Під тихими вербами - Борис Грінченко

Та й го­во­рить, што вон пан,-

Розсмотрiвшись хо­ро­шенько -

Настоящий шар­ла­тан!

- Ха-ха-ха! - за­га­ла­су­ва­ла вся ку­па, а Ми­ки­та аж зат­ру­сив­ся.

- Ти бу­деш ме­нi шар­ла­та­на при­ту­лять? - скрик­нув вiн i ки­нув­ся до Ва­сю­ти з ку­ла­ка­ми.

- Тю-тю на те­бе! Оха­нись! Та вiн не­са­мо­ви­тий!.. Свят! свят!..- ка­зав Ва­сю­та, пос­ту­па­ючись на­зад та хрес­тя­чи Ми­ки­ту.- Чо­го ти до ме­не при­че­пив­ся? То ж не я, то ж пiс­ня моя!.. А ти її й до се­бе ту­лиш? Де ж та­ки? Хi­ба ж во­но на те­бе по­хо­же? То ж про па­на, чи пак про шар­ла­та­на, а ти ж муж­лай ре­па­ний, та­кий са­мий, як i ми, тiльки що, знаєш, iз­вер­ху тiєю вак­сою по­ма­за­ний,- отiєю чор­ною, що смер­дить так, що й но­са не на­вер­неш.

- Мовчи! - скрик­нув Ми­ки­та, все сто­ячи з за­тисне­ни­ми ку­ла­ка­ми, але не зва­жу­ючи­ся вда­ри­ти, бо й у Ва­сю­ти бу­ли нез­гiр­шi.

- Ой-ой-ой! Уже за­нi­мiв! - i Ва­сю­та за­ту­лив ро­та ру­кою… i враз крик­нув: - Гвалт! Го­рить!..

- Де го­рить? Де? - за­ме­ту­ши­ла­ся пе­ре­ля­ка­на мо­ло­дiж, лад­на вже бiг­ти на по­же­жу.

- Паджак з iск­рою го­рить!.. Уся ву­ли­ця грим­ну­ла ре­го­том.

- Пху на те­бе, со­ба­ко пар­ши­ва! - крик­нув Ми­ки­та, од­вер­нув­ся й пi­шов на дру­гий бiк гур­ту, а Ва­сю­та ре­пе­ту­вав:

- Стривай! Стри­вай! Га­си­ти­мем!.. Iск­ри роз­го­ря­ються!..

- Нi, не здер­жить Ми­ки­та про­ти Ва­сю­ти,- ка­за­ли па­руб­ки.- Про­ти всiх здер­жить, а про­ти те­бе, Ва­сю­то, нi.

А з Ми­ки­тою тим ча­сом од­дi­ли­ло­ся кiлька па­руб­кiв i пiш­ли гур­том на дру­гу ву­ли­цю.

- Ну й уїдається в те­бе цей Ва­сю­та! - ка­зав один па­ру­бок.- I чом ти йо­го не пров­чиш?

- Рук по­га­нить не хо­чу, вот што, Ванька! - од­ка­зав iще зак­ло­по­та­ний Ми­ки­та.

- Здоровий, як тур! - про­мо­вив дру­гий па­ру­бок.- Сам ще й не по­ду­жаєш йо­го.

- Дак да­вай­те гур­том по­па­де­мо та й од­ла­таємо! - по­ра­див той, що йо­го Ми­ки­та Ванькою звав.- Їй-бо, Ми­ки­то, ми то­бi по­мо­же­мо.

Микитi ста­ло ве­се­лi­ше.

- Вот спа­сi­ба, ка­ма­ра­ди! Ка­би їх обоїх iз Зiньком!

- Дак що? I Зiнька мож­на! Не­хай лиш не ве­ли­чається! А то та­кий пра­вед­ник: усе йо­му па­руб­ки по­во­дяться по­га­но - не так, як йо­му зав­год­но.

- Бо вон го­ро­да не ви­дав, дак у йо­го й му­жицьке по­ня­тiя,- ска­зав Ми­ки­та.

- А ска­жи, Ми­ки­то, нев­же справ­дi в го­ро­дi так жи­вуть, що хто з ким хо­че, з тим i лю­биться - чи вiн­ча­ний, чи не­вiн­ча­ний - од­на­ко­во? - спи­тав зва­ний Ванькою.

- Ще й як!

- От шту­ка!

- А што, ха­ра­шо? Не жу­рись, Ванька,- i в нас за­видьом! Вот тольки ним­но­го по­жи­ву з ва­ми, дак ми та­кое за­видьом, що тiльки ну да й об­ли­жись! А то ви ца­ра­мо­ни­тесь! Вот я вас нав­чу!

Iшли да­лi, i вiн по­да­вав їм на­уку.

А тим ча­сом Зiнько з Гаїнкою пiд­хо­ди­ли вже до своєї ха­ти.

- Ой, щось сва­риться! - ска­за­ла Гаїнка. Справ­дi, сва­ри­ло­ся. Товс­тий розд­ра­то­ва­ний чо­ло­вi­чий го­лос кри­чав:

- Брешеш! Бре­шеш! Не ко­си­ти­меш ти, бi­со­ва тiнь, то­го жи­та! Я йо­го ско­сю, бо на моїй зем­лi.

- Оце вже Мо­мо­ти за зем­лю ла­ються,- ска­зав Зiнько.

