т. 9 - Драматичні твори - Винниченко В. К.

Лука Антон. (злісно). Та їй-богу! Що ж то вже за життя?

Мир. Антон. (понуро). Бога довго ждать.

Лука Антон. Кажуть, що так років десять може прожить...

Мир. Антон. Да, може... А ми будемо десять років піддержувать її муки. Однімать у себе й не давать їй умерти...

Лука Антон. (зідхає). Що ж зробиш? Така вже доля...

Мир. Антон. (злісно). Ну, положим, плювать мені на таку долю. Яка рація в цьому всьому?

Лука Антон. Як так, «яка рація»?

Мир. Антон. Та так. Через що ми повинні мучити нашу матір і себе? Хто це сказав робить так?

Лука Антон. (сердито). Ну, а що ж ти зробиш? Що?

Мир. Антон. Що? (Дивиться на нього). А як ти думаєш, що, будучи чесним з собою, треба зробить?

Лука Антон. (злякано дивиться на нього). Що ти хочеш сказать?

Мир. Антон. Я тебе питаю: що, будучи чесним з собою, треба зробить? Ждать, щоб бог послав смерть?

Лука Антон. (з страхом, привстаючи). Ти сказився, Мироне?

Мир. Антон. (теж встаючи). Чого я сказився? Ну, скажи сам: хіба ми не робимо з того дикого, страшного безглуздя? Хіба ми не мучимо нашу матір, хіба ми не мучимо себе? І во ім’я чого ж це? Во ім’я чого ж це, я тебе питаю?!

Лука Антон. Значить?...

Мир. Антон. (твердо, злісно). Значить, ми сами повинні послать їй смерть!

Лука Антон. (шепотом, дико). Убить рідну матір?!

Мир. Антон. Діло не в словах.

Лука Антон. (якийсь мент мовчить, з жахом). І ти це серйозно?

Мир. Антон. Хіба ти не бачиш, що мені не до жартів?

Лука Антон. І ти можеш піднять руку на рідну матір? Можеш?

Мир. Антон. Я повинен навіть це зробить.

Лука Антон. (дико озирається). Чи я сходжу з глузду, чи... я не знаю... Та подумай, що ти говориш!! Вдумайся в свої слова!

Мир. Антон. Ти сам їх казав.

Лука Антон. (скажено). Та брешеш ти! Я - не душогуб... Я за тридцять рублів не вб’ю матери.

Мир. Антон. Діло не в грошах.

Лука Антон. А закон ти забув: не вбий?

Мир. Антон. Ці закони для багатих. Вони їх настановили, хай і роблять по їх. А для нас є більший закон; чесність з собою. Є закон... А!

Лука Антон. Ти - ізверг! Ти... (Кашля). Ти - син? За тридцять рублів?.. Ух, ти!

Мир. Антон. (гнівно, з мукою кричить). Та пойми ж ти, що це дико...

Лука Антон. (теж кричить). Нічого я понімать не хочу! Я з душогубом і говорить не хочу! (Повертається і прудко йде до дверей. Раптом повертається назад, дрижачими руками вийма з кешені гаманець і, шпурнувши його під ноги Мирона Антоновича, хрипить): На! Тобі жалко? На, возьми, подавись... І... і будь проклят, гад! (Біжить назад).

Мир. Антон. (з мукою). Лука!.. Лука!

Лука Антонович вибіга в двері. Мирон Антонович машинально підніма гаманець і кладе на стіл. Потім дрижачими руками бере коробку й хоче зробить цигарку. Руки дуже йому трусяться.

Лука Антон. (раптом знов вбігає. Підбігши до Мирона Антоновича, зупиняється й шипить). Ти!.. А знаєш, де твоя сестра? Знаєш?

Мир. Антон. (кладучи на стіл коробку, глухо з чекаючим страхом). Ну?

Лука Антон. Не знаєш? Кашля.

Мир. Антон. (кричить). Ну?!

Лука Антон. (задихаючись, витягує до його лице й хрипить). У пу-блічному домі!..

Мир. Антон. (важко спираючись на стіл, придушено). Та-ак?

Лука Антон. (з ненавистю, шипить). Так-так... Проститутка твоя сестра. А-а! Чув? А вона не хоче вбить своєї матери. Вона не живе в панів... Ти по Сибірах шлявся, за ідеї «страждав», а вона... Да!

Мир. Антон. (глухо). Чом же ти мені не написав в Сибір? Чом же ти мені раніш не сказав? Два місяці ти мовчав...

Лука Антон. Жалів... Жалів братіка...

Мир. Антон. (гнівно). Дурна твоя жалість!

Лука Антон. А, якби я знав, за які ти ідеї там страждаєш!.. Я б тобі!..

Мир. Антон. (одривисто). В якому городі вона?

Лука Антон. Тут, тут, у тебе під носом... у брата... Брат ти? (Ненависно грозить пальцем). Не брат ти мені тепер! Чуєш! Не брат! (Вибіга).

Мирон Антонович почина швидко ходить по хаті, зупиняється, дико дивиться поперед себе, знов швидко почина ходить. Потім сіда і кам’яніє. Хутко входить Аня.

Аня. Що з твоїм братом? Чого він вибіг такий? Дуняша одчиняла двері йому й прямо злякалась. Дивиться на нього. Що з тобою? Що тут було?

Мир. Антон. (встаючи). Нічого особливого... Ні, дуже особливе! (Ходить).

Аня. Ви посварились?

Мир. Антон. Да.

Аня. За що?

Мир. Антон. За що? (Зупиняється й, злорадно-сурово посміхаючись, дивиться на неї. Помалу): Я хочу умертвить нашу матір, чуєш?.. бо вона слабоумна, хвора, мучиться, вмирає й одбирає в нас сили. А він... прокляв мене й побіг. Знаєш тепер?

Аня (з жахом). Ты шутишь? Убить мать?

Мир. Антон. (посміхнувшись знов). Ні, я не жартую. Да, вбить матір.

Аня. Но это ведь ужасно, Мирон! Бог с