Під тихими вербами - Борис Грінченко
- А в лiсi живе полiсун. Ходить з великою пугою i ганяє вовкiв, бо вiн вовчий бог. Де вiйна, то вiн туди й турить їх на прокорм… Такий, як чоловiк, тiльки великий, як дерево… I вiд його тiнi немає; усе має тiнь, а вiн - нi… А в полi живе польовий - i то нечиста сила… А в очеретi над рiчкою очеретяник - вибiгає з очерету бiлим бараном i лякає людей… А в водi живе водяний - цей у зелений кушир уплутаний, пакостi чинить, греблi рве… А в болотi живе болотяник - такий замурзаний та вкаляний… Уночi затягає в болото чоловiка… вогником свiтить серед болота, а чоловiк думає, що там люди, iде туди, а воно все далi, далi… аж поки заведе в таку ковбаню, що й загрузне бiдолашний чоловiк… А в скелi живе змiй. I це нечиста сила. Сiм год живе гадиною, другi сiм год - полозом (така велика та страшна змiюка), а третi сiм год живе змiєм iз крилами,такi великi, як у вiтряку… I тiльки трохи махне крилами - схопиться вихор i закрутить по шляху, i як стрiне чоловiка, то пiдвiє i вхопить, i кине, й скалiчить навiки. А як дуже махне крилами та вилетить iз скель, то зареве буря, i ламаються дерева, i розвалюються хати…
- Ой, страшно!.. Боже!..
- I в хмарах є нечистий,- збирає хмари маленькими шматками i зносить їх докупи, аж поки збереться велика хмара… А як буває в нечистої сили весiлля, дак вiн тодi збирає багато снiгу й сипле, й крутить їм,- того й завiрюха.
- Бач, чого воно буває! А я й не знала!..
- А ще нечистий лiтає змiєм-перелесником. Як побачиш на дорозi стрiчку або поясок - нiколи не бери. Одна жiнка знайшла та й заховала в скриню. А то був змiй-перелесник; вилiз та до неї вночi… З того часу став лiтати до неї i жити як чоловiк iз жiнкою, а вона зсохла, змарнiла i вмерла… А скарбу, як хто закопає, береже скарбник: не попустить нiкому заняти… А дома живе домовик…
- Що людей увi снi давить?
- Еге, давить, як гнiвається… А щоб не гнiвався, треба становити йому окрiп - п'є… А то як розгнiвається, то й спалить…
- I, господи! - аж плеснула руками Гаїнка.- I скрiзь, де не ступнеш, ота нечиста сила: i в водi, i в землi, i в лiсi, i в очеретi, i в бузинi, i в руїнах, i в скелi, i в хмарi - скрiзь, скрiзь, скрiзь! I все на шкоду людям! I нащо бог пустив її на свiт? Адже з неї нема добра, сама шкода?
- Нема… Трошки є… Щодня, як сонце сходить, дак вони, куцаки, викочують його. А воно горить, а воно їх пече!.. Щодня тисяча їх там робить, а мало який живий зостається.
- Де ж вони знову набираються?
- Який живий зостанеться, то той купається, а купаючись, бризкає позад себе, поки набризкає тисячу крапель,- i з кожної краплi зараз народжується гаспид.
- Боже! То це кожен щодня народить їх аж тисячу! Дак це ж скоро за їми й ступити не можна буде!
- А ти ж думала як? Та хiба тiльки цi? А ще мана, що манить людей, аби зблукалися, та мара - голову їм заморочує, та манiя дратує їм, та моровиця - така, як корова або як кiнь, да тiльки самi кiстки, без шкури… Як пройде по селу вночi - корови ревуть страшно, а всi собаки мовчать - бояться… I обходить усе село, i де стане - там скотина i гине, i гине…
- Ой, страшно!.. Це ще страшнiше за русалок, дiдусю… Я страх боюсь, що мене русалки залоскочуть.
- Дак то ж на русалчин Великдень.
- А мавки?
- Та й мавки ж… I русалки, й мавки - все з не-хрещених дiтей… По полях, по лiсах, по водах живуть…
- I скрiзь таке, що його й не бачиш, а воно живе… От диво!
- Чому - не бачиш? Як хто, то часом i бачить. Доведеться й тобi колись побачити.
- Ой, нi, нi, нi!.. Не хочу! Не хочу! Не хочу!..- I вона затулила обличчя однiєю рукою, а другою махала вiд себе, мов боронячись од нечистої сили.- Не хочу, бо я боюсь!..
В цю мить Зiнько пiдiйшов до неї i обхопив за плечi.
- Ой! - скрикнула вона несамовито, зiрвалась на ноги, вiдскочила й глянула з-пiд руки.
- Зiньку! Капосний, поганий! Як ти мене злякав! Геть, геть, геть вiдцiля!.. Чого ти сюди прийшов? Тiльки лякати мене!..
I вона кинулась до його та й почала вiдпихати вiд себе. А вiн однiєю рукою обхопив її, маленьку, за стан i пiдняв угору…
- Геть!.. Чого ти причепився?.. Дiду, та скажiть йому!.. Оце ще вигадки!..
Вона пручалась, одбивалась своїми маленькими рученятами.
- А ти ж, кошеня дряпуче! - скрикнув Зiнько i вмить схопив другою своєю рукою обидвi її руки.- От же тобi! В неволi!..
- У неволi!.. Який гарний!.. Пусти!.. Здоровий, як ведмiдь, дак i радий!.. Пусти, а то плакатиму!..- казала вона й справдi плачущим голосом.
Зiнько пустив. Вона враз вихопилась од його, вiдбiгла геть далi й зареготалась веселим дзвiнким смiхом.
- Одурила! Одурила! А що?! Я й не думала плакати, i не плакала б… А одурила!
I вона аж стрибала з радощiв, а Зiнько й сивий дiд дивилися на неї нiжно-ласкавими очима, веселi й щасливi. "I де вона в бога, оця ясочка, взялася?" - шепотiв дiд. А ясочка вибiгла на сонце i стояла вся променисто-золота, i золотi бджоли бринiли, вилися круг неї, не займаючи її. Вона хитала маленькою чепурною голiвонькою, кивала рукою на Зiнька й казала:
- А що? втекла! I не доженеш тепер, i не доженеш!.. Бо по пасiцi бiгати не вiльно,- дiдусь не велять! А що?
- Годi вже! Я не наздоганятиму. Iди та сiдай з нами!
- От! А ти менi знову руки крутитимеш?
- Iди, iди,- я не дам,- казав дiд.
- Ну йди ж! - закликав i Зiнько.
- А не займеш?
- Та не займу, кажу ж тобi! Ось я ляжу,- сказав Зiнько i справдi лiг, розкинувшися в холодку.- Ну та й гарно як тут пiсля спеки!
- Бач, гарно!.. А чого досi не приходив сюди? - сказала Гаїнка, сiдаючи бiля його.
- Поки справився дома - та те, та се… Вона почала ховати пiд очiпок непокiрне русяве волосся, що вилося круг усеї голови:
- Ат, се менi волосся!..
Цей гайок i