т. 9 - Драматичні твори - Винниченко В. К.

Аня. Нічого поганого?

Мир. Антон. Абсолютно. Ну, скажи, що поганого в тому, коли ми будемо так кохатись? Чекай! (Сіда коло неї). Дає ж тобі радість, коли я обнімаю тебе? Дає, Галюсько? (Обніма). Да?

Аня. Тікай... Тепер нема радости.

Мир. Антон. Неправда ж... Неправда. (Обнімає знов, Аня нетвердо одпиха). Неправда, Галю, нічого нема поганого! Ти уяви: ти вільна, незалежна, ніяких обов’язків... Ну, що поганого в тому, що ми будемо любити своє тіло? (Майже шепочучи). Галю! Навіщо насилувать себе? Це ж зайве, моя хороша.

Аня. А діти? (Дивиться на нього).

Мир. Антон. Дітей у нас не повинно буть.

Аня. Да, не буде...

Мир. Антон. І не буде, Галю.

Аня (не дивлячись на нього). Проти цього нема ніяких средств.

Мир. Антон. Єсть розум людський.

Аня. Цього мало.

Мир. Антон. Ти не віриш? Обніма. Є, Галю... є.

Аня (з захованою соромливою цікавістю). А скажи яке...

Мир. Антон. (розсміявшись). Ах, ти ж хитра моя! (Жагуче почина цілувати. Аня безсиліє).

Аня. Пусти... Годі... Я боюсь тебе. (Випручується).

Мир. Антон. Галю!

Аня (раптом встаючи). Ні, це підло! Гидко! Убирайся!

Мир. Антон. Що подло?

Аня. Все! Це - скотство. Але й скоти дітей мають. А ти хочеш тільки наслаждєній! Грубих, животних.

Мир. Антон. Да, Галю, скотство мати дітей, коли родиш їх несвідомо. А наслаждєнія... Хм! Да, я хочу наслаждєній, ну, й що з того? Да, як можна більше, дужче. Да, хочу їх. Це погано?

Аня. Погано! Тільки животні...

Мир. Антон. А, та покинь ти цей жалкий жупел!.. «Животні, животні!» Нуда, я животноє і ти - животноє і що ж з того? І коли вже перестануть лякать цим?! Думаєш, як люди наробили собі всяких цяцьок, вроді філософій, машин і т. и., так і перестали буть самими собою? Животні все одно! Да! І нічого в цьому поганого нема, щоб ти знала! Раптом заспокоючись, посміхаючись. Будь ласка, я не силую тебе... Можеш тікать. Аня понуро мовчить. Мовчання. Хм! «Скотство»! От то саме й скотство, коли люди плодять дітей без свідомости того, що роблять. Гнівно, злісно встаючи. І навіть не скотство а подлість. Ходить. Да, подло. От твій братуха жениться. Вони душі свої люблять?.. Тіло одне люблять! Ну, та так же й скажи, люби тіло, наслаждайся, але так наслаждайся, щоб ці наслаждєнія не купувались ціною тих страждань, які будуть у дітей. Ато, йолопи прокляті, уявляють собі, що дітей плодить - все одно, що пиріжки робить. Заговорить у нього половий інстинкт і він уже, дурноляп, дума, що душі їхні злились, що сам бог звів їх... А душі їх, може, якраз так можна зліпить, як горбатого зо стіною. А дітей плодять, виховують, роздирають їм душі і, в решті решт, дають обществу калік. Ти теж цього хочеш?.. Ну, так я цього не хочу. Я маю самолюбіє й повагу до себе, я не можу знать, що мої діти будуть каліками. Я тільки з тою людиною можу родить дітей, з якою я справді можу сплести свою душу.

Аня (тихо, майже шепотом). А з моєю ти не можеш?

Мир. Антон. (різко). З твоєю не можу.

Аня. Через що?

Мир. Антон. Через що? Сказать тобі? Ну так я тобі скажу: через те, що твоя душа нечесна з собою! От через що!

Аня. Нечесна з собою? Я не розумію...

Мир. Антон. Не розумієш? Добре. Скажи: ти признаєш, що так званий законний шлюб, це хождіння круг панського столика,- одна глупа комедія? Признаєш?

Аня. Ну, признаю... Але ж...

Мир. Антон. Ти признаєш, що цим хождінням ти закріпляєш забобони?

Аня. Але ж знов тобі те саме скажу: я не хочу, щоб на мене всякий лавочник, всякий ідіот тикав пальцями й називав содержанкою. Розумієш?

Мир. Антон. Ти, значить, дорожиш думкою про тебе лавочників?

Аня. Я не можу виносить...

Мир. Антон. Ото ж бо й є. Оце я я тільки й кажу. Ти не чесна з собою! Я більше можу цінить чорносотенця, який твердо переконаний, що революціонерів треба вішать, і віша їх, ніж того добродійного осла, який каже, що давать милостиню - погано і тут же з доброго свого ідіотського серця дає її. Ти думаєш, можна поважати тих революціонерів, які роблять революцію на словах, а сами йдуть вінчатись? Грош ціна їхній революції! Будь чесним з собою! Твій досвід, все твоє життя сказало тобі: «красти можна»? Так кради! Твоє життя сказало: «оддай себе ближнім»? Оддай! А не оддирай свого розуму від свого серця.

Аня (понуро). Це легше сказать, ніж зробить. І сам ти не завжди робиш, як кажеш...

Мир. Антон. Я не кажу, що це легко.

Аня. Я не винна, що в мене нема сили волі.

Мир. Антон. А! «Сили волі»... Цим завжди одкупаються. У тебе не сили волі нема, а нема у тебе... нема у тебе жадности. Жадности до життя! Ти не шукаєш, ти не мучишся, ти не тягнешся скрученими руками до невідомого, кращого, дужчого. Ти повзеш мляво, байдуже... Я казав твоєму батькові, що життя є драбина, а щаблі - її цілі. І батько твій добре зрозумів це. Зрозумій же й ти, що без великих, широких щаблів нема