т. 9 - Драматичні твори - Винниченко В. К.

Ольга. Только что любит? Вас или нечто более материальное?

Жорж (сідаючи рівніше, холодно й жорстко). Ну, коли вже говорить про матеріяльне, то не знаю, чия любов була більш матеріяльна: її, чи чия инша.

Ольга. Вот вы как? Хм! Ніби сумно. Поверьте, Жорж, что «чия инша» была меньше материальна.

Жорж. Знаємо.

Ольга. Знаєте. Ну, бог с вами.. Она, конечно, из благородного дома... Партия...

Жорж. Наплювать мені на це. Вона мене любить, а ви любили не мене. Коли вже говорить прямо.

Ольга. Да?.. Хм! Ну, хорошо. Пусть так. А если я докажу вам, что она не вас любит?

Жорж. Ох!.. Хм!.. Тоді я на вас женюсь.

Ольга. Я это серйозно спрашиваю, Жорж.

Жорж. А я серйозно говорю.

Ольга. Ну, хорошо! Увидите когда-нибудь...

Жорж (нетерпляче встаючи). Е! Охота єрунду говорить! (Ліниво виходить).

Ольга погрозливо хита головою і йде до шафи знов. Входить Сидір Маркович.

Сид. Марк. Нема ще дітей?

Ольга. Нема.

Сид. Марк. (скоса подивляючись на неї). Умгу!.. (Підходить ближче. Ольга щось шукає в шафі).

Сид. Марк. Так-так... З вас хороша хазяйка. Хороша... Авжеж.

Ольга (кокетливо озираючись). Правда? Вот видите...

Сид. Марк. А в мене в Веселому Куті хазяйство аж плаче за хазяйкою... Аж плаче. Атож. (Підходить зовсім близько й бере за рукав пальцями). Е!... А матерія погана... На такі руки... треба шовку... Шовку.

Ольга. А вы наберите...

Сид. Марк. Умгу!.. Що ж?.. А поїдете в Веселий Кут? (Обніма її. Вона не пручається).

Ольга. У-у! Как далеко. Скучно там!..

Хутко входить Дуняша. Ольга одвертається до шафи.

Сид. Марк. (спокійно). Так-так... Авжеж... Ну, скоріше обід. Скоріше...

Ольга. Сейчас будет. Детей еще нет.

Дуняша. Там вас, барин, какойсь человєк хоче відєть.

Сид. Марк. Де?

Дуняша. У передній.

Сид. Марк. Умгу!.. (Зирка на Ольгу).

Ольга з чим-небудь у руках зачиня шафу й виходить. Сидір Маркович теж. За ними Дуняша. Якийсь час нема нікого. З сіней в Миронову кімнату входять Мирон Антонович і Аня. Аня струнка, дуже білява, з чорними бровами, гарна.

Аня. І невже й подушки перекидали?

Мир. Антон. Я ж тобі кажу, що краще жандарів.

Аня. (з обуренням). Фу, яке свинство!

Мир. Антон. Ну, чорт їх бери! (Обніма її й жагуче цілує).

Аня (випручуючись). Ну, Роню!.. Ти знов? Ну й який ти, їй-богу. Ні хвилини не можеш без цього посидіти. Я ж тебе просила.

Мир. Антон. А я ж тобі казав, що не можу.

Аня. Не можеш...

Мир. Антон. А тобі хіба неприємно?

Аня. А то не твоє діло!.. Мало чого приємно... Просто стидно, ні разу ми не можемо побути удвох, щоб не... Фу!

Мир. Антон. Я тільки дуже радий цьому.

Аня. Нуда, я знаю! Скотство... Ми з тобою ще ні разу, здається, не балакали, як товариші!.. Все... Фе, тільки тіло одне.

Мир. Антон. Значить, ми любим більше тіло, ніж душу один у одного. Сміється.

Аня (з страхом). Ти серйозно?

Мир. Антон. (сміючись). Ну, та так виходить...

Аня. Я не розумію, що тут смішного... Ти серйозно?

Мир. Антон. А хоч би й серйозно, то що з того?

Аня. Ти питаєш, що з того?

Мир. Антон. Нуда, я питаю це...

Аня (якийсь мент пильно дивиться на нього. Глухо). Слухай, Мироне, ти мені скажи без жартів: ти любиш мене?

Мир. Антон. (сміється). Знов? Я ж казав тобі.

Аня. Ні, ти мені без всяких теорій скажи...

Мир. Антон. Хм... «Без теорій». Моя Галочка не любить теорій... Ну, люблю без теорій, люблю твій вогонь, твою усмішку, люблю рум’янець страсти, бархат тіла...

Аня. І все тіла?.. А душі?

Мир. Антон. (серйозно). Душі? (Якийсь мент мовчить). Душу твою не так люблю... Да, Галюсю, треба...

Аня (глухо). Та-ак? І це ти звеш любов’ю?

Мир. Антон. Да, це є така ж сама любов, як і любов душі. І хто зна, яка з їх дужча.

Аня (саркастично). Ха! Так он чого ти так проти законного шлюбу? Проти «хождіння круг столика»? Тепер я розумію.

Мир. Антон. (посміхається). Галю! Негарно.

Аня. Що негарно? (Сідає на ліжко й дивиться в бік).

Мир. Антон. Негарно. Ти сама добре знаєш, що я не через це проти «хождіння круг столика».

Аня. Я нічого тепер не знаю. (Гнівно). І ти смієш мені говорити, що любиш мене?

Мир. Антон. Не хвилюйся, Галочко... Вислухай.. Да, я твою душу не так люблю. А ти думаєш, так легко полюбити чиюсь душу?

Аня. Для тебе, може, не легко, а для других...

Мир. Антон. Для других так само. Ти думаєш, що коли ходять круг столика, коли цілуються й родять дітей, то вже вони душі свої полюбили? Ото-то й