Петрович і Принцеса - Власюк Анатолій

Ми – це я, дружина, Петрович і красуня. Принцеса сказала, що в неї болить голова, і пішла в спальню. Я думаю, що для неї просто не було місця за столом, хоча я міг би принести крісло з великої кімнати, щоби Принцеса десь примостилася.

В один голос ми запевняли дружину високого молодика атлетичної будови тіла, що вона не винна в тому, що її чоловік убивав людей. Тим більше зараз з'явився ще один маніяк, якого незабаром упіймають. Остання фраза належала мені. Я не знаю, чому її вимовив. Мабуть, з метою заспокоїти присутніх і насамперед самого себе, що все так і буде, бо невизначеність починала дратувати. А коли дратуєшся, не зможеш прийняти вірні рішення, які можуть бути виваженими у даній ситуації.

Коли я це сказав, мені здалося, що красуня іронічно глянула на мене. Але цей вогник зухвалості в її очах тривав лише мить, а потім дружина високого молодика атлетичної будови тіла грайливо відвела погляд. Я зрозумів, що не виправдав довіри красуні, не підставив їй плече. Жінки не забувають подібного, коли чоловік щось міг зробити, а не зробив. Ти несподівано для себе стаєш її найлютішим ворогом, хоча, звісно, навіть не планував цього, а, навпаки, хотів наблизитися до її душі й, чого гріха таїти, тіла. Тепер дружина високого молодика атлетичної будови тіла дивилася на Петровича, який мав стати жертвою її любовних захцянок. Мабуть, за інших обставин усе було би саме так, а не інакше. Але Петрович зараз був заглиблений у себе. Я розумів, що він ще не відійшов від учорашньої трагедії. Зрештою, ми всі теж жили цим. Але є люди, які глибше за інших сприймають те, що відбувається навколо них. Вони, можливо, не показують цього назовні, заганяючи емоції вглиб. Саме до таких людей належав і Петрович. Він навіть не дивився у бік красуні, ніби її взагалі не існувало на білому світі, мирно попивав каву. Його погляд був скерований у бік вікна, але я впевнений, що якби в ту мить запитали в Петровича, що він бачить, навряд чи отримали би відповідь.

36

Несподівано для всіх нас знову пролунав дзвінок у двері. Я побачив, як стрепенулася дружина високого молодика атлетичної будови тіла, ніби це прийшли не лише за її грішним тілом, але й хотіли випотрошити душу. Боязкий вогник на мить блиснув і в очах моєї дружини. Петрович теж з острахом подивився на мене. Та й у мені всередині все завмерло. Але випадало на те, що я мусив іти відчиняти двері. Петрович пересилив себе. Він затримався лише на мить, але все ж постав поруч, коли я вдивлявся у вічко.

Вгадайте з трьох разів, хто був по той бік барикад? Нишпорка! Не минуло й декількох століть, як він з'явився.

Коли я відчинив двері, вид у нього був похнюплений, ніби він справді відчував провину, що не знайшов можливості за весь цей час зателефонувати мені. Значно пізніше я зрозумів, що помилявся, бо те, як дивився Нишпорка, символізувало зовсім інше. Але в ту мить я думав саме так.

Петрович готовий був кинутися мені на допомогу, якби той, кому я відчинив двері, намагався вколоти мене шприцом, але коли побачив Нишпорку, зм'як, став ніби меншим і навіть видушив із себе щось на зразок посмішки. Правда, вийшла вона дещо іронічною, і Петрович ще довго не міг позбутися її, ніби не спрацьовувало внутрішнє гальмо. Оцю його посмішку я моментально порівняв із витиснутою із тюбика зубною пастою, яку вже аж ніяк не заженеш назад, скільки би зусиль не приклав. А що мені ще залишалося робити в подібних ситуаціях? Голова працювала. Я вже казав, що кожну людину розглядаю як потенційного літературного героя, якого незабаром вставлю в черговий роман про детектива Василя Васильовича. Хоча останні події явно вибили мене з колії і я вже не був упевнений, що таки напишу окремий роман про Петровича, відмінний від усіх інших, створених мною, але ще за інерцією мислено програвав у голові сцени, спостерігаючи за його поведінкою. Інколи це були окремі слова, а доволі часто – й цілі фрази, які треба було негайно записати. Більшість із них я не записував, вони зникали із моєї пам'яті, і я розумів, що вже назавжди втратив їх. Так буває і з людьми, з якими не встиг поговорити про головне. А потім з'ясовується, що вже ніколи і не встигнеш, бо людина відійшла у кращі світи.

Нишпорка намагався бути веселим, але коли побачив дружину високого молодика атлетичної будови тіла, спохмурнів остаточно. Він кидав на неї злі погляди, ніби саме вона була винна у всіх нещастях, які звалилися на голови дрогославців. Мені було соромно за Нишпорку. Нещасній жінці й так дістається з усіх боків за вбивцю-чоловіка, який зумів утекти із психоневрологічного диспансеру, а тепер його знову упіймали. Я відчував, що катастрофічно запізнився рятувати красуню. Але вона вже цього не потребувала. Звертаючись виключно до дружини, дякувала їй за каву й казала, що вже має йти додому. Нас ніби не існувало не те що поруч з нею, а взагалі на білому світі. Або це був один з дієвих способів самозахисту, коли не повинен звертати уваги на інших, які несуть тобі потенційну загрозу, і зосереджуєшся на комусь одному, від кого такої загрози нема, а він сам зберігає до тебе лояльність. Такою жертвою для дружини високого молодика атлетичної будови тіла стала моя половинка.

