Під тихими вербами - Борис Грінченко
Дак отакi гостi сидiли в свiтлицi в Дениса Пилиповича Сивашенка за столом, повним усякої страви. Господиня, немолода жiнка, мовчки подавала на стiл страву, iнодi тiльки припрохуючи гостей призволитись; господар був гомiнкий, веселий, частував i припрохував залюбки. Це ж такi дорогi гостi! Не голота яка з Зiнькової кумпанiї, а поважнi кремезнi господарi, з ними хоч яке дiло робити можна - подужають! I грiшми-достатками вони - сила, i в громадi сила.
Домаха вже пiшла в другу хату лагодити самовар, а Денис усе частував i казав:
- Iстинна правда, що каже Григорiй Павлович, наш господин старшина: нiякого покорства тепер у мужика нема. (Денис таки навчився помiж "образованими" людьми i собi "по-образованому" закидати.) Всяка голота пнеться рiвнятися з путящим, порадошним хазяїном. Що бiльший харпак, то бiльше в громадi галасує проти заможного чоловiка. Того i в голову собi не кладе, що коли б нас не було, то як би й вони прожили? У кого землю взяти на хлiб? - У нас! - До кого скотину пасти вiддавати? - До нас! - У кого грошей позичити? - У нас-таки ж! Що ж би вони робили без нас?
- Iменно! Iстинна правда! - вiдказували гостi.- Подохла б клята харпачня без нашої помочi.
А кум Терешко (вiн же при панах був, то знає, як сказати) доточив:
- Настоящая благодiянiя оказується, настоящая! А Денис казав далi:
- Отож бачите!.. А ще й дибки проти нас стають!
Тiльки порадошний чоловiк схоче що зробити - чи в громадi, чи так, зараз крику, галасу, репету такого нароблять, що настоящая бунтацiя, та й годi! От, сказати, як Остап Дорохвейович,- вiн кивнув на Колодiя,- хотiв, щоб йому громада вiддала волость нову робити,- лишенько! Який крик iзробився! Кажуть: багатiти нашим коштом буде!.. А все брехня…
- Авжеж, брехня! - сказав старшина, а Остап тiльки рукою махнув.
- От так i я,говорив Денис,- хотiв би зробити одно дiло мале-невеличке, та й боюся з їм потикатися в громаду, щоб i лиха не здобуться. Хiба що вже ви, господа хазяїни, пособите менi.
- Кажiть, кажiть, яке там дiло! - загомонiли гостi.- Що доброго надумали?
- От же ви знаєте, розказував Денис,- що як пiшли пересельцi на Амур, дак позоставалися вiд їх надiли. Громада ж тодi не дозволила пересельцям тiєї землi продавати, а взяла на себе.
- Хотiла на всiх рiвно подiлити! - гукнув кум Терешко, вже трохи п'яненький.- Ге! А ми не дали, да тобi в орендноє содержанiє оддали - на три года,- от тобi i вся бiда!
- Iменно, iменно! I досi дякую вам,- спасибi за це! Хоч воно з тiєї земельки невеликого й добра, ну, а все ж земелька.
- Та ще й добра, додав старшина.- Не соромляйся, Денисе Пилиповичу! Перед нами нема чого критися: ми знаєм усе дiло. Свої люди.
- Так, так!.. Що й казать!.. Вам би та ще й не знати!.. Дак ото ж я два годи вже держу цю земельку, а оце й третiй наступає, а там i край…
- А там iзнову буде крик та гвалт у громадi, щоб тобi не давати, сказав Манойло.
- Отож-то й то! Як наймати, так i крик, так i крик! Все репетують, i нiяк того репету не збудешся, говорив Денис.
- А що ж ви зробите? Нема способу! - промовив Остап.
- Та воно можна б i способу добрати,- натякнув Денис.
- Ану, якого? - запитав старшина.
- Та такого: взяти та й продати землю ту кому з путящих людей.
- Так…- сказав старшина, i всi на мить замовкли. Всi зрозумiли, що Денис хоче сам ту землю купити, i думали, чи можна на це пристати.
Воно таки пiдходило, щоб Денисовi вона впала. Раз - що вiн уже держить її в посесiї; друге - що всi тi надiли сумiжнi з його надiлом,- так трапилося; третє - що вiн же свiй чоловiк, i як пособити йому тепер, то й вiн колись у пригодi стане. Може, декому хотiлось би замiсто Дениса собi ту земельку придбати, та, бач, тодi доведеться посваритися з Денисом, та й з тестем його Манойлом, та й з кумом його Терешком… А вже як серед гурту заведеться в їх сварка, тодi голота переважувати почне. Вони поти дужi, поки вкупi.
От такi й пiдхожi думки плутались у кожного в головi, як старшина знов озвався:
- Так, Денисе Пилиповичу!.. А що ж, дiло добре! Цим уже навiки заткнемо їм рота. Може б, ти й за купця був, га?
- Та я… як ви, господа хазяїни, скажете,- говорив Денис,- а я, звiсно, узяв би… хоч менi й сутужно тепер на грошi, ну, та вже розстарався б…
- Розстараєшся!.. Розстараєшся!..- загомонiли гостi.- А ми тобi пособимо в громадi: не попустимо, заткнемо горлянки ротатим.
- Спасибi вам, господа хазяїни, спасибi! - кланявся Денис.- Я на вас - як на бога!.. Уже тепер ви менi, а колись i я вам, дасть бог, чимсь пособлю.
- Iстинна правда, сказав кум Терешко i додав панської приказки: - Рука ногу моїть.
- Правильно! - промовив старшина.- Постановить: продать переселенчеськi надiли Денису Пилиповичу Сивашову.
- Продать! Продать!..- загули гостi.
- А голоту, котора буде верещати,- скрутить!
- Скрутить! Скрутить!
- Щоб не смiли морди куди не треба пхати,- по мордяцi їх!
- По мордяцi! По мордяцi!
I все товариство зареготалося. Голоснiше за всiх реготався сам старшина Григорiй Павлович, i його товсте, сите обличчя з поганенькою руденькою борiдкою аж двигтiло все, закинувшися назад. На весь рот реготав i кум Терешко, смiялися Манойло з Остапом, радiсно дрiбненько смiявся в широку русяву бороду Денис, а череватий одутлий Сучок додавав свого поважного - го-го-го-го! - мов порожня бочка гула. П'янi червонi обличчя, блискучi вiд поту й смальцю, що на їх повиступав, якось чудно розтягалися, очi заплющувалися, а замiсто їх широко зяли ямки червоних