Момоти бу­ли су­сi­ди Зiнько­вi - з од­но­го бо­ку Струк, а з дру­го­го Мо­мо­ти. У ста­ро­го Мо­мо­та бу­ло троє си­нiв: стар­ший - Грицько, то­дi - Па­нас, обид­ва жо­на­тi, а то­дi Iван, ще па­ру­бок, отой "Ванька", що хо­див з Ми­ки­тою по ву­ли­цях. Грицька батько дав­но вже вiд­дi­лив, оже­нив­ши, вип­ро­хав йо­му в гро­ма­ди грунт на краю се­ла, пос­та­вив там ха­ту, дав кла­поть по­ля й тро­хи ху­до­би. Од­на­че батько вiд­дав не все по­ле, що му­си­ло йо­му при­па­да­ти: де­ся­ти­ни не до­дав, бо ще на свою част­ку зос­тав­ляв, а вми­ра­ючи то­рiк, при лю­дях ска­зав, що Грицько має взя­ти со­бi ще од­ну де­ся­ти­ну,- то­дi в кож­но­го бра­та бу­де рiв­но зем­лi. От же бра­ти не схо­тi­ли вiд­да­ти йо­му тiєї де­ся­ти­ни, ка­жу­чи, що батько йо­му все вiд­дав ще то­дi, як од­дi­ляв йо­го. Грицько пi­шов, од­мi­ряв сам со­бi де­ся­ти­ну та й по­сi­яв на їй. Па­нас з Iва­ном до­вi­да­ли­ся про це то­дi, як Грицько вже й за­во­ло­чив.

З то­го ча­су по­ча­ла­ся за­пек­ла свар­ка про­мiж дво­ма бра­та­ми - Грицьком та Па­на­сом. Де б не стрi­ва­ли­ся во­ни, то за­раз якось за­чеп­ляться за ту зем­лю, та й поч­неться су­пе­реч­ка, за ма­лим не бiй­ка. Iван, мен­ший, був не та­кий за­пек­лий, та все ж обс­то­ював за Па­на­сом (вiн з їм i жив).

Така спiр­ка зчи­ни­ла­ся й те­пер. Грицько йшов ули­цею, а Па­нас, сто­ячи в во­ро­тях, за­че­пив йо­го.

- А не дiж­деш ти, вiд­по­вi­дав Грицько,- чу­жо­го хлi­ба ко­си­ти! Я бу­ду пра­цю­ва­ти, а ти бу­деш моє доб­ро за­би­ра­ти!

- Бо не сiй на чу­жо­му! I за­бе­ру, а ти ду­лю з'їси! - од­гу­ку­вав­ся Па­нас, - їсти­меш ду­лi: так те­бе ни­ми на­го­дую, що аж реп­неш. А хлi­ба не їсти­меш, бо я йо­го за­бе­ру, на всiй тiй де­ся­ти­нi за­бе­ру.

- I на по­ле не пус­тю! - вiд­ка­зу­вав Грицько.- В ме­не ко­са в ру­ках бу­де.

- Побачимо ще! Не пус­тиш ме­не на моє по­ле, дак сам зог­ниєш у зем­лi, нах­ва­ляв­ся Па­нас.

- От та­ки во­ни справ­дi по­рi­жуться ко­лись! - про­мо­ви­ла Гаїнка.

Тим ча­сом Грицько вже про­ми­нув Па­на­со­ву ха­ту й був ко­ло Зiнько­вої.

- Добривечiр, дядьку,- оз­вав­ся до йо­го Зiнько.

- Добривечiр!.. А хто це? Зiнько!.. А я за тим ши­бе­ни­ком i не до­ба­чив те­бе.

- I хо­четься ото вам, дядьку, зма­га­ти­ся з їм. Грицько мах­нув ру­кою:

- Ти ж ка­жи! От так со­бi йшов до­до­му проз йо­го ха­ту i в го­ло­ву то­го со­бi не клав, щоб сва­ри­ти­ся, а вiн за­че­пив.

Грицько вже вiд­сер­див­ся тро­хи: вiн зви­чай­но ско­ро про­хо­ло­няв, не так, як Па­нас,- той як роз­сер­диться, то вже злий бу­де хто й зна по­ки i все про­ти то­го чо­ло­вi­ка ко­па­ти­ме; а як роз­лю­тується iно­дi, то хто й зна що ро­бив би. На йо­го ба­га­то лю­дей ремст­ву­ва­ло: чи сви­ня чия до йо­го вбра­ла­ся, то вiн уже їй спи­ну пе­реб'є; кiт до йо­го вна­див­ся чу­жий,- ла­пи йо­му по­вiд­ру­бує. А од­но­го ра­зу зас­ва­рив­ся з чо­ло­вi­ком за якусь там дур­ни­цю i все нах­ва­ляв­ся: "Ну, бу­деш же ти без ху­до­би!" Той чо­ло­вiк i бай­ду­же, а од­но­го ра­зу вран­цi встає, пi­шов у по­вiт­ку,- аж ко­нi йо­го - па­ра доб­рих ко­ней - зди­ха­ють: хтось уно­чi влiз та но­жем киш­ки їм по­ви­пус­кав… Усе се­ло зна­ло, що це Па­нас iз­ро­бив, а нi­чим до­вес­ти,- так i про­па­ло. Че­рез те диб­ля­ни не лю­би­ли Па­на­са, тро­хи на­вiть бо­яли­ся йо­го, i в спiр­цi з Грицьком бiльшiсть до стар­шо­го бра­та при­хи­ля­ла­ся, над­то ж, що Грицько­ва й прав­да бу­ла. За­те в Па­на­са був обо­ро­нець - Ко­па­ни­ця.

Грицько тим ча­сом, сто­ячи в Зiнька пе­ред во­рiтьми, опо­вi­дав, як по­ча­ла­ся сьогод­нi