Під тихими вербами - Борис Грінченко

ча­сом i гид­кi книж­ки. Зiнько не на­хо­див се­ред цього мот­ло­ху то­го, чо­го шу­ка­ла йо­го ро­зум­на, свi­ту праг­ну­ща го­ло­ва. Над "Коб­за­ря" та над "Ро­бер­та Оу­ена" кни­ги не знай­шов, хоч не збув­ся на­дiї ко­лись та­ки ви­шу­ка­ти чо­го тре­ба. Знав-бо, що є доб­рi кни­ги, але сам не тя­мив, по чо­му їх пiз­на­ва­ти i де їх зна­хо­ди­ти. Зро­зу­мiв, що му­сить за­сяг­ти по­ра­ди в яко­гось тя­му­що­го чо­ло­вi­ка.

Де ж вiн? Де йо­го шу­ка­ти?

Навкруги, поб­ли­зу Зiнька, йо­го не бу­ло. Учи­тель сам не ду­же дбав за кни­ги; ба­тюш­ка не лю­бив роз­мов­ля­ти з се­ля­на­ми нi про що, оп­рiч цер­ков­них справ; па­нок Глуш­кiвський (поб­ли­зу жив) тiльки й знав, що га­няв з хор­та­ми за зай­ця­ми, то Зiнько й не спо­дi­вавсь там нi­чо­го доб­ро­го по­чу­ти… та й не смiв до йо­го, до нез­най­омо­го, йти.

"У го­род хi­ба пi­ти?" - ду­мав со­бi па­ру­бок ча­сом, але за­раз же й по­ки­дав цю дум­ку: раз, що вiн якось не по­люб­ляв то­го го­ро­да пiс­ля не­щас­ли­во­го ви­пад­ку з Ро­ма­ном та з Ле­ван­ти­ною, а дру­ге - до ко­го б же вiн i там удав­ся? Все не­вi­до­мi лю­ди, не схо­чуть з ним i го­во­ри­ти. I зос­тав­ся Зiнько сам iз своїми дум­ка­ми…

Хоч i не зов­сiм сам. Та­ки бу­ли де­якi то­ва­ри­шi, що вiн мiг з ни­ми роз­мов­ля­ти про те, що тур­бу­ва­ло йо­го ро­зум i сер­це. Най­бiльше - з Кар­пом та з Ва­сю­тою.

III. НА ПАСIЦI

Починало ста­ва­ти душ­но, бо сон­це дав­но вже звер­ну­ло з пiвд­ня. Пiт прой­мав Зiнька, а вi­тер уже не про­хо­лод­жу­вав, бо й сам став та­кий га­ря­чий, мов з пе­чi.

Зiнько вже ба­чив поб­ли­зу се­ред по­ля не­ве­лич­кий гай­ок. Там хо­ло­док, там так гар­но,- хоч би швид­ше дiй­ти.

Вiн ски­нув чу­мар­ку, щоб не бу­ло так душ­но, i зос­тав­ся в са­мiй гар­но й ряс­но ви­ши­ва­нiй со­роч­цi з тон­ко­го по­лот­на. Вiд­кот­ний ко­мiр злег­ка об­нi­мав йо­му за­го­рi­лу шию. За­го­рi­ле бу­ло й об­лич­чя, ху­де тро­хи, але мо­ло­де й че­пур­не, з тем­ни­ми ву­са­ми й чуп­ри­ною, що не зов­сiм хо­ва­ла йо­го ло­ба гар­но­го, хоч i бу­ла роз­че­са­на на­пе­ред. З-пiд чор­них рiв­них брiв (зазд­ро­щiв дi­во­чих) ся­ли ро­зум­нi про­ме­нис­тi очi. Вiн вдив­ляв­ся ти­ми очи­ма в близький уже гай,- чи не по­ба­чить там, ко­го йо­му тре­ба. Не по­ба­чив нi­ко­го. До­дав ще хо­ди i не­за­ба­ром став бi­ля гаю.

