Під тихими вербами - Борис Грінченко

а чо­ло­вiк ри­бу… Шту­ка! Чо­ло­вiк усе їсть, тiльки йо­го нiх­то не їсть! Хi­ба нiх­то? А вовк та вед­мiдь як пiй­має, то й з'їсть, ко­ли чо­ло­вiк йо­го не вб'є. Он як: од­не од­но­го їсть, од­не од­но­го їсть!.. А це по­га­но, бо во­но бо­лить, як рi­за­ти або вби­ва­ти. Чо­му б не бу­ло так на свi­тi, щоб нiх­то нi­ко­го не їв, а їли або хлiб, або са­до­ви­ну, або го­ро­ди­ну, або тра­ву…

Ха-ха-ха! Це б то­дi лю­ди пас­лись, як те­ля­та!..

Ой-ой-ой! А де ж це те­ля­та?

Гляне, аж во­ни дав­но в шко­дi. Бi­жить Зiнько за­вер­та­ти… По­ба­чить сто­рож або ха­зяїн, та та­ких ду­хо­пе­лiв йо­му на­дає… Бу­ва­ло так, що й зай­ма­но, то Зiнько­во­му батько­вi до­во­ди­лось пла­ти­ти за спаш. Батько гри­мав, а Де­нис i бив за це…

Зрiс тро­хи Зiнько, па­руб­ком уже був, за­ма­ну­ло­ся йо­му вив­чи­ти­ся чи­та­ти. Шко­ли в їх то­дi ще не бу­ло, так Зiнько з сво­го за­ро­бiт­ку дя­ко­вi пла­тив, аж по­ки той нав­чив йо­го так-сяк чи­та­ти. Пи­са­ти вiн i сам тро­хи прив­чив­ся: ку­пив со­бi про­пис у го­ро­дi та й нав­чив­ся са­мо­пис­ки… По­ма­лу пи­ше, але все ж пи­ше. Чи­тає кра­ще. Вiн уже ба­га­то кни­жок поп­ро­чи­ту­вав. З свя­тих книг Єван­ге­лiє най­бiльше впо­до­бав. Здо­ро­во тяж­ко роз­би­ра­ти, а книж­ка справ­дi свя­та, бо на­пи­са­но, як по прав­дi жи­ти, лю­дей не крив­дя­чи. А з нес­вя­тих кни­жок най­бiльше йо­му до сма­ку при­па­ло двi. Од­но­го ра­зу вiн був у го­ро­дi на ба­за­рi i ку­пив там двi ста­ренькi, в по­га­неньких па­лi­тур­ках книж­ки. Од­на бу­ла мен­ша i зва­ла­ся "Ро­берт Оу­ен". Важ­ко бу­ло її ро­зу­мi­ти,- Зiнько й те­пер ще не все в їй ро­зiб­рав. Але оце вiн ро­зiб­рав доб­ре: є та­ка зем­ля Анг­лiя, а в тiй Анг­лiї на фаб­ри­ках та на за­во­дах ро­бо­чо­му на­ро­до­вi ду­же по­га­но бу­ло жи­ти; дак ви­няв­ся та­кий чо­ло­вiк, Ро­берт Оу­ен,- вiн усе кло­по­тав­ся, щоб тим лю­дям кра­ще жи­ти бу­ло, i вся­ко­го спо­со­бу до то­го до­би­рав, са­мо­го се­бе не жа­лi­ючи. I Зiнько­вi цей Ро­берт Оу­ен здав­ся та­ким гар­ним чо­ло­вi­ком, тро­хи чи не свя­тим: де ж та­ки - ба­га­тий пан мiг би со­бi слас­но їсти й пи­ти, хо­ро­ше хо­ди­ти, нi про що не дбав­ши, а вiн за вбо­гих лю­дей так кло­по­четься! В книж­цi був Оу­енiв пат­рет. Зiнько вий­няв йо­го звiд­ти, од­дав за­вес­ти в рям­цi пiд скло i по­че­пив на стi­нi. Ди­вивсь на йо­го й ду­мав: "От бач же, ви­няв­ся там та­кий чо­ло­вiк, що за вбо­гих лю­дей обс­тав. Чо­му ж у нас не­ма та­ко­го, щоб обс­та­вав за на­ших хлi­бо­ро­бiв та й по­за­во­див се­ред їх кра­щi по­ряд­ки?"

Друга кни­га бу­ла Зiнько­вi та­ка зро­зу­мi­ла, та­ка зро­зу­мi­ла, як ще нi од­на в свi­тi: кож­не то­бi сло­веч­ко в їй Зiнько тя­мив, ро­зу­мiв i по­чу­вав, бо во­но йо­му якось до ду­шi, до сер­ця про­мов­ля­ло. Зва­ла­ся та кни­га "Коб­зар Та­ра­са Шев­чен­ка", i як Зiнько чи­тав її, то так, мов батька рiд­но­го чув або до пiс­нi, що ко­ха­на дiв­чи­на спi­ває, прис­лу­хав­ся. Так гар­но! I на­пи­са­но про та­кi прос­тi ре­чi i про прос­тих лю­дей, а гар­но! Че­рез те ж i гар­но во­но Зiнько­вi бу­ло, бо йо­му спо­до­ба­ло­ся, що про прос­тих лю­дей од­на­ко­во, як i про па­нiв ве­ли­ких, го­во­риться. I Зiнько так со­бi ду­мав: "Ве­ли­ка ду­ша в то­го чо­ло­вi­ка бу­ла, що цю кни­гу спи­сав, бо вiн ро­зiб­рав, що й ми лю­ди, та й ка­же про нас, як про лю­дей".

I вiн вий­няв з кни­ги пат­рет Та­ра­сiв Шев­чен­кiв та й йо­го по­че­пив по­руч з Оу­еном у рям­цях за склом. Див­ля­чись на йо­го, зга­ду­вав раз у раз уся­кi йо­го щи­рi сло­ва (знав з го­ло­ви ба­га­то); а як зга­дає та­кi, як от:

Обнiмiте, бра­ти мої,

Найменшого бра­та, -

Нехай ма­ти ус­мiх­неться,

Заплакана ма­ти!

- то йо­му аж сльози бри­нi­ли на очах. Дух пе­рей­ма­ло йо­му й то­дi, як чи­тав:

Учiтеся, бра­ти мої,

Учiтесь, чи­тай­те -

I чу­жо­го на­учай­тесь,

И сво­го не цу­рай­тесь.

Бо хто ма­тiр за­бу­ває,

Того бог ка­рає.

Спершу вiн не ро­зу­мiв, до чо­го це тут ма­тiр iз­га­дується, але да­лi, ба­га­то ра­зiв про­чи­тав­ши "Коб­за­ря", за­ма­лим не вив­чив­ши йо­го всього, ду­мав­ши про йо­го час­то, та­ки зро­зу­мiв.

I то­дi ска­зав сам со­бi, що бу­де вiн по­ва­жа­ти свою ха­ту, не хо­че вiд­би­ва­ти­ся вiд своїх лю­дей i бу­де вчи­ти­ся.

Вчитися! О, цього ба­жа­ла вся ду­ша йо­го, до цього по­ри­ва­ла­ся вся iс­то­та йо­го! Вчи­ти­ся, щоб зна­ти, як i що є на свi­тi i че­рез що во­но так. Учи­ти­ся, щоб зна­ти, як за­по­бiг­ти ли­хо­вi, як зро­би­ти, щоб не крив­да, а прав­да прав­ду­ва­ла! Вiн пев­ний був, що на­укою цього змо­же дiй­ти, бо не дур­но ж той, хто на­пи­сав "Коб­за­ря", люб­ля­чи так ду­же прав­ду та вбо­гих лю­дей, ве­лiв усiм учи­ти­ся. Вiн знав, на­що це ка­зав, i Зiнько хо­че йо­го слу­ха­ти­ся, за йо­го при­во­дом iти i вчи­ти­ся.

Але як? Де? Вiд ко­го?

До шко­ли вже пiз­но бу­ло йти та­ко­му, як вiн. Че­рез те пi­шов до вчи­те­ля, про­ся­чи, щоб той учив йо­го са­мо­го, а вiн за те йо­му пла­ти­ти­ме.

- Чого ж те­бе вчи­ти? - за­пи­тав учи­тель.

- Усiєї на­уки, яка є на свi­тi! - вiд­ка­зав Зiнько. Учи­тель зас­вис­тiв, а то­дi за­ре­го­тав­ся.

- Дурний ти!

- Та я знаю, що я дур­ний,- тим i прий­шов, щоб ви ме­нi ро­зу­му до­то­чи­ли.

- Хiба ж мож­на всiх на­ук нав­чи­ти? Та й по­чав лi­чи­ти, якi є на­уки: i та­ка, i ся­ка, i он яка… Аж мо­то­рош­но Зiнько­вi ста­ло…

Одначе все ж зго­див­ся вчи­ти Зiнька де­чо­го, i справ­дi, за рiк нав­чив йо­го тро­хи ариф­ме­ти­ки та пi­ду­чив дуж­че ро­зу­мi­ти книж­ки… Та не­за­ба­ром Зiнько по­ба­чив, що цей учи­тель i сам не ду­же бiльше знає… та й до кни­ги ма­ло ко­ли за­зи­ра, а все то в кар­ти гу­ляє, то в бе­се­дi го­рi­лоч­ку цму­лить, то з со­ба­кою ка­чок ди­ких стрi­ля­ти бi­гає… А ще бiльше не спо­до­бав­ся вiн Зiнько­вi тим, що на кож­но­го се­ля­ни­на, хоч би яко­го ста­ро­го й по­важ­но­го, ка­же "ти" та ве­ли­чається пе­ред му­жи­ка­ми, що вiн пан… По­ки­нув Зiнько до йо­го хо­ди­ти. На­ва­жив­ся вчи­ти­ся сам.

Купив со­бi ариф­ме­ти­ку, щоб i да­лi вчи­ти її, ку­пив ге­ог­ра­фiю, бо хо­тiв зна­ти про вся­кi зем­лi… Ку­пу­вав iще ба­га­то вся­ких кни­жок. Якi бу­ли в йо­го гро­шi, що мiг би на па­ру­боцькi вбо­ри вит­ра­ча­ти або­що,- все вiд­да­вав за кни­ги. Ку­пу­вав на ба­за­рi, в ще­тин­ни­кiв i в по­га­ненькiй кни­гар­нi в го­ро­дi. Ку­пу­вав, не зна­ючи, якi во­ни, а так - яка до впо­до­би при­па­де своїм за­го­лов­ком. Ку­пу­вав i чи­тав ба­га­то i вреш­тi ки­нув. Зде­бiльшо­го йо­му трап­ля­ли­ся не­до­теп­нi, а