т. 9 - Драматичні твори - Винниченко В. К.
Жорж (ліниво посміхаючись). Аж поки не скисне?
Сид. Марк. Аж поки не викинуть у помийницю. Авжеж! (Сердито виходить).
Мирон Антонович, мовчки посміхнувшись, іде до себе. Забачивши розгордіяш, здивовано зупиняється й озирається. Потім насмішкувато посміхається й прибирає. Прибравши, виходить в двері, що йдуть у сіни. В цей час в їдальню входить Зіна й Соня, обидві одягнені. Зіна - чорнява, нервова, жвава. Соня - гарненька блондинка, з живими, гостренькими рисами лиця.
Зіна. Вот он! Ну, вставай! Моментально. Ты! Идем с нами.
Соня. Здраствуй. Вставай, идем!
Жорж (злякано, ліниво). Тю, тю... Та підождіть... Що таке? Куди ідьом?
Зіна. Слушай, Жорж! Замечательно интересная лекция: «Индивидуализм и социальное движение». Читает Иванцов. Ах, какой он остроумный. Я заранее в восторге... Вставай, одевайся! Индивидуализм!.. Прелесть! Мне ужасно нравится их гордость, сила!.. Они такие уверенные в себе. Не то, что наши эсдеки... Начинаю изучать индивидуалистов!
Соня. Ну, Жоржик!
Жорж. Хм!.. (Ліниво кривиться). Не хочеться щось мені.
Зіна. Фу, кислый!
Соня. Э! (Хапа його й шарпає, сміючись трохи робленим сміхом). Вставай! Долго с тобой церемониться. Ну?
Жорж. Ой! Ну, й що за народ такий... Кудись спішать, летять. Ну, лекція... Що таке лекція? Прочитав і нема... Їй-богу, не хочеться. Ідіть сами... А я собі полежу.
Соня. Фу, как не стыдно. Лежит і лежит. Разве тебе нечего больше делать?
Жорж. Їй-богу. Скучно щось дєлать. Ну, для чого? Нема нічого інтересного...
Соня. Как нема? (Стараючись говорить з серйозністю). Я думаю, что такое дело, например, как бороться за народ... как Зина, например... Это такое дело... (Погляда на Зіну).
Зіна (нетерпляче). А! Ты идешь или нет?
Жорж (ліниво, винувато посміхаючись). Не хочеться, право. Ідіть сами.
Зіна. Ну, черт с ним! Пусть лежить. Идем, Соня, опоздаем. Колода никчемная! (Виходить).
Соня. Идем, Жоржик, вставай.
Жорж. Не хочу. Іди сюди... (Соня підходить. Жорж обніма її).
Жорж. Ну, Соня? (Зазира її в очі). І сьогодні ні? Я прийду. Добре? Да? Соня!...
Соня, не згоджуючись, хита головою.
Жорж. Так таки й ні? Га? (Дуже цілує). Соня!
Соня. Нет, нет... Пока не обвенчаемся, ни-за-что. Ни-за-что!
Жорж. Та глупо ж! Хіба те, що ти походиш за попом кругом столика, важно для тебе?
Соня. Конечно. Иначе я не могу... Нет, нет, нет...
Жорж. Соня! Я ж не можу. Ну, понімаєш, не можу! Я ж жива людина... Я ж люблю тебе, Соня!
Соня. Нет, нет, і нет! Нужно терпеть. Пусти, меня ждет Зина... Зато будешь горячее любить. Ну, пусти же, кто-нибудь войдет... А то бросишь еще до свадьби... Нет, нет!.. Пусти.
Жорж. Соня! Та півроку ще...
Соня. Ничего, подождешь... Ну, пусти же... Идут!
Входять Ольга і Мирон Антонович. Соня нахиляється до грудей Жоржа, ніби розглядаючи його сорочку. Ольга пильно зирка на них, посміхається і йде до шафи.
Соня (підводячись). Ну, я иду. Не идешь? Ну, до свидания. Сегодня вечером приду. (Виходить).
Мир. Антон. (байдуже-весело). Ольго Андріївно!
Ольга, що йшла до шафи, озирається.
Мир. Антон. Ви, часом, не знаєте, чого це в мене у кімнаті такий розгордіяш, наче було з десяток жандарів?
Ольга (холодно). Я не сторож вашей комнати.
Мир. Антон. А мені здається, що сторож та ще й великий. (Сміється).
Ольга. Ви, кажется, на что-то намекаете?
Мир. Антон. А ви як думаєте?
Ольга. Я не желаю понімать ваших намеков. (Виходить).
Мир. Антон. (сміється до Жоржа). Ви не бачили Ані?
Жорж. Не бачив. Мабуть, у себе.
Мир. Антон. Ні, нема, ходив. А ви все-таки вибирайте краще місце для поцілунків. А то сіли на роздоріжжі й цілуєтесь.
Жорж (з досадою). Е! Один чорт! Толку все одно мало...
Мир. Антон. (сміється). З поцілунків? Отуди к бісу.
Жорж. Не з поцілунків, а... зо всеї цеї єрунди. З женитьби моєї.
Мир. Антон. Чого ж єрунди?
Жорж. Та!..
Мир. Антон. Ви ж, здається, любите одне одного?..
Жорж. Та хто його зна...
Мир. Антон. Як-то «хто його зна»?
Жорж. Та розуміється. Якби вона справді любила, то не строїла б дурня... Понімаєте: півроку буде держать свій траур і... Неодмінно їй треба, щоб... А! Одним словом, єрунда і більш нічого. Якби любила, так наплювала б і на траур, і на вінчання... Все одно ж женюсь... Чого ж їй?
Мир. Антон. (з інтересом дивлячись на нього). Слухайте: ви і дітей будете мать?
Жорж (здивовано). Ну, розуміється! А що ж я мушу робить?
Мирон Антонович весело сміється.
Жорж. Чого ви смієтесь?
Мир. Антон. Так.
Жорж. Та ні, їй-богу! Ці женщини просто ідіотки, вони думають, що як їм легко сохранять своє ціломудріє, так і всякому. А побула б вона на моєму місці і знала б тоді... Ви понімаєте, що я тижня не можу бути без женщини... Ну, от
