т. 9 - Драматичні твори - Винниченко В. К.

Сид. Марк. Умгу, хитрий? Так-так. Як же я балакаю?

Мир. Антон. Ви краще балакайте так: от мені моя жінка сказала, щоб я тебе прогнав. Я тебе й хочу прогнать. На тобі гроші і йди собі з богом. Просто й не хитро і зразу все видно.

Сид. Марк. Ага... Ну, хоч і ви хитрий, а не вгадали...

Мир. Антон. Не знаю. А мені здається, що вгадав. Акулині Автономовні давно вже хочеться, щоб мене не було в вашому домі. От вона й викурює... А я не йду. Кожний свого добивається.

Сид. Марк. А ви ж чого добиваєтесь?

Мир. Антон. Та не того, чого боїться Акулина Автономовна.

Сид. Марк. А вона ж чого боїться? (Не дивиться на Мирона Антоновича й тарабанить пальцями).

Мир. Ант. (знов нехотя посміхається). Ви не знаєте?

Сид. Марк. Ні.

Мир. Антон. Хм! Встаючи. Ну, то як же буде, Сидоре Марковичу? Мені треба знать, чи шукать мені де инше місце, чи ще можна тут побути. Не церемоньтесь: ваша сила, ваше й право.

Сид. Марк. Умгу!... Так... Раптом. А ви знаєте, що за Аньою п’ятдесят тисяч приданого?

Мир. Антон. Ну, та що?

Сид. Марк. (неймовірно й пильно зиркаючи на нього). Знаєте?

Мир. Антон. Та що з того? (Сміється).

Сид. Марк. А за вас не оддам... Авжеж... Ні.

Мир. Антон. Я знаю.

Сид. Марк. (зиркаючи). Умгу.

Мир. Антон. А хотів би, то й без вас узяв би.

Сид. Марк. (швидко). Оттак? Умгу!... Так... Прокламаціями годували б?

Мир. Антон. Ну, Сидоре Марковичу, мені ніколи. Будемо балакать прямо. (Сідає). Ви - чоловік розумний. Поговоримо раз на все.

Сид. Марк. Поговоримо... Авжеж, поговоримо.

Мир. Антон. Ну, так от що: прокламацій я вам не підкидав і підкидать не збираюсь; приданого вашого не хочу. Живу у вас, бо добре платите. По-своєму, або, як каже Акулина Автономовна, по-мужицькому балакаю, бо так мені хочеться, і буду так балакать. Сина вашого вчу чесно і добре.

Сид. Марк. Так... Хм. Хитро. А чого ж ви добиваєтесь?

Мир. Антон. Хм! А ви хіба нічого не добиваєтесь?

Сид. Марк. Хто його зна...

Мир. Антон. Кожний чоловік, Сидоре Марковичу, чогось добивається. Це вже так зроблена людина, що мусить чогось добиватись. Ви от добиваєтесь того, щоб землі більше було; Акулина Автономовна добивається, щоб зробити всю сем’ю вашу на руську, панську ногу; Федір, щоб побільше викрасти у вас. Один одного добивається, другий иншого; одного доб’ється, до другого тягнеться. Кожний чоловік живе, як по драбині лізе, од одного щабля до другого, од одної ціли до другої. У одного ціль на кінці драбини, у другого аби од щабля до щабля, у того аж геть за драбиною. А все мусить лізти кожний. От і я собі лізу по драбині.

Сид. Марк. Так. А ціль аж за драбиною десь?

Мир. Антон. Далеко, звідси й не видно.

Сид. Марк. А як щаблі ламаються, хай йому маму мордує, тоді що? (Сміється).

Мир. Антон. (теж сміючись). Один зломиться, хапайся за другий.

Сид. Марк. А як нема вже за що хапатись?

Мир. Антон. Значить, погана, коротка драбина. Треба, значить, таку собі драбину ставити, щоб і по смерти щаблів зосталося...

Сид. Марк. Так... А ви розумний чоловік. Розумний. Правду говорите... Приятно побалакать.

Мир. Антон. (встаючи, весело-іронічно). А рощитати, мовляв, все-таки треба. Правда?

Сид. Марк. Я вас наймав сина вчить... Авжеж... Не будете вчить, не буду платить. А кому наймались підкидать прокламації, хай той за це й платить...

Мир. Антон. Тоб-то як?

Сид. Марк. Та так... Не моє то діло... Може, то й є ваша драбина, чи щаблі. Моя одна, а ваша друга... Авжеж...

Мир. Антон. (нетерпляче). Та кажу ж, що...

Сид. Марк. (перебиваючи). І я ж кажу вам, що мені діла ні до чого нема, аби сина добре вчили. Авжеж... А піймаю в економії, ноги переб’ю... Переб’ю... От і весь контракт.

Мир. Антон. А? Так? Добре.

Сид. Марк. Ну, а як добре, то й добре. Авжеж... А з дочкою не цілуйтесь, не пообідаєте... За цей щабель не хапайтесь, бо вломиться.

Мир. Антон. (посміхається). А що, як не вломиться?..

Сид. Марк. Уломиться. Важкий ви дуже на нього...

Входить Жоржик. Одягнений в студентську тужурку і вишивану сорочку з стьожкою. Схожий на батька, кучеряве руде волосся й лице в ластовиннях. Ступає ліниво. Підходить до крісла-качалки й розвалюється в ньому.

Жорж. Обідать скоро?

Сид. Марк. Скоро, скоро... До Мирона Антоновича, показуючи на Жоржа. О! Оцей за щаблі не дуже хапається... Не дуже...

Жорж ліниво й трохи здивовано дивиться на Сидора Марковича.

Сид. Марк. (підходячи до нього й своїм звичаєм бігаючи очима). Не хапаєшся? Га?.. Авжеж... Ну, кінчай, кінчай науку... Батькові підсоблять будеш... Підсоблять хіба їсти... Авжеж...

Жорж (позіхаючи). Всти-и-гну! Чого спішить?

Сид. Марк. Атож, атож... Не спіши, синку...

Входить Федір, лице улесливе, масляне, ласкаве.

Сид. Марк. Ага!.. Ну, найшов?