Маленька сте­жеч­ка вбiг­ла з по­ля по­мiж де­ре­ва. Зiнько всту­пив на неї, i йо­го враз об­ня­ло та­ким гар­ним, лю­бим хо­лод­ком, що вiн аж зiтх­нув ши­ро­ко й лег­ко. Пi­шов то­дi по­ма­лу, впи­ва­ючись тiєю жи­ву­щою про­хо­ло­дою, ти­хо сту­па­ючи по м'якiй стеж­цi. Тро­хи зго­дом де­рев по­мен­ша­ло, i не­за­ба­ром пе­ред Зiньком ро­зiс­ла­ла­ся про­гай­льови­на, вся ося­яна со­няч­ним про­мiн­ням.

Це бу­ла па­сi­ка. Де­сят­кiв зо три ву­ли­кiв, по­нак­ри­ва­них пок­рiв­ля­ми че­реп'яни­ми й з ко­ри, сто­яло се­ред гай­ка. Зо­ло­тi бджо­ли бри­нi­ли в зо­ло­то­му со­няч­но­му про­мiн­нi, куп­чи­лись на ву­ли­ках бi­ля вi­чок, гу­ли ве­се­ло. Лi­во­руч сто­яла не­ве­лич­ка кат­ра­га, а пе­ред нею, тро­хи ближ­че до Зiнька, в хо­лод­ку пiд ве­ли­кою гiл­ляс­тою гру­шею, си­дi­ло двоє.

Просто Зiнька си­дiв, на­хи­лив­ши по­ри­те гли­бо­ки­ми зморш­ка­ми чо­ло з снi­жис­тою стрi­хою, зов­сiм бi­лий дiд. Ве­ли­ка дов­га бо­ро­да спа­да­ла йо­му на товс­ту бi­лу со­роч­ку i на їй ще бi­лi­ла, як снiг. Ху­дор­ля­вий дiд мав ши­ро­кi пле­чi i мо­гу­чi, ще жи­ла­вi ру­ки. Вiн з упо­коєм зло­жив тi ру­ки на ко­лi­нах i, не пос­пi­ша­ючись, опо­вi­дав ти­хим, рiв­ним го­ло­сом, iно­дi ки­ва­ючи злег­ка го­ло­вою, i то­дi Зiнько ба­чив, як з-пiд йо­го бi­лих куд­ла­тих брiв бли­ща­ли чор­нi, надз­ви­чай­но мо­ло­дi очi.

Слухала йо­го пильно, вту­пив­ши в йо­го свої тем­нi мрiй­нi оче­ня­та, дiв­чин­ка, що си­дi­ла пе­ред їм. Нi, не дiв­чин­ка, бо на го­ло­вi в неї був ма­ленький свят­ко­вий очi­пок,- тiльки зда­ва­лась дiв­чин­кою - та­ка бу­ла з об­лич­чя мо­ло­денька, за­ма­лим не ди­ти­на. Си­дi­ла бо­ком до Зiнька, прос­то на зем­лi, пi­доб­гав­ши пiд се­бе но­ги. Зiнько­вi ви­раз­но вид­но бу­ло її ви­со­ке, як i в дi­да, чо­ло, мов на­мальова­ну, чор­ну бро­ву i ма­ленький, лед­ве-лед­ве гор­ба­тий но­сик, чер­во­нi гу­бе­ня­та й нiж­но об­ве­де­не ле­геньке пiд­бо­рiд­дя. Тро­хи за­го­рi­ле об­лич­чя так i па­шi­ло, рум'янцем. Ко­ло вух i на шиї ви­ло­ся, ви­бив­ши­ся з-пiд очiп­ка, не­по­кiр­не ру­ся­ве во­лос­ся. Тон­ка шия вги­на­ла­ся пiд раз­ка­ми кольорис­то­го на­мис­та й ду­ка­чiв. Блис­ку­чою хви­лею спа­да­ли во­ни на ви­со­кi гру­ди, на бi­лу тон­ку со­роч­ку з мис­тецьким ви­ши­ван­ням. То­ненький стан стя­гав чер­во­ний пле­те­ний по­яс, ко­лi­на об­нi­ма­ла кар­та­та ста­рос­вiтська плах­та - з зе­ле­ни­ми, чер­во­ни­ми, си­нi­ми, жов­ти­ми кар­та­ми. Мо­ло­дич­ка зас­лу­ха­ла­ся дi­до­во­го опо­вi­дан­ня, її ма­ленькi ру­че­ня­та ле­жа­ли на ко­лi­нах не­ру­хо­мо. Пе­ред мо­гу­чою пос­тат­тю об­си­па­но­го снi­гом ста­ре­чої зи­ми дi­да йо­го ма­ленька слу­хач­ка зда­ва­лась яко­юсь ряс­ноц­вiт­ною нiж­ною вес­ня­ною квiт­кою.