Я помітив, з якою підозрою Нишпорка дивиться на сумочку красуні, ніби туди можна було запхати мініатюрну атомну бомбу. Та й дружина високого молодика атлетичної будови тіла помітила цей погляд колишнього капітана міліції. Вона притулила сумочку до себе. Було зрозуміло, що без бою її не віддасть. А Нишпорка й справді – принаймні в мене склалося таке враження – хотів відібрати цю сумочку, причому зробити це на очах чесної компанії (Принцеса вже підтягнулися зі спальні), але щось його стримувало.

37

Аж коли дружина високого молодика атлетичної будови тіла опинилася по той бік барикад, Нишпорка похмуро запитав, чого вона приходила. Питання ніби було адресоване всім, але зависло в повітрі, бо ніхто не брав на себе сміливість відповісти за цю жінку. Ні, почули її слова виправдання за свого чоловіка, але складалося враження, що все-таки не могли зрозуміти, навіщо вона приходила, і чи справді метою її візиту були ось ці декілька слів.

А Нишпорка так само похмуро вже дивився на мене, ніби це я затіяв катавасію з дружиною високого молодика атлетичної будови тіла. Я щось сказав про її чоловіка і вибачення за його дії. Нишпорка хмикнув, даючи зрозуміти, що іншого від цієї жінки не очікував. Проте його розумний погляд крізь усіх нас свідчив про те, що він має щось інше на думці, яке зараз не піддається розшифруванню. Відтак глянув на мене, даючи зрозуміти, що має цікаву розмову. Хочете вірте – хочете ні, але я вже звик зчитувати думки Нишпорки з його обличчя. Можливо, це від детектива Василя Васильовича перейшла до мене його знаменита інтуїція. Не менш знаменитою вона була і в самого Нишпорки, про що Дрогославом гуляли легенди. Мовляв, досить йому було глянути на місце злочину – і вже вбивця знайдений. Звісно, мешканці нашого провінційного містечка значно перебільшували, але доля правди в цьому все ж була. Я сам переконався на власній шкірі. Тепер же виходило, що і Нишпорка, і детектив Василь Васильович, хоча й був лише літературним героєм, вигаданим мною персонажем, але двоє навіювали мені цю інтуїцію, що я відчував здатність використовувати її з практичною метою.

А Нишпорка, здається, забув про мене, бо навіть не дивився у мій бік, наказавши усім збиратись, адже зараз ми їдемо на день народження до чоловіка адвокатки Юлії. Це був саме наказ, а не нагадування чи навіть прохання: мовляв, як ви могли про таке забути? Про запрошення адвокатки Юлії на день народження її чоловіка ніхто не забув, але, мабуть, нам додатково був потрібен ще телефонний дзвінок від неї, аби ми нарешті не комизилися й відправилися святкувати. Зрештою, гальмувало нас ще й те, що потрібен був подарунок, хоча би найнікчемніший і суто символічний, бо не підеш з порожніми руками. А то наказ Нишпорки про день народження чоловіка адвокатки Юлії виглядав так, що ніби за нас усе вирішено, відмов бути не може, а з подарунком проблема теж розв'язана. І справді, Нишпорка сказав, що він має подарунок за нас усіх, це декілька пляшок правдивого закарпатського коньяку, який дуже подобається іменинникові. Моя дружина запротестувала й хотіла хоча би дати гроші за подарунок, але Нишпорка розсміявся, відповів, що правдивий закарпатський коньяк йому прислали з Ужгородського заводу, там працює його знайома, сам він не заплатив ні копієчки за товар. Усе це прозвучало неоднозначно, виходило, що у Нишпорки з тією ужгородською знайомою такі ж стосунки, як і з адвокаткою Юлією. Які самі? Вголос навряд чи хтось би міг це сказати. Ми почували себе незручно – але лиш до тієї пори, поки не змушені були збиратися на день народження.

38

Мені вивітрилося з голови, що Нишпорка мав сказати мені щось важливе про дружину високого молодика атлетичної будови тіла, бо я перехопив декілька зацікавлених поглядів Принцеси. Якби ж то вона дивилася на мене, а то ж поїдала очима колишнього капітана міліції. Ось такі вони, ці жінки. Вчора вбили її школярика, я думав, що залишився єдиним чоловіком у житті Принцеси, а тут з'ясовується, що в мене з'явився конкурент. Я не очікував, що ревнощі ще мені притаманні, але вони, очевидно, дрімали десь глибоко всередині, аби зараз вибігти на волю, коли виникла потреба. Ще й дружина підозріло дивиться на мене, ніби розуміє, що я ревную Принцесу до Нишпорки. Мабуть, я все це нафантазовував собі, неправильно тлумачачи слова й дії членів нашої команди. До того ж, Нишпорка не звертав жодної уваги на Принцесу, а я ще більше став ревнувати її до нього, бо побачив у подібних діях колишнього капітана міліції таємну гру з наївним сердечком доньки Петровича. Досвідчений Дон Жуан завойовував душу Принцеси. Так я думав у ту мить, тому чесно у всьому зізнаюсь.

І лише Петрович, здається, зберігав олімпійський спокій. А може, не бачив того, що привиділося мені. Іронічна посмішка танула на його обличчі. Якби я раніше не зауважив її, то зараз не зміг би здогадатись, що вона взагалі була.

Ми вийшли із квартири. Нишпорка був попереду, ніби охороняв нас усіх від імовірних несподіванок.