Петрович і Принцеса - Власюк Анатолій

Насправді команда смертників йшла морально підтримати подругу по нещастю. Ми розуміли, що небезпека чатує на кожному кроці, але кожний із нас знав, що коли з'явиться убивця, ми зможемо дати йому гідну відсіч.

У таких випадках все ж не слід втрачати пильність, занадто рано увірувавши у свою всесильність. Зазвичай злочинці не дотримують правил гри, бо які вже там правила, коли вбивають. Вірити в їхнє благородство теж не слід. Вони використовують єдиний шанс, щоби прибрати вас з планети Земля. І якщо до цього ви не мали намірів захистити себе чи просто не знали про його задуми – вважайте, що вам уже виписаний квиток в один бік. Ми ж були озброєні інформацією, що нас неодмінно хочуть убити. Ще багато невідомого було в цій багатоходівочці, але ми хотіли жити – і це головне.

Школа зустріла нас тишею. Йшли уроки. Наші кроки відлунювали у коридорі. Я глянув на розклад. Дружина була на другому поверсі. Нам не довелося шукати клас. Під ним сиділа адвокатка Юлія. Мабуть, вона була здивована нашим приходом, але щиро зраділа, що їй не доведеться тут нудитись. Ми зустрілися, мов старі добрі друзі, які давно не бачились. Адвокатка Юлія обійнялась і розцілувалася з Принцесою. Мені й Петровичу дісталися лише обійми, хоча якби ми наважилися на поцілунки, нічого осудного в цьому не було би.

Принцеса знову задумалася, сівши на стілець адвокатки Юлії. Я подумав, що, можливо, знову перед нею постала картина убивства школярика. Це ж було лише вчора, так що спогади були найсвіжішими. Не кожний психічно і психологічно витримає, коли на твоїх очах убивають людину. А Принцеса до того ж була пацієнткою психушки. Зовні все виглядало пристойно, але я щиро боявся за її внутрішнє здоров'я, в якому не розумівся.

Петрович і адвокатка Юлія пішли в кінець коридору і про щось гаряче шепотіли. Звісно, не про кохання, як би міг подумати той, хто бачив, як вони затискались на дачі під час інтимного танцю. Я здогадався, що Петрович розповідав адвокатці Юлії, що саме намагається слідчий йому пришити. Було видно, що жінка заспокоює збудженого чоловіка, який аж тепер наважився виплеснути свої емоції, а до цього не смів травмувати доньку. До мене долетіли запевнення адвокатки Юлії, що в разі чого вона захищатиме Петровича. Добре, що всього цього не чула Принцеса, бо тоді би довелося Петровичу все їй розповісти, і ще не знати, як би це відбилося на її психіці.

Пролунав дзвінок. Адвокатка Юлія і Петрович завершили переговори і підійшли до нас. Якраз вчасно. З класу повибігали учні, а за ними поважно вийшла дружина. Побачивши нас, усміхнулась. Здавалося, вона вже була морально готова до зустрічі з нами, а тому не сумнівалася, що після допитів у поліції ми неодмінно прийдемо сюди. Насправді все було значно простіше. Пізніше дружина розповіла мені, що під час уроку бачила з вікна, як ми йшли до школи.

Всю перерву ми простояли в коридорі. Звісно, могли бути в учительській, але відчували себе єдиною командою, хотіли бути окремо від усіх. Вже й не пам'ятаю про що говорили, але точно не про те, що було у відділі поліції. Я помітив, що адвокатка Юлія навіть і в таких умовах виконує свою роль охоронця – чи то охоронниці. Але тепер вона дбала за безпеку не лише моєї дружини, а й усіх нас, пильно вдивляючись в різні боки, аби якась несподіванка не заскочила нас зненацька.

В цьому ж класі дружина мала ще один урок. Ми вирішили дочекатися її, щоби разом піти додому. Ніхто про це не сказав, але було зрозуміло, що й адвокатка Юлія буде з нами. Щоправда, вона якось непевно глянула саме на мене, ніби я був тут головний і мав вирішити, чи буде ця жінка в моїй квартирі сьогодні, чи ні. Втім, можливо, адвокатка Юлія думала про щось своє, а я знову дофантазовую за неї. Чому б їй не подумати про Нишпорку, якщо їх справді щось більше пов'язує, ніж просто спільна робота щодо наведення правопорядку в Дрогославі? Ось я теж подумав про колишнього капітана міліції. Міг би й зателефонувати, поцікавитись, як наші справи, про що нас допитували в поліції. Від учора не мали з ним зв'язку. Скинув нам на допомогу адвокатку Юлію – а далі хоч трава не рости. Ні, звісно, я розумів, що у Нишпорки можуть бути якісь інші справи. Він же не найнявся опікуватися лише нами. Але все ж щось боляче кольнуло мене в серце від образи. Тут не знати, чи доживеш до кінця цього дня, а йому хоч би що. Мої симпатії до Нишпорки танули на очах, а ті бали, які він набрав раніше у моїй свідомості, вже здавалися нікчемними.

29

Час тягнувся немилосердно повільно. Я ніколи не думав, що так довго може тривати звичайний шкільний урок. Мабуть, коли вчився, час мав зовсім інші параметри. Чи то я просто старію.

На єдиному кріслі під класом сиділа Принцеса. Була мовчазною, заглибленою в себе. Можливо, думала про вбитого школярика. Втім, і раніше, й потім я бачив її у такому стані, тому з точністю можу сказати, що подібна заглибленість Принцеси не завжди стосувалася школярика. Коли вона вставала, щоби трішки розім'яти ноги, ніхто на крісло не сідав. Ми ніби змовились, що це місце лише для Принцеси. Їй зараз важче, ніж будь-кому з нас, тому нехай буде так, як є.

Адвокатка Юлія і Петрович вже не усамітнювались. Зрозуміло, що їм вистачило часу, щоби домовитись щодо подальшого плану дій для захисту Петровича. Що ж переливати з пустого в порожнє?

Я подумав, що не слід гаяти часу. Прокручував у голові цілі сторінки свого майбутнього роману про детектива Василя Васильовича. Не просто окремі слова, як зазвичай, а цілі фрази зринали всередині мене. Бракувало паперу і ручки, щоби все це випустити на волю. З нетерпінням чекав закінчення уроку, щоби піти додому і писати, писати, писати. Але якщо підганяєш час, він повзе повільніше.

Повторив складений недавно вірш. Залишився задоволений собою. Жодне слово не довелося видобувати з пам'яті.

Нарешті мої муки закінчилися. Пролунав довгожданий дзвінок. Коли я кажу лише про мої муки, то це дійсно так. За моїми спостереженнями всі інші з нашої команди спокійно перенесли ці сорок п'ять хвилин. Можливо, всередині них щось і бурлило, але принаймні назовні я нічого не побачив, тоді як на мене почергово дивилися то Петрович, то адвокатка Юлія, а інколи й Принцеса спрямовувала погляд у мій бік, хоча я не впевнений, що вона бачила мене.

Вже учні повибігали з класу, а дружини не було. Я стурбовано глянув на адвокатку Юлію. Мовляв, ти ж охоронниця, роби щось. Але вона, здавалося, не помічала моєї тривоги. Невже убивця зачаївся в класі й зробив свою чорну справу? Що йому учні чи другий поверх школи? Можемо тут хоч до ранку стояти і нічого не знатимемо, якщо не заглянемо до середини. Мабуть, адвокатка Юлія щось таки та й зчитала з мого обличчя, бо легенько привідкрила двері, але тут же їх зачинила. "Заповнює журнал", – сказала пошепки, ніби боялася збити з ритму дружину. Ми ледь почули її слова, бо гармидер у школі був ще той. Здається, коли я навчався, ми так не кричали й не гасали коридорами. Нам усім довелося притиснутися до стіни, щоб не бути збитими якимось аж занадто швидким учнем. Мені здалося, що лише Принцеса з цікавістю спостерігала за тим, що відбувається на перерві. Ледь помітна усмішка з'явилася на її обличчі. Що ж, вона була наймолодшою серед усіх нас, шкільні роки майже не вивітрились із її пам'яті, так що є чудове підґрунтя для спогадів.

Всі задивилися на хлопчика десь з п'ятого чи шостого класу, який бігав з одного кінця коридору до другого, уміло маневруючи між тими, хто йшов, жодного разу не наштовхнувшись ні на кого. Можливо, він уявляв себе водієм автомобіля, який долає перепони на своєму шляху. До нас, глядачів, йому було байдуже. Малий уважно дивився на дорогу, тобто на простір у коридорі, який був перед ним, щоби не зробити аварію, тобто не наскочити на когось.

Він був якраз біля нас, коли двері відчинились і з журналом поперед себе, ніби захищаючись від убивці, що міг чатувати в коридорі, вийшла дружина. Вона була серйозною і зосередженою. А ми розсміялись, бо школяр різко загальмував, побачивши строгу вчительку, і вже йшов, а не біг. Звісно, дружина не зрозуміла причини нашого сміху, а я подумав, що вона справді хотіла захиститися класним журналом, якби убивця був тут. Що ж, це було сумно. З іншого боку, нехай буде завжди насторожі, ніж має впасти невинною жертвою безжалісного маніяка.

Дружина пішла в учительську одягнутись. Ми – за нею, адвокатка Юлія біля неї. Справді виходило, що вона охоронниця, а не лише грає цю роль. Так було й тоді, коли ми йшли додому. Звісно, Принцеса була посередині, між мною і Петровичем. Я доволі часто озирався, щоби вбивця не підбіг ззаду зі своїм клятим шприцом. Це зараз ви можете назвати хворобливим проявом не знати чого, і я з вами погоджусь на всі сто відсотків, але тоді я думав саме так, і був таким. То чого ж маю щось приховувати? Якби ми були чесними хоча би перед собою, то, мабуть, могли б уникнути багатьох помилок у своєму житті.

Адвокатка Юлія про щось розмовляла з моєю дружиною. Мені дуже хотілося почути бодай словечко, але вітер був не на моєму боці, а жінки говорили доволі тихо, ніби справді хотіли засекретити все від інших. При цьому вони були дуже серйозними. Так буває, коли справді розмовляєш про щось дуже важливе.

30

Ось і наш будинок. Підходимо до під'їзду, зупиняємося. Адвокатка Юлія йде всередину і незабаром виходить. Все чисто. Мене не покидало відчуття, що я дивлюся низькопробний детективчик.

Підіймаємося по сходах. Адвокатка Юлія йде попереду моєї дружини, ніби охороняючи її від убивці, що міг іти згори, а ми надійно прикриваємо пані вчительку зі спини. То Нишпорка дав наказ своїй напарниці охороняти лише мою половинку? Можливо, розумів, що за Принцесою є кому дивитись, маючи на увазі Петровича і мене. Щодо нас, то порятунок потопельників – справа рук і ніг самих потопельників.

У квартирі адвокатка Юлія довго не затримується. Вона змовницьки дивиться на дружину і каже нам, непосвяченим, що сьогодні її чоловіку тридцять років, їй треба додому, аби дещо приготувати, а увечері вона всіх нас чекає у себе. Ми заплескали в долоні. Чи не вперше за цей час я побачив радісну усмішку на устах у Принцеси. А собі подумав, чи справді про день народження чоловіка адвокатка Юлія розмовляла з моєю дружиною.