Українська література » Класика » Під тихими вербами - Борис Грінченко

Під тихими вербами - Борис Грінченко

Читаємо онлайн Під тихими вербами - Борис Грінченко
пащ-ро­тiв з жов­ти­ми ве­ли­ки­ми зу­ба­ми, вис­ка­ле­ни­ми з-пiд ще­ти­няс­тих усiв.

Самий Ях­рем Ряб­чен­ко не ре­го­тав, тiльки лед­ве всмi­хав­ся. Увесь час вiн си­дiв мовч­ки, пог­лад­жу­ючи свої че­пур­но зак­ру­че­нi тем­нi ву­са або чис­тенько ви­го­ле­не пiд­бо­рiд­дя та блис­ка­ючи своїми про­но­зу­ва­ти­ми очи­ма. Те­пер, як ре­гiт тро­хи вщух, вiн оз­вав­ся:


- По мор­дя­цi!.. Дай йо­му сьогод­нi по мор­дя­цi, а завт­ра во­но зно­ву лi­зе. От так, як сви­ня: ти її бий, а во­на ку­вi­ка та та­ки лi­зе крiзь тин на вго­род.


- А ти та­ки бий по мор­дя­цi, по­ки по­чує та на­зад по­вер­не! - ска­зав Ма­ной­ло.


- А од­вих­нувсь - во­на зно­ву там.


- Ну, дак що ж йо­го ро­би­ти?


- А що сви­ням роб­лять, щоб на вго­род не ла­зи­ли? - спи­тав Ряб­чен­ко.


- Та що ж? Ко­лод­ку прив'язу­ють…


- Ну?


- Що - ну?


- А те, що прив'яжi­мо й ми їм ко­лод­ку! - ска­зав Ряб­чен­ко.


- От та­кої! - зди­ву­вавсь Ос­тап.- А як же то?


- А хо­тi­ли б? - лу­ка­во спи­тав Ряб­чен­ко.


- Ще б пак!.. Чо­го б то чо­ло­вiк не схо­тiв!..- за­го­мо­нi­ли всi. Якби-то!.. Та як?


- Та во­но не­ве­ли­ка й шту­ка,- спо­кiй­но й не пос­пiша­ючи­ся по­чав Ряб­чен­ко.- Ви, Де­ни­се Пи­ли­по­ви­чу, та ви, Ма­ной­ле Гав­ри­ло­ви­чу, дер­жи­те в по­се­сiї ко­ма­рiвську зем­лю?


- Держимо.


- А у вас, Гри­го­рiє Пав­ло­ви­чу, бi­ля ко­ма­рiвської своя зе­мелька?


- Єсть.


- А в ме­не по­се­сiя бi­ля ва­шої - глуш­кiвсько­го па­на.


- Правильно!


- Аз дру­го­го бо­ку ко­ма­рiвської зем­лi тi пе­ре­сельськi на­дi­ли, що Де­нис Пи­ли­по­вич ку­пує?


- Авжеж!


- А за їми зем­ля Ва­ви­ло­ва, Iва­на Iва­но­ви­ча?


- Так, так!


- А мiж нею та глуш­кiвською зем­лею па­на Го­рянсько­го зем­ля?


- I то прав­да


- Ну, а де ж гро­мадська зем­ля те­пер? Га? - пи­тав Ряб­чен­ко.


- Громадська?.. А гро­мадська… де ж? Усе­ре­ди­нi…


- Ну? - спи­тав Ряб­чен­ко.


- Дак що ж? - не ро­зу­мi­ли слу­ха­чi


- Овва! А ще й ро­зум­нi лю­ди! - зас­мi­яв­ся Ряб­чен­ко.- А те, що всi цi зем­лi круг гро­мадської з усiх бо­кiв. Во­на се­ред їх, як ост­рiв се­ред во­ди. Вiзьме­мо в по­се­сiю Го­рянсько­го зем­лю та пок­ли­че­мо до се­бе в кун­па­нiю Ва­ви­ло­ва,- то­дi вже диб­ля­нам без нас не бу­де нi­яко­го хо­ду.


