т. 9 - Драматичні твори - Винниченко В. К.

Сид. Марк. Добре, добре. Збирайся ж та катай у Лисий Кут. А я завтра виїжджаю з ротою салдат... Авжеж... З ротою... Кланяйся забастовщикам. Клич побільше… Атож... Гулять будем.

Жорж. Що це, усмиреніє буде, тату?

Сид. Марк. Ні... так собі... Трошки пограємось... Вони грались, тепер я пограюсь. Кожний свого добивається? Га? Хе-хе-хе... (Сміється до Мирона Антоновича).

Мирон Антонович пильно дивиться на них і посміхається.

Сид. Марк. Ага!.. Ну, катай, Федір... Катай.

Федір (мнучись). Я, бачите... Сидоре Марковичу... той... Не можу тепер їхать...

Сид. Марк. (зиркаючи на нього). Не обідав ще?.. Ага!.. Ну, пообідай, пообідай...

Федір. Ні, я вже пообідав... Трудно мені тепер їхать... Як вам звісно, хазяїне, у мене семейство... За таке жалування життя покласти... (Сидір Маркович починає сопти). Я, конешно, душу за вас готов покласти... Ну, коли ж... діти...

Сид. Марк. (спалахнувши). Геть! Марш!.. Не треба!.. Маму вашу мордує!.. Завтра рощот... Геть!..

Федір. От уже й рощот... Хіба ж я кажу, що не поїду?

Сид. Марк. Марш!

Федір. Простіть, Сидоре Марковичу... З дурного розуму ляпнув... Я вже поїду...

Сид. Марк. (остигаючи, швидко ходить по кімнаті). Маму вашу мордує... Хм!.. «Діти»... А в мене нема дітей? А мене не можуть убить? А мені хто прибавить? Маму вашу мордує... Іди, їдь!

Федір, уклонившись, хутко виходить.

Сидір Маркович хитає до Мирона Антоновича на двері, куди вийшов Федір.

Мир. Антон. (сміється). А бачите!

Сид. Марк. Атож... «Діти». У всіх діти... І ось дитина. (Зупиняючись коло Жоржа, який понуро хитається в качалці). Чого похнюпився?.. Га? Батька жалко?..

Жорж мовчить і понуро хитається.

Сид. Марк. (раптом звертаючись до Мирона Антоновича). Ну, ви - розумний чоловік, чого мої діти нічого не добиваються?

Мир. Антон. Хм.... А ви як думаєте?

Сид Марк. Я питаю, а не думаю... Авжеж... До Жоржа. Чого ти не добиваєшся?

Жорж. Чого ж мені добиватись?

Сид. Марк. (розводячи руками). От і все... Усе... Годі... І питать більше не треба... Авжеж. Не треба...

Жорж (ліниво). Чого ж мені добиватись, тату? Мужиків стрілять? Погане заняття...

Сид. Марк. Умгу! Погане? Та кого хоч стріляй. Кого хоч... Авжеж. Тільки не будь такою мамалиґою... Ходи, бігай... роби якесь діло...

Жорж. Нема ніякого діла. А видумувать не хочеться. Та вам що?

Сид. Марк. Дивиться погано. Погано. Атож. От і Мирон Антонович каже, що кожний свого добивається. Авжеж. А хто не добивається, той і не живе... Не живе. У кожного свій щабель довжен буть. (До Мирона Антоновича). Так я кажу?

Мир. Антон. (Посміхаючись). Так.

Входить Самуїл Автономович. Він у пальті, шарфі, калошах. Шия зав’язана білою хусткою. Лице здорове, червоне, сам чоловік у тілі, чорнява борода.

Сид. Марк. А!... Лантух хвороб!.. Драстуйте, драстуйте... Лукаво. Чого ж це ви не роздягаєтесь?.. Атож... Душно.

Сам. Автон. (заклопотано). А, ні... Не можна роздягатись... Простудиться можна. У вас тут, мабуть, сквозняки. (Озирається). Нуда, так і єсть. Ах, люди, люди! Сквозняки, то ж первий істочник всяких хвороб. А Киля де?

Сид. Марк. Десь по хазяйству.

Сам. Автон. Хм!.. А мені б треба її... Тут відітє, такоє дєло, що я забув,- какого вона мені рекомендувала доктора од чахотки?

Сид. Марк. Та нащо вам дохтур той?

Сам. Автон. Як-то нащо? Хороший вопрос! Я ж кажу вам, що одпуск беру з своєї консисторії, лічиться поїду, а ви... До Жоржа. Зачини, голубчику, форточку. Сквозить страшенно. Так нема Килі? Хм!.. Присяду трохи...

Мирон Антонович весь час пильно дивиться на нього. Жорж ліниво зачиняє форточку і знов лягає в крісло.

Сид. Марк. Ну, а чахотка ваша як?

Сам. Автон. Та оце-ж хочу піти до того професора, чи дохтура, чорт його там зна. Поклич, серце, Килю. Мені нєкада. (Кашля, потім плює собі на долоню й пильно дивиться).

Сид. Марк. Умгу! А це ж уже для чого?

Сам. Автон. (заклопотано). Хм... Трудно разсмотрєть... Їх так не видно, ето надо в мікроскок смотрєть. Щупає себе за груди. Нєт, зараз наче нічого. А утром встав і щось так... (Дивиться на долоню). А тут не видно... (До Сидора Марковича). Мікроби... чахотні. Їду лічиться. (Витира долоню).

Сид. Марк. А що, Самуїле Автономовичу, якби вам сам бог сказав, що здоровісінькі... Скучно б вам стало? Га?

Сам. Автон. Сам бог мені нічого не може сказать, голубчику, бо я сам чуствую, що я болєн.

Сид. Марк. Ага!.. Ну, а якби ви оце зразу видужали? Скучно б було? Га? То все-таки до прохвесура, до дохтура, туди-сюди... Клопоти все. Атож.

Сам. Автон. Да, вам хорошо сміяться... Ох, наче ще десь сквозить?... Ти зачинив, голубчику?

Жорж. Зачинив, зачинив.

Сам. Автон. Ох, щось... Ні. Піду я краще найду Килю... До свіданія... Руки не подаю, звиніть... Виходить.

Сид. Марк. Ну-ну, біжіть... біжіть. Хм... От і має собі заняття чоловік. І весело йому. Атож...

Мир. Антон. Да. Тепер у нього вже чахотка. А де ж рак дівся?

Сид. Марк. А рак надокучив... Авжеж. Надокучив. А тепер чахотка... Так і лізе собі по драбині. Од рака до чахотки... Од чахотки ще