I во­на… i я…

Думки плу­та­лись. Гаїнка зас­ну­ла.

V. ЗIНЬКОВЕ ТОВАРИСТВО

Прокинувшись дру­го­го дня ра­но-вран­цi, Зiнько справ­дi по­ба­чив, що вiн ос­тавсь по­за­ду: нев­си­пу­ща гос­по­ди­ня Гаїнка дав­но вже вста­ла вдвох iз ма­тiр'ю, вi­дiг­на­ла ко­ро­ву до че­ре­ди, i, по­ки ма­ти порп­ли­лась на вго­ро­дi, по­ма­лу по­лю­чи ста­ри­ми ру­ка­ми кар­топ­лю, Гаїнка за­хо­ди­ла­ся то­пи­ти. Са­ме як Зiнько про­ки­нувсь, во­на, в ста­ренькiй спiд­ни­чи­нi, з за­ка­ча­ни­ми по лi­коть ру­ка­ва­ми, ви­бiг­ла з ха­ти вхо­пи­ти дро­вець.

- Чом же ти ме­не не збу­ди­ла? - гук­нув до неї Зiнько.

Вона, зас­ло­ня­ючи очi ру­кою вiд сон­ця, що са­ме схо­ди­ло чер­во­ним пiв­ко­лом, гля­ну­ла в йо­го бiк:

- А ти вже встав хi­ба? У, со­ню­жи­ще! Спить, що вже й сон­це схо­дить!

- Кажу ж: чом не збу­ди­ла?

- Добрий ха­зяїн сам знає вста­ти! - смi­яла­ся Гаїнка i сто­яла вся чер­во­но-зо­ло­та, по­зи­ра­ючи з-пiд ру­ки на Зiнька. По­тiм до­да­ла: - I чо­го б то я те­бе бу­ди­ла? Од­нак ве­ли­ко­го дi­ла те­пер не­ма,- ну й пос­пи!

I по­бiг­ла бра­ти дро­ва.

Зiнько, тро­хи за­со­ром­ле­ний, що зас­пав, ки­нув­ся шви­денько сад­ком до рiч­ки, мит­тю ску­пав­ся i, мо­тор­ний та здо­ро­вий, не за­хо­дя­чи в ха­ту, пi­шов пiд по­вiт­ку. Вiн тро­хи сто­ля­ру­вав, як не бу­ло хлi­бо­робської ро­бо­ти,- от так, сам со­бi нав­чив­ся та й ро­бив. Те­пер за­хо­див­ся май­ст­ру­ва­ти со­бi ве­ли­ке лiж­ко. Це не ле­генька шту­ка бу­ла, бо Зiнько нi­ко­ли та­ко­го ще не ро­бив. Але вiн хо­тiв зро­би­ти i вип­ро­хав со­бi на де­який час у дя­ка ста­ре, по­ла­ма­не лiж­ко де­рев'яне. Ро­зiб­рав усе на част­ки - i те­пер i со­бi ро­бив са­ме та­кi част­ки, i пев­ний був, що скла­де з них лiж­ко,- так са­ме, як зро­бив со­бi ко­лись ша­фу на книж­ки, то­дi - вiй­ку. Най­няв у чо­ло­вi­ка вiй­ку, щоб пе­ре­вi­яти своє зер­но, роз­ди­вив­ся, аж во­но й не муд­ра шту­ка. За­хо­див­ся ро­би­ти. Що за­лiз­не, то те йо­му ко­валь по­ро­бив, а де­рев'яне - все сам. I зро­бив. По­ба­чив один чо­ло­вiк, що доб­ре вiй­ка вiє,- ку­пив її в Зiнька, а той со­бi зно­ву зро­бив, ще кра­щу. I так вiн аж чо­ти­ри вiй­ки зро­бив: од­ну со­бi, а три лю­дям.

Стругав i ду­мав про вчо­раш­ню роз­мо­ву з тес­тем. Що тес­те­ве то­ва­рист­во хо­че взя­ти в по­се­сiю па­на Го­рянсько­го зем­лю, то те Зiнька не ди­ву­ва­ло: во­ни бу­ли за­мож­нi лю­ди, здо­лi­ють це зро­би­ти, а доб­ра зем­ля дасть їм i доб­рий за­ро­бi­ток. Чо­му ж i не взя­ти, ко­ли є си­ла? Але ди­ву­ва­ло Зiнька, що тесть зак­ли­кав i йо­го до спiл­ки.

Щоправда, ско­ро Зiнько од­ру­жив­ся з Гаїнкою, її батько не раз та й не двi­чi на­хи­ляв зя­тя, щоб той iшов з їм од­нiєю стеж­кою. Та Зiнько швид­ко ро­зiб­рав, яка то стеж­ка, i нею не пi­шов, а Ос­тап Ко­ло­дiй нез­гiр­ше ро­зiб­рав, що вiн по­ми­лив­ся на зя­те­вi: вiн ра­ху­вав, що як письмен­ний Зiнько прис­та­не до йо­го, то во­ни вдвох та­ке за­ве­дуть, що ну! Бо йо­му, Ос­та­по­вi, тiльки письменст­ва й не ста­ва­ло! Аж да­лi по­ба­чив, що Зiнько не ту­ди зов­сiм ди­виться, то й об­ли­шив йо­го жи­ти, як то­му хо­четься… над­то, що Зiнько нi­ко­ли нi­якої по­мо­чi в йо­го не про­хав. Че­рез те во­ни жи­ли з Зiньком так, що не сва­ри­ли­ся, та й не лад­на­ли про­мiж се­бе, а йшли ко­жен сам со­бi.

Тим Зiнько нi­яким