Петрович і Принцеса - Власюк Анатолій

Не встиг я їй сказати, що відчиню двері, як вона сама це зробила. Я завмер, бо не знав, хто прийшов. Найтрагічніші картинки виникали в моїй уяві. А що ж ще робити письменникові, який щойно прокинувся?

До нас завітала адвокатка Юлія. Я почув її голос і зітхнув з полегшенням. Зі спальні вискочила Принцеса. Вона була у нічній сорочці дружини. Тіло просвічувало. Під нічною сорочкою нічого не було. Принцеса усміхнулася мені і побігла на кухню. Аж тоді Петрович сказав: "Доброго ранку!".

Незабаром нас покликали снідати. Принцеса вже встигла вдягнутись. Адвокатка Юлія таємниче усміхалась, а дружина повідомила мені, що має особистого захисника. Як я зрозумів, адвокатка Юлія супроводжуватиме її до школи й додому, заради цього навіть взяла відпустку. Я сумно усміхнувся. Ну, що ж, ось і ще одна проблема розв'язана, не треба мордувати себе. Звісно, мене здивувало, що дружина так швидко погодилась, адже зазвичай довго не витримує товариства інших жінок. А тут чи то вони заздалегідь домовилися про такий хід подій, чи заради ймовірного убивства дружина була ладна дружити хоч із самим Лихим.

Сніданок минув весело. Здавалося, всі змовились і не хотіли згадувати про вчорашнє вбивство школярика.

Дружина збиралася до школи. Адвокатка дивилася з вікна на вулицю, ніби входила у роль охоронця й оцінювала, чи немає підозрілих осіб. Я, Петрович і Принцеса мали йти до поліції на десяту ранку. Три потенційні жертви, які разом себе захищали. Все було би смішно, якби не так сумно. Але ми ще повоюємо за своє життя.

Найбільше мене гріло те, що поруч Принцеса. Вона тулилася до мене, не відходила, здавалося, ні на крок. Не знаю, чи хтось це помітив. Мабуть, помітили, але вдавали, що так має бути. Принаймні розуміли, що за нинішньої ситуації Принцесі більше потрібний не стільки фізичний, скільки моральний захист. Саме для цього моя кандидатура підходила найбільше, тому пустопорожні розмови про залицяння виглядали зайвими. До того ж, завжди поруч був Петрович, так що все виглядало пристойно і природно.

Але про це все я подумав значно пізніше. Зараз же для мене було головним уберегти Принцесу від несподіванок, а якщо потрібно, то й пожертвувати своїм життям заради неї, як це зробив школярик. Не смійтесь, я серйозно тоді думав про це, і в цьому не було жодного пафосу. Я би справді пожертвував своїм життям заради Принцеси, якби виникла небезпека. Це вже пізніше навіть сміявся з себе, бо не знав, як практично це зробити, і коли би постав вибір, вже не уявляв, чи зможу віддати своє життя за Принцесу. Як відомо, практика серйозно розходиться з теорією. Ти вважаєш себе героєм, а коли доходить до конкретної справи, розумієш, що є боягузом, не здатним не те що на подвиг, а просто на благородний вчинок. Ось школярик видавався мені миршавеньким, не вартим моєї уваги, а виявилося, що він справжній герой, який врятував Принцесі життя ціною власного. Втім, все це видавалось мені як у сні, ніби я пишу черговий свій роман про детектива Василя Васильовича, причому не доводиться аж так багато фантазувати.

Дружина з адвокаткою Юлією пішли до школи. Принцеса обійняла мою половинку і за все подякувала. Ми побажали їм не лише щасливої дороги, але й не менш щасливого повернення додому. Смійтесь – не смійтесь, але на душі в кожного з нас було тривожно. Ми ж не знали убивцю в обличчя. Будь-хто з дрогославців міг підійти до дружини, маючи шприц зі смертельною рідиною в кишені. Тут треба було боятися всіх. Але скажу вам чесно, десь у глибині душі я вірив, що все буде добре й ніхто більше не помре. Не знаю, звідки була в мені така впевненість. Цікаво, що значно пізніше про це мені сказав і Петрович. Значить, щось подібне просто витало у повітрі, а тому вбивця не мав жодних шансів.

25

Поки Принцеса збиралася в спальні, ми з Петровичем виробили щось на кшталт стратегічних дій щодо її захисту. Говорили пошепки, щоби нас не почули. Все зводилося до того, що за будь-яких обставин хтось із нас мав бути поруч з нею, якщо вже не виходило, що ми двоє будемо разом. Якось тоді ми мало задумувалися, що убивця полює не лише на Принцесу, але й на мене і на Петровича. Саме Принцеса видавалася нам найбільш вразливою жертвою, яку найперше може вбити маніяк. Ми ж не були професійними охоронцями, але нам годі було відмовити у завзятті, з яким ми взялися до справи. Інколи це навіть викликало сміх у Принцеси. Вона казала, що ми кумедні у своєму намаганні захистити її. Потім почала злитися, говорила, щоби ми не клеїли з себе дурнів, їй нічого не загрожує, так що, мовляв, маємо вести себе нормально. Але ми були ще ті стійкі солдатики, які не зважають на кпини і чесно роблять свою справу. Нарешті Принцеса заспокоїлась, перестала нас критикувати. Здається, прийняла як належне, що ми її охороняємо. Мені здалося, що це навіть лестило Принцесі. Ну, з батьком все зрозуміло. Але щоб всесвітньовідомий письменник, яким я мав стати в її уяві, охороняв її – на це не кожна дівчина могла сподіватись.

