т. 9 - Драматичні твори - Винниченко В. К.

Мир. Антон. Нуда, розуміється. Хіба ти можеш инакше сказать?! (Ходить по хаті. Після павзи). «Это ужасно»! А то не «ужасно», що вона тільки мучиться? А то не «ужасно», що ми без усякої надії полегшити їй муки, піддержуємо ще їх? Га? А то не ужасно, що для того, щоб піддержувать ці муки, я служу у вас наймитом, брат чахотку має, а... а сестра в публічний дім пішла? (Аня з жахом дивиться на нього). Да! В публічному домі! Розумієш ти це?! Щоб піддержувать муки старого слабоумного существа, ні до чого не здатного, одбираються сили у молодих, здорових. Одбирається честь, здоров’я. Це не ужасно? Ви - моралісти! Плювать на ваші моралі! Моя сестра - проститутка!.. Чуєте ви?! (Злісно хапа Аню за руку й трясе її). Чуєте?! Моя сестра, Маруся моя... «Ужасно»?..

Аня (обніма його, дрижить). Роню!.. Успокойся!.. Голубчик! Бедный, хороший, дорогий!.

Мир. Антон. (з силою проводить рукою по лиці). Ну, нічого... Годі... (Ходить по кімнаті. Годі.

Павза.

Аня. Но якже сталось, Роню? Хіба не можна було инакше якось?

Мир. Антон. Значить, не можна було, коли сталось. (Зупиняючись, з жахом і злістю). Да... Це справді ужасно... І найбільш ужасно те, що для чого ця жертва. Для піддержки мук нещасної, слабоумної, непотрібної істоти!

Аня (несміло). Ця істота - твоя мати, Мироне. Вона дала тобі життя.

Мир. Антон. Ну, то що? Так я за це повинен її мучить? Да?

Аня. А їй життя дала природа, а не ти; і ти не маєш ніякого права одбирать його у неї. Як слабоумний і старий, значить, треба вбивать такого?

Мир. Антон. (злісно). Да! Вбивать!

Аня. Хто ж тобі дав це право?

Мир. Антон. Хто? А хто дав право вбивать на війні сотні тисяч молодих, здорових, потрібних? А яке мають право вішать, стрілять найцінніших для життя? Га?.. На це мають право? А не мають права вбивать нікчемних, гнилих, непотрібних, шкідливих? Будують для них богадільні, божевільні, одбирають сили у молодих, здорових! Зараз у сумашедших домах є тисячі безнадійних, безсмислених, непотрібних нікому істот, їх годують, лічать, ходять за ними. Для чого? Щоб піддержувать їх муки? Та яке, я спитаю, ви маєте право мучить їх? Яке? Це ви звете гуманністю? Состраданням? К чорту з ними! Хто дав право? Я? Я, мій розум і природа, яка сама одкида все нікчемне й непотрібне! Моралі «всіх» це страшно? Ну, розуміється. Страшно торкатись усього, що здавна є. О, це «здавна»! Ця проклята, стара шкарлупа. Це ж іменно є та шкарлупа! Гнила! Зайва! Непотрібна вже! «Ужасно»? Та подумай же ти... Ну, одкинь к чорту, забудь хоч на хвилину пропісі, заповіді й подумай просто, подивись простими очима: ну, що тут ужасного, коли я дам своїй матері велику дозу опіуму й вона тихо засне навіки? Вилічить її не можна. Вона й од старости, і від хвороб слабоумна. У неї всякі ревматизми, катари. Вона вже не сознає ні себе, ні того, що живе, сознає тільки болі. Тільки одні болі сознає... Ну, скажи: що ужасного, коли я не дам їй мучитись ще десять років, щоб потім умерти, й умертвлю її тепер? Що?

Аня (тихо). Розуміється... Я не знаю... для неї краще, може, так... Але... (Стріпуючись). Ні! Я ні-за-що не могла б убить своєї матери! Яка б вона там не була... Ні-за-що!

Мир. Антон. (гнівно зриваючись з місця). А! Нашим душам не сплестись! (Понуро ходить. Мовчання).

Аня (тихо). Не розумію я тебе, Мироне... Ти не сердься на мене... Я, може, й згоджусь з тобою, тільки так якось зразу...

Мир. Антон. (жорстко, не зупиняючись). Ні, ти не згодишся зо мною. Для цього мало розумом розжувать, треба щоб життя обкачало в муки ці думки, а ти серцем розгризла й добула їх. Тоді, може...

Аня (встаючи й пригортаючись до нього). Я з тобою буду страждать і розгризу. Ти ж будеш сестру якось..?

Мирон Антонович мовчить. В їдальню входить Дуняша й Акулина Автономовна й готують до обіду.

Аня. Роню? Ти ж не зоставиш так сестри?

Мир. Антон. (хмуро). Він не сказав мені, де саме вона. Нічого, я помирюсь з ним, він мусить згодитись зо мною... Або обійду всі публічні дома й найду... Розуміється, не зоставлю... Зараз іду. (Озирається, шукаючи щось очима).

Аня (зупиняючи його). Обідать, Роню.

Мир. Антон. Не хочу.

Аня. Ти не сердишся на мене? (Пригортається до нього).

Мир. Антон. За що? Ти не винна, що ти така...

Аня. Я буду иншою... (Мирон Антонович мовчить і шука очима картуза). Не віриш? Я ж хочу сплести наші душі... Роню!.. Не віриш?

Мир. Антон. Я вірю твоєму бажанню... Ну, пусти, я піду.

Аня. Добре. Іди. (Раптом притягує до себе, міцно цілує і швидко виходить в їдальню).

Мирон Антонович одяга пальто, картуз і виходить.

Акул. Автон. (до Ані, що проходить через їдальню). Славно, славно! Ты зачем к нему ходишь?

Аня (на мент зупиняючись). А вам яке діло? Хочу і йду! (Повертається й виходить).

Акул. Автон. (приголомшена). От это так?!

Дуняша про себе здержано посміхається.

ЗАВІСА.

Обстанова 1-го розділу.

Акулина Автономовна возиться коло розчиненого чемодану. Входить Сидір Маркович.

Сид. Марк. Ну-ну, швидше. Спізнюсь на поїзд... Авжеж.

Акул. Автон. Да не едь ты, пожалуйста, сегодня, обожди хоть до завтра... Что это за отец такой! Ты посмотри хоть,