О, як вiн її лю­бив, цю квiт­ку, вiн, Зiнько! Лю­бив i за­раз так са­мо, як i то­дi, як упер­ше її зуст­рiв, упер­ше гля­нув на неї та й за­ко­хав­ся вiд­ра­зу й на­вi­ки. Цьому по­ми­ну­ло вже ма­ло не пiв­то­ра ро­ку, але Зiнько й до­сi мов ба­чить пе­ред се­бе ту пер­шу зуст­рiч.

До то­го ча­су вiн її не по­мi­чав. Ба­чив раз чи двi­чi, але дав­нi­ше, ма­ленькою ще дiв­чин­кою. Во­ни жи­ли да­ле­ко вiд Си­ва­шiв, зов­сiм на дру­го­му кут­ку се­ла. Зiнько й на своєму кут­ку не ду­же хо­див на ву­ли­цю, а на чу­жий то й по­го­тiв. I в церк­вi був­ши, якось не­до­ба­чав її. Аж од­но­го ра­зу пос­лав йо­го батько на по­ле в па­сi­ку до дi­да До­ро­ша Ко­ло­дiя по­пи­та­ти, чи не про­дасть вiн йо­му з па­ру ву­ли­кiв. Зiнько прий­шов на цю са­ме па­сi­ку, але нi­ко­го на їй не бу­ло. Ози­рав­ся ту­ди й сю­ди, чи не вгле­дить дi­да, ко­ли нес­по­дi­ва­но пе­ред се­бе по­ба­чив див­ну дi­во­чу пос­тать. Са­ме в оцьому вбран­нi, що й сьогод­нi, тiльки без очiп­ка, з вiн­ком на го­ло­вi, з дов­гою пиш­ною ко­сою, сто­яла во­на на краю про­гай­льови­ни, го­ту­ючись вий­ти з гаю на па­сi­ку. Роз­хи­лив­ши ку­щi ру­ка­ми, спи­ни­лась, зуст­рiв­ши нес­по­дi­ва­но­го гос­тя, i ди­ви­лась на йо­го мовч­ки. Йо­му зда­ло­ся, що пе­ред ним ста­ла якась гай­ова ца­рiв­на - та­ка, про яку опо­вi­да­ють у каз­ках: гар­на, як квiт­ка, ле­генька й по­лох­ли­ва, як пташ­ка. Вiн з нею ще сло­ва не ска­зав, вiн тiльки гля­нув їй у вi­чi i вже по­чув, що ко­хає її, що во­на йо­му до­рож­ча за всiх лю­дей на свi­тi… I во­ни сто­яли од­не про­ти од­но­го мовч­ки, мов за­ча­ро­ва­нi, об­хоп­ле­нi од­ним мо­гу­чим по­чу­ван­ням.

Тiльки то­дi вiн зро­зу­мiв, що вiн нi­ко­го й нi­ко­ли не ко­хав, що Ле­ван­ти­на бу­ла йо­му тiльки сест­рою - не­щас­ли­вою й люб­ле­ною сест­рою… Те­пер вiн знов стоїть у тiй же та­ки па­сi­цi, i пе­ред йо­го дiд До­рош, а во­на, Гаїнка, йо­го ко­хан­ня, йо­го дру­жи­на, йо­го щас­тя, си­дить i слу­хає.

I сти­ха, чо­лом ки­ва­ючи, опо­вi­дає