Під тихими вербами - Борис Грінченко

Брехнi про Зiнька з Ївгою та про Гаїнку з Ва­сю­тою та­ки хо­ди­ли по се­лу ще де­який час. Та нi Зiнько, нi Гаїнка вже не чу­ли їх, на­вiть не зна­ли про те. На щас­тя, й до Грицька во­но не до­бiг­ло: у ха­ту до йо­го нiх­то з тим не зва­жив­ся пi­ти, а сам вiн ще тiльки по дво­ру ди­бав, а нi­ку­ди не хо­див, бо но­га й до­сi бо­лi­ла. По­ма­лу-ма­лу й за­тих­ло все.

Хоч i ба­ба Мок­ри­на, i п'яни­ця За­хар­ко не дур­но взя­ли вiд Ряб­чен­ка свою пла­ту, та йо­го гро­шi, ви­ди­мо, про­па­да­ли нi за ца­по­ву ду­шу. Вiн це ба­чив, лю­ту­вав i все ду­мав, ду­мав, ви­мiз­ко­ву­ючи якiсь но­вi хвиг­лi…

А Зiнько­ве то­ва­рист­во тим ча­сом тро­хи по­бiльша­ло: став ту­ди хо­ди­ти Дмит­ро Ва­си­лен­ко.

V. БРАТИ

Панас Мо­мот стра­шен­но лю­ту­вав. Як на йо­го дум­ку, то це бу­ла неп­ро­щен­на крив­да, що Грицько заб­рав со­бi ту де­ся­ти­ну зем­лi. Грицько був стар­ший, батько йо­го вiд­дi­лив пер­шо­го, вiд­дав йо­му все, що тре­ба, а те, що зос­та­ло­ся ще в батька, по­вин­но цiл­ком, усе на­ле­жа­ти йо­му, Па­на­со­вi, та мен­шо­му бра­то­вi Iва­но­вi. Во­ни жи­ли при батько­вi, дог­ля­ну­ли йо­го смер­тi, во­ни й по­вин­нi бу­ли по­дi­ли­ти про­мiж се­бе всю, яка зос­та­ла­ся, батькiв­щи­ну. I ду­же не по прав­дi зро­бив батько, що, вми­ра­ючи, зве­лiв Грицько­вi заб­ра­ти ту де­ся­ти­ну. Дур­ни­ця яка, що Грицько­вi то­дi мен­ше при­па­ло зем­лi! Уже скiльки при­па­ло, то при­па­ло, а як од­дi­ле­ний, то од­дi­ле­ний, знай своє, а до чу­жо­го не встря­вай! Не по прав­дi зро­бив батько, що вiд­дав ту де­ся­ти­ну Грицько­вi, а ще бiльшу неп­рав­ду вчи­нив сам Грицько, її взяв­ши.

Панас на та­ке прис­та­ти не мiг. Вiн i сам уся­ки­ми спо­со­ба­ми зма­гав­ся з Грицьком, i мен­шо­го сво­го бра­та Iва­на до то­го на­хи­ляв i дра­ту­вав про­ти стар­шо­го. Най­бiльше лю­ту­вав те­пер Па­нас че­рез те, що йо­му не по­щас­ти­ло заб­ра­ти з тiєї де­ся­ти­ни жи­то Грицько­ве. I в якi дур­нi вiн, Па­нас, по­шив­ся, на­цi­лив­ши­ся заб­ра­ти жи­то вно­чi пiд вiв­то­рок i по­ба­чив­ши в по­не­дi­лок уран­цi, як Грицько з то­ва­ри­ша­ми вiз уже ос­тан­нi ко­пи! Як­би не оте прок­ля­те то­ва­рист­во, то зро­ду-вi­ку сам Грицько не встиг би пе­ре­вез­ти, а те­пер… I най­гiр­ше, що нi­яко­го спо­со­бу не до­бе­реш те­пер iз Грицьком. Сам вiн нiт­ро­хи не пос­ту­пається, а стар­ши­на кру­тить: "Що ж, я не мо­жу… од­вi­ча­ти­му… не по за­ко­ну…"

"Не мо­жу…" А скуп узяв, дак те мiг? "Не по за­ко­ну!.." А то по за­ко­ну, що чу­жу зем­лю за­гар­ба­но?

Ходив Па­нас i до Ряб­чен­ка по­ра­ди­ти­ся: той же та­кий хит­рий, що й бi­со­во­го батька оду­рив би. З пек­ла сам ро­дом, ба - ще три ми­лi з-за пек­ла!.. Дак i той сле­бi­зує: "Як су­ди­ти­ся, то труд­но ви­су­ди­ти, бо по за­ко­ну Грицько пра­вий. А пе­ре­ча­суй тро­хи, по­ки вти­хо­ми­риться спра­ва з Де­ни­со­вою по­куп­кою, то­дi стар­ши­на то­бi по­со­бить".