Всi при­тих­ли, вра­же­нi надз­ви­чай­ною, див­ною дум­кою. При­тих­ли, сил­ку­ючи­ся збаг­ну­ти, чи га­разд во­ни ро­зiб­ра­ли спра­ву, чи не по­ми­ли­ли­ся! I то­дi враз за­го­мо­нi­ли мо­тор­но, ве­се­ло, ра­дiс­но.


Дак це ж ду­же доб­ре! От ви­гад­ка, дак ви­гад­ка! Щоп­рав­да, Го­рянсько­го зем­ля ве­ли­ка - двi ти­ся­чi з по­ло­ви­ною де­ся­тин,- але гур­том узя­ти мож­на. То­дi гро­ма­да бу­де в та­ко­му кiльцi, що з йо­го не бу­де хо­ду. Ку­ди нi ступ­ни - навк­ру­ги все їх зем­ля бу­де. То­дi якi во­ни схо­чуть, та­кi й цi­ни на зем­лю бу­дуть - i за ви­пас то­ва­ру, i за ро­бо­ту, i за все. Бо де ж то­дi му­жик вiзьме зем­лi, як не в їх? Йо­му iн­шо­го хо­ду не бу­де. То­дi вже не пос­мiє нiх­то га­ла­су­ва­ти в гро­ма­дi. Ро­би­ти­ме гро­ма­да, що во­ни зве­лять. Во­ни бу­дуть тут па­ни. Ого-го! По­па­ну­ва­ли па­ни-по­мi­щи­ки, те­пер ще тре­ба й гос­по­дам-ха­зяїнам по­па­ну­ва­ти!


- Ловка шту­ка бу­де! - ка­зав ве­се­ло Ко­па­ни­ця.- Та це мож­на са­ми­ми вiд­бут­ка­ми так зро­би­ти, що прос­то як пан­щи­на бу­де, та й го­дi! Ну й го­ло­ва в те­бе, Ях­ре­ме Се­ме­но­ви­чу! Дай я те­бе по­цi­лую!


Копаниця за­хо­пив лi­вою ру­кою Ряб­чен­ка за шию, на­хи­лив до се­бе й по­чав цi­лу­ва­ти товс­ти­ми мас­ни­ми гу­ба­ми.


- Голова! Го­ло­ва! - за­го­мо­нi­ли навк­руг усi та й по­лiз­ли цi­лу­ва­ти­ся спер­шу з Ряб­чен­ком, а то­дi й са­мi про­мiж се­бе. Пле­чi штов­ха­ли­ся, чер­во­нi об­лич­чя сту­ля­ли­ся, яло­зи­лись од­не об од­не за­ма­ще­ни­ми ву­са­ми й бо­ро­да­ми, ди­ха­ли од­не на од­не п'яним го­рiл­ча­ним ду­хом, що їм уже пов­на бу­ла вся свiт­ли­ця.


- Дорога го­ло­ва! - кри­чав кум Те­реш­ко.- Цi­ни не­ма!..


Потроху по­сi­да­ли зно­ву та й по­ча­ли мiр­ку­ва­ти, як во­но бу­де. Їх тут се­ме­ро. Ва­ви­лов бу­де восьмий. Та чи прис­та­не ж вiн? Це чо­ло­вiк чу­жий, за­хо­жий зда­ле­ка мос­каль. Був ко­лись за об'їждчи­ка в од­но­го па­на, то­дi за при­каж­чи­ка, то­дi за уп­ра­ви­те­ля, а там уже й свою зе­мельку ку­пив. Йо­му до диб­лян бай­ду­же. А втiм, як роз­ду­маться, то й не бай­ду­же, бо i в йо­го ж диб­ля­ни зем­лю бе­руть… По­мiр­ку­ва­ли ту­ди й сю­ди: ма­буть, прис­та­не.


