т. 9 - Драматичні твори - Винниченко В. К.

великого й широкого життя. Да може ти й не винна, що батьківські гроші дуже вузько розставили тобі щаблі й не навчили тебе напружувати душу. Але в тебе немає великої ціли життя. Ти живеш так собі. Пасивно. А мене моє життя навчило. І знаєш, до якого щабля простягаються мої злобні руки? (Злісно). Знаєш?

Аня (здивовано, зо страхом дивиться на нього, машинально). Ну!

Мир. Антон. Роздушить, розметать ту шкарлупу, в яку затиснуто мою душу. Одкинуть все зайве, все, що оджило своє. К чорту зайве! Чесним з собою! Оце - мій щабель. (З ненавистю). О, життя навчило мене! Для чого ти хочеш стать моєю жінкою!? Дать обществу нових людей, чи задовольнить свій половий інстинкт? Життя нам дало два закони: піддержуй себе і піддержуй своє потомство. А на поміч дало великий засіб - розум. А ідіоти-люди з засобу зробили ціль. Щоб піддержувать себе й потомство, вони наробили релігій, законів, філософій, настроїли государств, тюрмів, театрів, церков і забули, болвани, що це є тільки засіб. Сем’я є спосіб родить дітей. А щоб люди не лінувались їх родить, природа хитро підсолодила цей інстинкт. Чудесно. Я теж умію хитрить. Я дітей не хочу зараз, а солодке беру. Погане це? Ну, скажи! Ти боїшся скинуть шкарлупу? Лавочників боїшся?

 

Аня дивиться вбік і понуро мовчить.

 

Мир. Антон. Ну, скажи, яке зло кому з того, що ми дамо одне одному втіху? Яке?

Аня. Ціль цього - діти...

Мир. Антон. А ціль їжі яка? Задовольнити інстинкт голоду? Да? Чого ж ти не звеш поганим, коли люди втішаються з їжі, поминаючи ціль? Га?

 

Аня мовчить.

 

Мир. Антон. (обнімаючи її). Ех, Галю! Плюнь на лавочників! Їй-богу, плюнь. Будь чесна тільки з собою. Не бійся радощів життя. Кинь к чорту все зайве, й без його є доволі страждань. Гризи цю прокляту шкарлупу, бий її, вона зайва. Вилітай і будь живим, здоровим, гарним метеликом! Галю...

Аня (що стояла понуро-задумливо, зідхаючи). Ні, нам треба розійтись.

Мир. Антон. Через що?

Аня. Через те, що наші душі не сплетені. Ти правду сказав, ми любим тільки тіло.

Мир. Антон. Ну, так що? Так і будемо ж любить тіло. Воно таке ж цінне, як і душа! А полюбимо душі, матимем право родить дітей.

Аня (з мукою). Та розумієш ти, що я, я ж хочу любить твою душу і хочу того самого й від тебе. А ти...

 

В двері стукають.

 

Мир. Антон. Можна.

 

Входить Лука Антонович. Лице блідо-жовте, часто кашляє, сутулий, з неохайною чорнявою бородою. Одягнений в потертий піджак иншого кольору з штанами. Мирон Антонович встає, йде йому на зустріч, мовчки стискує руку й знайомить з Аньою, говорячи: «Мій брат». Аня бурмоче своє прізвище. Лука Антонович сядає й погляда на Аню.

 

Мир. Антон. Ти сьогодні не на роботі?

Лука Антон. (хрипло й суворо). Нема вже роботи... (Кашляє).

Аня. Я може, мішаю... Я піду. (Встає).

Мир. Антон. (до Луки Антоновича). Ти щось по секрету хочеш балакать, чи ні?

Лука Антон. (до Ані). Ви звиніть пожалуста... Діла...

Аня. Нічого, нічого... Бувайте здорові... (Виходить, але в дверях зупиняється й говорить): Мироне! Наша розмова не скінчена?

Мир. Антон. Да, ми ще побалакаєм.

 

Аня виходить.

 

Мир. Антон. Ну, викладай свій секрет... Чого ж це роботи вже нема?

Лука Антон. Прогнали. Всіх десять наборщиків прогнали... Депутатів забастовки.

Мир. Антон. Так. Що ж ти тепер?

Лука Антон. Що ж я?.. Їздив додому...

Мир. Антон. Після того вже? Чого ж до мене не зайшов?

Лука Антон. Та... Кашляє. Заходив, та темно в тебе було. Не хотілось ждать... А дома... Маха рукою.

Мир. Антон. Слабує мати?

Лука Антон. Не слабує, а мучиться... Вже й мене насилу пізнала... Це прийшов, брат, до тебе за грішми, давай ще. Треба послать, бо Микитиха не хоче ходить за мамою.

Мир. Антон. А вона й досі в Микитихи? А Маруся все там же служить?

Лука Антон. У Микитихи... Е! Не знаю вже, що й робить... Прямо хоч...

Мир. Антон. (суворо). І кажеш, що вже й не пізнає нікого?

Мир. Антон. Та одну Микитиху... Стогне, спить... Поїсть, знов стогне... А то й кричить... Микитиха, мабуть, і б’є її. Ех!

 

Мирон Антонович ходить по кімнаті й пильно щось думає, поглядаючи иноді на Луку Антоновича.

 

Лука Антон. Хата тісна. Сам Микита п’є, б’є всіх. Грязь у них... В тій хатині, де мама, ніби нікого більш нема, та, мабуть, брешуть. Ще, кажуть, прибавки треба, бо стала ніби мама більше їсти. Справді, сам бачив, їсть багато. Та з жадністю якоюсь. Аж жаль дивиться. Хапається, дрижить, слини течуть... (Кашляє).

Мир. Антон. (сідає. Якийсь час понуро сидить, потім, помалу підводить голову й, дивлячись на Луку Антоновича, тихо говорить): А погано ми робимо з тобою Лука.

Лука Антон. Що погано?

Мир. Антон. Кажеш, мама нічого вже не сознає, крім мук?

Лука Антон. Та очевидно...

Мир. Антон. Слабоумна зовсім стала?

Лука Антон. Гірше, ніж тоді, як ми були...

 

Мирон Антонович мовчить.

 

Лука Антон. Якби послав бог смерть, то лучче було б і для неї, і для нас.

Мир. Антон. (живо глянувши на