"Пособить"! Усi во­ни по­соб­ля­ють! По­ки бу­ло тре­ба, щоб вiн за їх у гро­ма­дi га­ла­су­вав, дак во­ни ма­ни­ли вся­ки­ми обi­цян­ка­ми-ця­цян­ка­ми, а те­пер дак i жда­ни­ка­ми го­дуй­ся, здоб­рiй тим, що "пе­ре­ча­суй"! Гар­не сло­во. А як же йо­му ще "ча­су­ва­ти", ко­ли Грицько вже знов сiє на тiй де­ся­ти­нi? I знов те ру­де, що й бу­ло: по­сiє, а на той рiк хлiб за­бе­ре. I то­дi вже хоч не ка­жи, що то їх, Па­на­со­ва та Iва­но­ва, ни­ва. Ска­жуть: та йо­му батько її вiд­ка­зав, та вiн уже дав­но там сiє, та чо­го там ко­лот­не­чу за­во­ди­ти та те, та се,хi­ба вiн їх не знає? Пе­ре­ча­суй - по­со­би­мо! Чор­то­во­го батька во­ни по­соб­лять! Не вi­рить вiн їм i крих­ти! Бо вже так оду­ри­ти, як во­ни йо­го з су­дом оду­ри­ли, то вже го­дi!.. Так i то­дi бу­де, i зос­та­неться зем­ля в Грицька, а во­ни, мен­шi бра­ти, ду­лю з'їдять!..

О, сто­над­цять йо­му бо­ля­чок у пе­чiн­ки! I вiн оце по­пус­тить то­му дур­но­му Грицько­вi отак iз се­бе зну­ща­ти­ся? По­пус­тить, щоб отi Ївжи­нi вишк­вар­ки на йо­го батькiв­щи­нi ха­зяй­ну­ва­ли? А не дiж­дуть, бi­со­во­го за­во­ду ви­луп­ки! Не по­пус­тить вiн Грицько­вi вер­хо­во­ди­ти над со­бою! Нi, зро­ду-вi­ку! Вiн щось ви­га­дає, ви­муд­рує… Тiльки що?

Хоч би цей Iван був мо­тор­нi­ший! Та­ке вай­ло, ба­тiг з клоч­чя, ле­мiш­ка чор­то­ва!.. Оце iно­дi й роз­па­литься на Грицька: "Та я йо­му!.. Та я йо­го!.. Се та те!.." Та за­раз i про­хо­ло­не. Так-та­ки прос­то й ка­же: "Та, мо­же б, ми вже це об­ли­ши­ли, бра­те?" "Обли­ши­ли!" Як це мож­на об­ли­ши­ти?! Що ж це - ко­пiй­ка то­бi чи п'ятак про­па­дає? Це ж зем­ля, це аж де­ся­ти­на зем­лi! Де ж та­ки ви­да­но, щоб зем­лю з рук пус­ка­ти? Та те­пер ко­жен за зем­лю i ру­ка­ми, й но­га­ми, й зу­ба­ми дер­житься! Над кож­ною гру­доч­кою тру­ситься. А як по­люд­нi­шае, то ще гiр­ше бу­де. А в йо­го ж, у Па­на­са, си­ни, та й Iва­на цiєї осе­нi, ма­буть, же­ни­ти, то й там же не без дi­тей бу­де. I всiм тре­ба бу­де зем­лi! Де ж во­ни її на­бе­руть, ко­ли й тiєю не­щас­ною де­ся­ти­ною пос­туп­ляться тим кля­тим вип­лод­кам Грицько­вим? Та ще хоч би йо­го, а то ще й її, тiєї зад­ри­па­ної зах­вой­дан­ки, тiєї прой­ди Ївги! Чи то ж iз ро­зу­мом во­ни бу­дуть, ко­ли пус­тять з рук та­кий шма­ток зем­лi?

Нi, зро­ду-звi­ку!

Та що ро­би­ти? Сло­ва Грицько не слу­хається; по­зи­вав - не по­со­би­ло­ся. Не­хай же пос­лу­хається кия, ко­ли не слу­хається ки­ва! Їй-бо! Пiй­ма­ти йо­го та вiд­ла­та­ти так, щоб аж реб­ра крiзь шку­ру по­ви­ла­зи­ли, то вiн то­дi не пi­де сi­яти на чу­жiй зем­лi. Та й тут пе­реш­ко­да! Сам то­го не зро­биш, а цього дур­ня Iва­на хi­ба на­хи­лиш? А доб­ре бу­ло б!

Можна так i зро­би­ти: зас­ту­ка­ти йо­го десь са­мо­го i би­ти, аж по­ки зап­ри­сяг­неться й зем­лi з'їсть, що пос­ту­питься тiєю де­ся­ти­ною. То­дi вже га­разд бу­де: раз, бо­яти­меться, щоб зно­ву не би­то, а дру­ге: як зап­ри­сяг­неться, зем­лi з'ївши, то та­кої при­ся­ги нiх­то не зла­має. То­дi вже пев­но не встря­ва­ти­ме в цю зем­лю. Тiльки та­ким ро­бом i мож­на щось удi­яти, а iн­шо­го й спо­со­бу не­ма. I не­хай со­бi там Iван як хо­че, а му­сить на це прис­та­ти. А ко­ли не хо­че, то ось що: че­рез йо­го в Па­на­са про­па­де пiв­де­ся­ти­ни зем­лi (бо тую, що в Грицька, во­ни на двох по­дi­ли­ли б)- ну, то хай Iван пос­ту­питься йо­му пiв­де­ся­ти­ною з своєї част­ки, дак то­дi вже Па­нас i об­ли­шить цю спра­ву. Тiльки не пос­ту­питься вiн, нi! Ну, то му­сить прис­та­ти до йо­го ви­гад­ки.

I Па­нас за­хо­див­ся бi­ля Івана…

У не­дi­лю в Чор­но­ву­сi був храм. Грицько­ва Ївга, од­нiс­ши сво­го си­на до сест­ри, пiш­ла ту­ди ще