Вiсiм чо­ло­вiк - це бу­де то­ва­рист­во. Во­ни ски­нуться грiш­ми i за тi гро­шi най­муть Го­рянсько­го зем­лю. Хто скiльки гро­шей дасть, стiльки то­му й зем­лi бу­де. Мож­на ха­зяй­ну­ва­ти й гур­том, хоч кра­ще кож­но­му зок­ре­ма. А ра­ди­ти­ся про все гур­том i гур­том, так, як у гро­ма­дi, спра­ви рi­ша­ти… та й не про са­му цю зем­лю, а й про iн­шi: i за яку цi­ну вiд­да­ва­ти де­ся­ти­ну, i яка цi­на на най­ми­тiв та на ко­са­рiв, i якi вiд­бут­ки. I як i що ро­би­ти в гро­ма­дi, то й про це спер­шу в своєму гур­тi ра­ди­ти­ся…


Це все роз­ка­зу­вав їм Ряб­чен­ко i до­да­вав:


- Тодi нас нiх­то не по­ду­жає… Од­но тiльки… Хоч ми й гар­но мiр­куємо, та єсть од­на кар­люч­ка.


- А яка ж то? Ка­жи!


- Є один чо­ло­вiк та­кий, що мо­же нам ве­ли­кої шко­ди на­ро­би­ти.


- Ой! А хто ж то? Ану, ка­жи! - по­ча­ли пи­та­ти­ся.


- Та хто ж? Де­ни­са Пи­ли­по­ви­ча брат, Зiнько.


- Хi! Що б то вiн i зро­бив?


- Почне ка­ла­му­ти­ти в гро­ма­дi, поч­не ко­вер­зу­ва­ти - мо­же ли­ха на­ро­би­ти.


- Та вiн уже те­пер при­тих,- оз­вав­ся Су­чок,- вiд­ко­ли оже­нив­ся. Чи так я ка­жу, Ос­та­пе До­рох­вей­ови­чу? Ос­тап пок­ру­тив своєю че­пур­ною го­ло­вою.


- Ой, нi! Як я за йо­го доч­ку да­вав, то ду­мав: бу­де сiм'янин, то вже до сво­го дi­ла й при­хи­лю йо­го. Так де там!..


- Цурається? - спи­тав Ко­па­ни­ця.


- Нi, вiн нас iз ста­рою й не цу­рається; i в гос­тях iз доч­кою бу­ває, i в се­бе прий­має, а так, щоб у яке дi­ло зо мною прис­тав, дак нi­як! "Я,- ка­же,- то­го не хо­чу, бо че­рез ве­ли­кi гро­шi сльози ллються. I вам,- ка­же, та­ту, ра­дю тих ба­га­ти­рiв по­ки­ну­ти та по-бо­жо­му жи­ти".


- Ич, iдо­ло­ва ду­ша! - обу­рив­ся Те­реш­ко.- Му­ля­ють йо­му тi ба­га­ти­рi!


- Ну,- ска­зав Ряб­чен­ко,- а я та­ки ду­маю, що нам йо­го не ми­ну­ти. Бо вiн кру­ти­ти­ме в гро­ма­дi. Пам'ятаєте, як бу­ло з Стецько­вою спра­вою? Че­рез йо­го ж, че­рез Зiнька ж, усе ста­ло­ся.


- Дак що ж iз ним ро­би­ти? - спи­тав Де­нис.


- Приняти до нас у спiл­ку,- вiд­ка­зав Ряб­чен­ко.


- От та­кої!


- Iншого нi­чо­го не ви­га­даєш.


- Та в йо­го й гро­шей не­ма.


- Можна йо­му гур­том по­зи­чи­ти, аби ро­та за­ту­ли­ти.


- А як не схо­че? - пи­тав Ма­ной­ло.- Он же, чуєш, який го­лiн­ний?


- Треба так зро­би­ти, щоб схо­тiв,- обс­то­ював за своє Ряб­чен­ко.


- Ну, та як же ти зро­биш? - не ро­зу­мiв Ко­па­ни­ця.


- А тре­ба, щоб йо­му був ве­ли­кий ба­риш,- вiд­ка­зав Ряб­чен­ко.


- Уже ж

Відгуки про книгу Під тихими вербами - Борис Грінченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: