Петрович і Принцеса - Власюк Анатолій

Все-таки, як на мене, тема їхньої розмови мала бути іншою.

Адвокатка Юлія пішла, а дружина з Принцесою стали господарювати на кухні, обіцяючи нагодувати нас чимось смачненьким. Я не впізнавав Принцесу. Після звістки про день народження чоловіка адвокатки Юлії вона явно повеселішала, бігала туди-сюди, а з кухні долинав її ніжний голосочок. Все-таки жіноча натура завжди залишатиметься незбагненною для чоловіків. Вчора вбили людину, яка захистила її від смерті, а сьогодні, здається, Принцеса вже забула про це. Принаймні загнала свій біль так глибоко всередину, що ніхто навіть не здогадується про його існування.

Прорвало і Петровича. В мені він знайшов вдячного співрозмовника. Я й не намагався вставити слово, розуміючи, що йому треба виговоритися, не таїти в собі те, що побачив на дачі. Втім, Петрович майже не повертався до вбивства школярика, хоча відчувалося, що це його болить. Розмовами на інші теми він намагався відігнати ці тривожні видіння. Саме так я розумів Петровича тоді. Й не помилився, бо згодом те саме він сказав мені. Я ж, зі свого боку, не хизувався своєю мудрістю й здатністю заглянути йому в душу. Просто нічого не говорив з цього приводу, а записував у заповітний блокнот вірш, придуманий у школі. Все-таки пам'ять у мене добра: не забув жодного словечка.

Поки жінки готували обід, Петрович давав волю своїм філософським роздумам. Я вже казав, що його теорія пізнання людини під час парастасів і похоронів потребувала саме філософського, а не якогось іншого обґрунтування. Петрович, можливо, не усвідомлюючи цього, підходив до своєї філософської теорії з наукової точки зору. Не вистачало ще розбити дисертацію, яка явно тягнула на докторську, минаючи кандидатську, на розділи й дати посилання на джерела цитування після кожного з них. Втім, таких джерел було би дуже мало, якби вони взагалі були. Справа в тім, що філософська теорія Петровича базувалася на ньому самому, на його життєвому досвіді, була самобутньою й просто не могла спиратися на чиєсь інше вчення, хоча кожна людина має свою філософію життя, відмінну від усіх інших, але, мабуть, просто не здатна оформити це в словах. Ось і я не раз задумувався, все глибше занурюючись у філософію буття Петровича, а в чому для мене полягає сенс життя, адже я дивлюсь на все навколо себе зовсім іншими очима, ніж він, просто не можу цього виразити. Петрович для мене поставав недосяжною величиною, бо лише той, хто сформулює власну філософію життя, достойний стояти на вершині людського буття.

Петрович бідкався, що давно не був на парастасах і похоронах. Він зізнався мені, притишуючи голос, щоби донька і моя дружина цього не почули, що в зв'язку з цим відчуває себе ущербно, взагалі не усвідомлює себе людиною, ніби щось назавжди втратив. Подібне відчуття у нього було тоді, коли померла дружина. Це, мабуть, був єдиний випадок у його житті, коли він не пізнав її сутності на парастасі й похороні. Він і за життя не дуже добре розумів дружину. А тепер постійно з ним живе оте нерозуміння своєї половинки. Петрович відчував, що так і не осягне сенсу буття дружини до кінця свого життя. І це тим більш болюче, що інших людей він же пізнавав, нехай уже після їхньої смерті, коли не можна нічого змінити у стосунках з ними. Звичайно, мова йшла про тих, кого він знав. Але у нього складалося враження, що добре знав і тих, з ким ніколи не зіштовхувався в своєму житті. Саме філософська теорія парастасів і похоронів, винайдена ним і випробувана на самому собі, дозволяла йому прийти до таких висновків.

31

Дуже швидко з кухні запахло чимось смачненьким. Я дуже добре знав свою дружину, щоби ризикнути заглянути туди й запитати, що ж вона готує. Петрович пішов у розвідку, але повернувся ні з чим. Принцеса м'яко, але наполегливо випровадила його, сказавши, що всьому свій час. Петрович ухопився за цю її філософську фразу і продовжував розвивати думку в тому ж напрямку. Мовляв, усьому свій час. Якщо ти вчасно не пізнав людину, то тобі вже ніколи не вдасться це зробити. Задумався – і зробив геніальний реверанс на свою адресу. І лише моя теорія парастасів і похоронів, філософствував Петрович, дозволяє неможливе зробити реальним, коли пізнаєш сутність людини вже після її смерті. До цього я якось не помічав хвалькуватості в Петровичу. Тепер починав розуміти, що він звичайна людина, зі своїми помилками і падіннями. Це аж ніяк не заперечувало його геніальності. Бо, зрештою, генієм є той, хто на звичні речі дивиться особливим поглядом і вміє в них побачити те, що приховане від інших. До геніальних відкриттів належала і філософська теорія Петровича про пізнання людини завдяки парастасам і похоронам.

Я слухав його базікання, яке видавалося глибокими філософськими думками, але паралельно починав думати про своє. Натхнення, навіяне адвокаткою Юлією, поволі випаровувалось, і я вже не був упевненим, що саме так має розвиватись розповідь у моєму романі про детектива Василя Васильовича. Тобто події відбуватимуться так, як це відбилось у моїй голові після спалаху натхнення, даного адвокаткою Юлією, але ось убивця тепер був не таким переконливим, як ще вчора, а тим більше позавчора. Виглядало на те, що це просто випадкова людина, яку я витягнув із запасників своєї пам'яті. Це міг бути хто-небудь інший, і жодного збою в логіці подій читач, мабуть, і не помітив би. Проте кожний художній твір має свою внутрішню філософію, закладену автором, і читач відчуває фальш, якщо вигулькують ріжки і ніжки якогось стороннього вчення, що належить іншим письменникам. Можна щось вкрасти, але філософію власного буття не зміниш і не приховаєш.

Дівчата покликали нас на кухню, але відчуття, що споживатимеш щось смачненьке, вже вивітрилося. Я бачив, що Принцеса, а особливо дружина невдоволені моїм кислим виглядом, але нічого не міг вдіяти з собою. Натомість Петрович наминав і постійно хвалив приготоване, ніби й справді нічого подібного ніколи не їв. Я вловив фальш у його словах, було неприємно, хотілося струсонути всіх якоюсь різкою фразою, аби поводили себе природно. Ну, так як я в даній ситуації. Але розумів, що це буде несправедливо стосовно моїх друзів. А якщо є несправедливість, то правда вже нікому не потрібна. Я пішов їхньою стежкою. Став посміхатись, хоча відчував власну нещирість, говорив якісь слова, які мали видатися приємними Принцесі та моїй дружині, розумів, що б'ю мимо цілі, але вже не міг стриматися. Потім знайшов собі виправдання, що це все з нервів, бо той клятий невідомий убивця сидів у печінках. Я вже не був упевнений, чи зміниться наше життя навіть тоді, коли маніяка знайдуть. Здавалося, ми вже так перебудували внутрішньо наше життя, що не мало абсолютно жодного значення, чи продовжуватиме він убивати, чи нарешті його зупинять. Мабуть, я все-таки дав зрозуміти нашій команді смертників, що за будь-яких обставин не слід лукавити бодай перед собою, якщо ми хочемо зберегти єдність. Можливо, убивця тільки й чекає на нашу розрізненість, щоби прибрати одного за одним. Втім, мабуть, я знову щось нафантазував у своїй бідній голівоньці, коли увірував у власну всесильність, дивуючись тому, що всі, мов за командою, замовкли і втупились у свої тарілки.

32

Потім з'ясувалося, що нам з Петровичем нема місця у квартирі. Якщо ми були у великій кімнаті й дивилися телевізор, то приходили дружина з Принцесою і давали нам зрозуміти, що їм треба уступити місце. Тільки-но ми збиралися пити чай на кухні, там з'являлися Принцеса з дружиною, і ми рятувалися втечею до спальні, бо телевізор не був вимкнений, і було зрозуміло, що зараз жіноча частина нашої команди знову з'явиться у великій кімнаті. У спальні теж почували себе незатишно. Я намагався сісти за комп'ютер і бодай щось надрукувати з того, що написав напередодні, однак мені ставало шкода Петровича, який сидів на кріслі й у буквальному розумінні цього слова дивився на стелю, вишукуючи там тріщинки. Рахував він їхню кількість чи що? Я відмовлявся від своєї дурної затії, намагався розговорити Петровича, але він, здається, не реагував на мене. Розумієте, взагалі не реагував. Тобто я задавав, наприклад, якесь запитання, а він мовчав, і його навіть всередині не крутило, що так принаймні некультурно. Мабуть, я мав його зрозуміти і вибачити все, що він накоїв чи ще може натворити. А чому мене ніхто не хоче зрозуміти і наперед не вибачити мені мої справжні й удавані гріхи? Зрештою, я теж замовк і вслід за Петровичем став дивитися на стелю. Цікаве заняття, скажу я вам. Ніколи не думав, що можу знайти так багато тріщинок. Звідки вони взялися? Добре, що дружина цього не зауважила, а то би вже давно затіяла ремонт. Однією спальнею не обійшлось би.

Час повз черепахою. Я постійно дивився на годинник. Мені здалося, що завмерла навіть секундна стрілка. А то й іде назад. Петрович, досконало вивчивши стелю, вже дивився у вікно. Дуже я хотів би знати, що він думає в цю мить. Погляд у нього був зосереджений, ніби Петрович у голові розв'язував якусь глобальну проблему. Може, так було і насправді, бо будь-яка людина за природою своєю є мислителем, але не кожен хоче зізнаватися в цьому. Можливо, проблеми, над розв'язанням яких працює наш мозок, комусь можуть видатися дріб'язковими, але з такої мізерності зусиль окремо взятої людини складається потужна сила думки людства. Чи не все це, взяте разом, ми й називаємо Богом? Звичайно, здалося би подібні фрази, якщо не вийде розшифрувати думку слово в слово, записати зараз для нового роману про детектива Василя Васильовича, але про подібне я не міг навіть мріяти. Мій літературний герой час від часу теж вдавався до філософських роздумів, коли я не знав, як далі маю продовжити сюжет. Це була гарна зачіпка, щоби відволікти читача, хоча, звичайно, я розумів, що не можна зловживати його терпінням. Але потім стало очевидним й інше: Василь Васильович явно вигравав на тлі інших літературних героїв саме завдяки своїм філософським роздумам, бо читач переконувався, що має справу не з тупим нишпоркою, а з людиною, якій не чужі високі матерії.

Знову я згадав про Нишпорку. Цікавий суб'єкт. Спочатку я подумав, що він справді усерйоз зайнявся нашою справою, а тепер, коли вона зайшла у глухий кут і ніхто не здогадується, хто насправді може бути вбивцею, пустив усе на самоплив.