Під тихими вербами - Борис Грінченко

- Вивiшав би всiх! - пох­му­ро й прик­ро ска­зав Кар­по.

- Таку зем­лю, та­ку гар­ну зем­лю та й вiд­да­ти! - бiд­кав­ся Грицько.

- А ми ще кло­по­че­мось за їх, за гро­ма­ду! - ка­зав Кар­по.- Та нап­лю­вать на цю гро­ма­ду,- во­на доб­ро­го сло­ва не вар­та.

Зiнько нi­чо­го не ска­зав, тiльки важ­ко ди­хав, стис­ка­ючи зу­би.

- Усi в їх у ру­ках, як ри­ба в во­ло­цi в мат­нi, от що! - ка­зав Грицько. Схо­че - ви­пус­тить, а схо­че - в юш­цi з'їсть.

- Були там та­кi, що й не в мат­нi, та й тi в сви­ня­чий слiд по­бiг­ли,вiд­ка­зав Ва­сю­та.

- Праведний чо­ло­вiк нi­яко­го ли­ха не зля­кається, а зло­чес­ти­вий i без ли­ха ли­хо дiє,- пра­вив своє Кар­по.- Чо­го ж ми бу­де­мо за їх кло­по­та­ти­ся, тур­ба­цiї со­бi зав­да­ва­ти? Не дур­но ска­за­но, що по­киньте мерт­вих свої мер­цi хо­ва­ти,- отак i це.

- Ат, об­лиш-бо, Кар­пе! - вiд­ка­зав гiр­ко Зiнько.- Неп­рав­ду ти ка­жеш, та не­хай iн­шим ра­зом, а то те­пер…

Вiн не до­ка­зав, що йо­му бу­ло те­пер так тяж­ко й гiр­ко, що не хо­тi­лось i роз­мов­ля­ти.

Похмурий вер­нув­ся вiн до­до­му, i Гаїнка не мог­ла йо­го зве­се­ли­ти нi­яким своїм при­ми­лян­ням та ще­бе­тан­ням.

Довго не спав тiєї но­чi Зiнько за дум­ка­ми. Не раз та й не двi­чi до­во­ди­лось йо­му не­щас­ли­во ста­ва­ти в гро­ма­дi про­ти тих лю­дей, що й сьогод­нi, але нi­ко­ли не бу­ло йо­му це так тяж­ко, як цього ра­зу. I не че­рез те тiльки, що са­ме дi­ло бу­ло не ма­леньке, зад­ля гро­ма­ди важ­не. Нi, де­да­лi все дуж­че й дуж­че опа­но­ву­ва­ла Зiнька од­на дум­ка й не да­ва­ла йо­му спо­кою: дум­ка за­вес­ти в гро­ма­дi та­кий лад, щоб по прав­дi все ро­би­лось, хо­тi­лось ба­чи­ти свою гро­ма­ду в усiх спра­вах ро­зум­ною, прав­ди­вою та друж­ною. То­дi б усiм бу­ло доб­ре, всi щас­ли­во та гар­но жи­ли б. Ба­га­то вже ду­мав Зiнько про те, яким ро­бом це зро­би­ти, та не мiг нi до чо­го пу­тя­що­го до­ду­ма­ти­ся, до та­ко­го, щоб од­ра­зу во­но взя­ло та й по­вер­ну­ло всiх лю­дей на кра­щий шлях. До­ду­мав­ся тiльки до то­го, що йо­му са­мо­му тре­ба зав­сiг­ди ро­би­ти так, як вiн хо­тiв би, щоб усi ро­би­ли, та й iн­ших на­хи­ля­ти до то­го. Та цього ж, ма­буть, ма­ло. Бо от же й вiн, i то­ва­ри­шi йо­го то­го до­дер­жу­ва­ли, а нi­чо­го сьогод­нi не вдi­яли…

А як­би вiн iз своїм то­ва­рист­вом цього ра­зу по­ду­жав у гро­ма­дi, то це ве­ли­ко­го ва­жи­ло б! То­дi б смi­ли­вi­ше бу­ло б усiм сто­яти про­ти тих, хто хо­тiв сi­да­ти на шию. А те­пер бу­де гiр­ше, ду­же гiр­ше!.. I на­дiя на те, що в гро­ма­дi пок­ра­щає, по­лад­нi­шає, вiд­су­ва­ла­ся ще да­лi.

Та все ж Зiнько не хо­тiв зрi­ка­ти­ся тiєї на­дiї, не хо­тiв по­ки­да­ти то­го, чим пов­на бу­ла вся йо­го ду­ша. По­вин­на та­ки прав­да по­ду­жа­ти крив­ду! Хоч не ско­ро, а по­ду­жає,- це Зiнько доб­ре знає. I як знає, так i ро­би­ти­ме,- якось уже во­но бу­де…

А там, да­ле­ко, на май­да­нi, га­ла­су­вав на­род, i той га­лас до­ли­нав i до Зiнька. То гро­ма­да пи­ла Де­ни­со­ву го­рiл­ку. П'янi­ючи, га­ла­су­ючи, то­ча­чись i ла­ючись, во­на за­бу­ва­ла про те, що са­ма се­бе вiд­да­ва­ла в по­пи­ха­чi кож­но­му, хто хо­тiв нею по­пи­ха­ти…

ЧАСТИНА ДРУГА

Зажурився со­ко­лонько:

Бiдна моя го­ло­вонько,

Що я ра­но з вир'я вий­шов.

Нiде сiс­ти, гнiз­да зви­ти,

Малих дi­тей розп­ло­ди­ти,

Бо по го­рах снi­ги ле­жать.

Народна пiс­ня

I. ГАЇНКА

Гаїнка гнi­ва­ла­ся:

- Поганий, по­га­ний, по­га­ний,- ка­за­ла, од­вер­та­ючись од Зiнька.- I не ка­жи, що гар­ний,- ти по­га­ний!

- Я й не ка­жу, що я гар­ний,- ус­мi­ха­ючись, од­повi­дав Зiнько, ле­жа­чи в своєму сад­ку пiд гiл­ляс­тим ду­бом та див­ля­чись на де­лi­кат­нi ри­си че­пур­но­го жiн­чи­но­го об­лич­чя, на її тон­кий, мов ди­тя­чий, стан. Во­на си­дi­ла на тра­вi бi­ля йо­го, по­вер­нув­ши­ся бо­ком, на­ди­ма­ла губ­ки, ви­пи­на­ючи їх на­пе­ред, i че­рез те її об­лич­чя зда­ва­ло­ся Зiнько­вi та­ким чуд­ним, що вiн за­ре­го­тав­ся.

- Чого ти смiєшся? - швид­ко по­вер­ну­ла­ся во­на до йо­го.- Ну, ска­жи, чо­го ти смiєшся?

- Того, що ти сер­диш­ся.

- А, дак так!.. Дак так!..- скрик­ну­ла.- Я серд­жу­ся, я гнi­ва­юсь, а вiн смiється, а йо­му смiш­ки! Ну, дак я ж пi­ду вiд те­бе, пi­ду!

I вже бу­ла схо­пи­ла­ся, щоб бiг­ти, та за­раз же i спи­ни­ла­ся:

- Злий!.. Не­доб­рий!.. Глу­зує!.. От я ж то­бi дам!.. От я ж те­бе… би­ти­му!..

Кинулась до йо­го, вхо­пи­ла за пле­чi та й по­ча­ла з усiєї си­ли тру­си­ти i товк­ти йо­го своїми ма­леньки­ми ру­че­ня­та­ми.

- От то­бi!.. От то­бi!.. Щоб не глу­зу­вав!.. Щоб не смi­яв­ся!..

А вiн ре­го­тав iще гiр­ше, вхо­пив її ду­жою ру­кою за стан i при­гор­нув на гру­ди та й по­чав цi­лу­ва­ти в очi, в що­ки, в ус­та.

- Геть! геть!.. ка­пос­ний!.. Не хо­чу!.. Не зай­май!.. Во­на вiд­би­ва­лась, не да­ва­ла­ся, але зго­дом за­тих­ла, зап­лю­щив­ши очi, зне­мо­же­на йо­го по­цi­лун­ка­ми, аж по­ки враз ви­хо­пи­лась iз рук, од­бiг­ла тро­хи, ста­ла i по­ди­ви­лась на йо­го: чи не гна­ти­меться за нею. Вiн не гнав­ся.

Вернулась, сi­ла бi­ля йо­го на тра­ву, а вiн, ле­жу­чи, зi­пер­ся на лi­коть i ди­вив­ся, як во­на хо­ва­ла пальчи­ка­ми пiд очi­пок нес­лух­ня­не ру­ся­ве во­лос­ся, що ото­ча­ло вже все її ро­же­ве лич­ко.

- Ат, це ме­нi во­лос­ся!..

- Ну, i чо­го ж ти на ме­не сер­диш­ся? - спи­тав Зiнько.

Вона по­ча­ла до­ко­ря­ти:

- Бач, при­ми­ляєшся, а сам який зро­бив­ся? Ма­ло ко­ли й до­ма си­диш - як те пе­ре­ко­ти­по­ле, все гу­ляєш. Я за то­бою й дух ро­ню, а ти за ме­не за­бу­ваєш.

- Дурненьке моє! Як же я за те­бе за­бу­ваю?

- А так, що то бу­ло як ве­чiр, як не­дi­ля, як свя­то, то ми все вдвох, як орiш­ки-близ­ня­та,- або го­во­ри­мо, або чи­таємо, або спi­ваємо… А те­пер!..

- А те­пер?

- А те­пер ти i вве­че­рi, i в свя­то або сам хо­диш то до Ва­сю­ти, то до Грицька, то до се­бе на­ве­деш їх пов­ну ха­ту!

- I яка ж то й пов­на ха­та, як двоє або троє! А хi­ба ти їх не лю­биш?

- Чому? Ва­сю­та та­кий гар­ний, доб­рий… та чуд­ний-чуд­ний!

- Ну, от ба­чиш! А Кар­по?

- От, Кар­по твiй!.. Кат­ря гар­на, а Кар­по твiй як поч­не ви­чи­ту­ва­ти, мов з книж­ки: "Пам'ятай, же­но, i вста­ючи й ля­га­ючи, i за стiл сi­да­ючи, що грiх те­бе влов­лює, i во ус­та всту­пає, i з уст вис­ту­пає, i до но­са прис­ту­пає!.." Ха-ха-ха!..

Вона так чуд­но вда­ва­ла Кар­па з йо­го нав­чальним го­ло­сом, що й Зiнько зас­мi­яв­ся:

- Що ти ви­га­дуєш?! Ко­ли ж та­ки Кар­по ка­зав на Кат­рю - же­но?

- От же ка­зав,- я са­ма чу­ла… А ми з Кат­рею як за­ре­го­че­мось!.. А вiн роз­сер­див­ся та грюк две­ри­ма, та