Інколи Принцеса надовго замовкала, і ми не могли до неї достукатись, аж поки не зрозуміли, що в неї перед очима стоїть школярик. У такому випадку краще залишити все, як є. Ще не скоро вона відійде від цієї картини, коли на її очах вбили школярика.

До відділу поліції добралися без пригод. Йшли пішки, розуміючи, що в маршрутці нашому вбивці буде легше зробити свою чорну справу. Чомусь не виявилося на місці слідчого, який мав допитати нас, а потім Принцесу викликали в один кабінет, Петровича в інший, і про мене забули. Я ходив по коридору, пильно вдивляючись в обличчя відвідувачів, намагаючись в котромусь із них упізнати потенційного вбивцю. Згадав, що подібна ситуація була в одному із моїх романів про детектива Василя Васильовича. Тоді спроби мого героя були марними, бо просто серед тих, кого він бачив, вбивці не було. В глибині душі сподівався, що подібне буде й зі мною. Ні, я готовий зустрітися з вбивцею, ба, навіть морально підготувався до того, щоби скрутити його, хоча ще й не уявляв, як саме зможу це зробити, але розумів, що краще нехай це буде десь на відкритому просторі, а не тут, коли ти затиснутий у вузькому поліцейському коридорі, де, здається, нема волі не те що рукам, а й думкам.

Мабуть, не треба вам казати, що я, хоч і курсував між кабінетами, де зараз допитували моїх друзів, але все ж тримався ближче до того місця, де була Принцеса. Звісно, мені й не треба було жодної домовленості з Петровичем щодо неї, я би й сам охороняв її без його слів. Інколи я притуляв вухо до дверей, щоби почути розмову, але розрізняв лише чоловічий і жіночий голоси, а слова годі розібрати. Одного разу я нічого не почув. Подумав, що сталося найстрашніше. Можливо, цей слідчий і є тим маніяком, а ми про це не знаємо, і він уже убив Принцесу. Я вже хотів було відчинити двері, але почув милий голосок Принцеси, хоча знову не розібрав слів, і на душі в мене стало легше. Ні, пильність не можна втрачати, але ж і таким навіженим не слід бути.

26

Час, здавалося, немилосердно гальмував, а потім узагалі зупинився.

Я пожалкував, що не взяв із собою блокнота, бо в голові народжувався новий вірш:

Ми стали дріб'язковими людьми.

Нам не вистачає одного кохання на все життя.

Ми розмінюємо його на поцілунки й злигання.

Життя занадто коротке, а ми нетерплячі.

Нам більшого й кращого хочеться –

Тому й втрачаємо те, що нам справді було потрібне.

Я, мабуть, добрий десяток разів повторив цю строфу, поки не завчив її напам'ять. Відтак народилася друга:

Ми відмовляємося від свого кохання і почуттів,

Вважаючи їх зайвими, а себе – сильними.

Щоразу нове кохання гірше за попереднє,

Бо найкращим було перше і єдине.

… Ми стали дріб'язковими людьми.

Нам не вистачає одного кохання на все життя…

Її я теж повторював багато разів про себе. Потім пригадав першу, потім дві відразу. Мав би не забути.

27

Першим на волю випустили Петровича. Мені здалося, що із кабінету слідчого він вийшов з легким подивом. Я глянув на нього. Мабуть, Петрович зчитав питання у мене з обличчя, бо сказав, що йому здалося, ніби його підозрюють у змові з убивцею. В чому саме це мало бути, Петровичу не повідомили, але натякнули доволі прозоро.

Я порадив йому заспокоїтися. Мовляв, у поліції нема версії, хто міг бути убивцею після того, як заарештували втікача із психушки – високого молодика атлетичної будови тіла, тому зараз вони прискіпуватимуться навіть до телеграфного стовпа. Петрович запевнив мене, що він зберігає олімпійський спокій, інакше просто задушив би слідчого, а так просто розсміявся йому в обличчя і не підписав папірця, який йому підсунули, побачивши, що безглузді звинувачення зафіксовані й там. Звісно, це вселяло в мене тривогу, бо навряд чи Петровича залишать у спокої, турбуватимуть його ще не раз, аж поки він не зірветься, втративши свій олімпійський спокій. Мені здалося, що він здатний навіть набити поліцейського, якщо той маніякально добиватиме його очевидною безглуздістю.

Радувало те, що ніхто не вискочив услід за Петровичем із того злощасного кабінету. Значить, ми ще маємо час, аби обдумати план подальших дій. Так, я кажу про нас, бо відчував, що ми команда. Мабуть, так само думав і кожний, адже лише разом ми могли дати відсіч незнайомому вбивці.

Через декілька хвилин на волі опинилась і Принцеса. Її личко порожевіло, а усмішка була загадковою. Звісно, я подумав, що замість допиту слідчий запропонував їй романтичне побачення. Ви вже не звертайте на мене уваги, бо я фантазер до мізку кісток. Але що добре у письменницькій роботі, те зовсім не придатне для щоденного життя. Звісно, ми не сказали їй нічого про звинувачення на адресу Петровича. Ще цього їй не вистачало для повного щастя. Принцеса повідомила, що їй задали ті самі питання, що й на дачі, так що нічого нового для неї не було.

Не змовляючись, ми вирішили піти до школи – до моєї дружини та адвокатки Юлії. Дух єдиної команди жив у нас – і ніхто й ніщо не могли зламати його.

28

Мабуть, ті, хто спостерігав за нами збоку, коли ми чимчикували до школи, думав, що зібралася весела компанія, яка отримує кайф від життя. Хочете вірте – хочете ні, але у значній мірі це було саме так. Ніщо не п'янить тебе так від усвідомлення, що ти живий, як відчуття смерті, яка тобі загрожує.