Петрович і Принцеса - Власюк Анатолій

Ба, більше! Подібні сигнали з боку Принцеси тішили моє самолюбство, доводили мені самому, що я єдиний чоловік в її житті. Цього не треба було розшифровувати, бо лише ми двоє розуміли, що насправді означає цей вислів. До нашої таємниці іншим було зась.

З'ясувалося, що телефонувала мама школярика, яка повідомила, що завтра об одинадцятій похорон. Всі витягнули шиї, намагаючись зрозуміти, що відбувається по той бік барикад. Але поки Принцеса сама не сказала про це, жодна з версій, яка встигла народитися в наших бідних голівоньках, уже не мала права на життя. До кінця цього і наступного дня ми перебували ніби у стані невагомості. Не знаю, можливо це було масове підвищення тиску, але я думаю, що все набагато простіше. Школярик з тамтого світу оберігав нас від чогось важчого і гіршого в нашому житті. Здавалося, він не гнівався, що ми так швидко забули про нього і навіть наважилися танцювати на дні народження. Він ніби давав нам знати, що на дні народження саме п'ють, їдять, веселяться, танцюють. Складалося враження, що він враз помудрішав і з розумінням ставиться до таких метаморфоз в людських організмах. Бо хоч людина і назвала себе розумною, проте інстинкт самозбереження все-таки є ключовим у її розвитку. Смерть і похорони принижують людину, гальмують її розвиток. Натомість щось подібне на дні народження дозволяє їй вижити у цьому непевному світі, дає можливість не зійти з розуму раніше часу, запрограмованого Богом.

42

Звісно, про дальше святкування дня народження чоловіка адвокатки Юлії вже не могло бути й мови. Здається, ми навіть на коня не випили, й новонароджений з дружиною з розумінням поставилися до цього.

Нишпорка відпровадив нас до самої квартири, сказавши, що завтра десь о восьмій ранку заїде за нами, щоби разом добратися на похорон школярика до обласного центру. Мабуть, ніхто й слова не вимовив. Він, я так думаю, сприйняв це як мовчазну згоду. Ми й не помітили, коли Нишпорка пішов, хоча я точно пам'ятаю, що він ще тривалий час перебував у нашій квартирі.

Складалося враження, що саме тут і зараз, а не в обласному центрі, поселився мрець. Ним могли бути я, дружина, Петрович або Принцеса. Це було недалеко від істини, бо всі або ходили навшпиньки, не промовляючи ні слова, або лежали, як Принцеса, а потім і моя дружина. За мовчазною згодою, телевізора теж ніхто не вмикав. Залишалося ще зупинити годинники на стінах у великій кімнаті й кухні і завішати матерією дзеркало в коридорі.

Я ж подумав, чому не завішують дзеркала у ванній, коли хтось вмирає. Мені декілька разів доводилося за цим спостерігати. Інші дзеркала завішують, а це залишається недоторканним, немов народний депутат України. Пояснити цього я не міг, а запитувати в когось не доводилося, ніби мова йшла про заборонену для розмови тему.

До вечора було ще далеченько, і ми відверто нудилися. Принаймні я з Петровичем. Нарешті кожний знайшов собі заняття. Петрович взяв із книжкової полиці роман "Страшні люди", автора не пам'ятаю, а я – свій зошит, який уже до половини списав. Звичайно, це був новий роман про детектива Василя Васильовича. Петрович читав у великій кімнаті, а я примостився на кухні. Думав, що нічого не вдасться написати, але якось поволі пішло, а потім я розкочегарився, не помічаючи нікого й нічого навколо.

43

"Осінь того року виявилася ранньою. Вже на початку вересня задощило і повіяло холодами, натякаючи на близьку зиму.

Василь Васильович сидів у теплій квартирі в роздумах. Дружина вже знала, що коли він такий задуманий, то краще піти до сусідки і не заважати. Робила вона це вчасно, коли геніальні думки починали вити собі гніздечко в його бідній голівоньці. І поверталася додому тоді, коли версія викристалізовувалась і залишалося лише брати злочинця на гарячому. Мабуть, це не було випадковим, бо взагалі нема нічого випадкового на цьому світі. Можливо, в неї спрацьовувала інтуїція, як у детектива Василя Васильовича, хоча книжок коханого чоловіка вона не читала. Казала, що їй не подобаються детективи. Ще би якусь класику на кшталт Агати Крісті чи Жоржа Сіменона почитала, а так, вибачай, муж – об'ївся груш".

Бр-р… Я зупинився й усміхнувся. Ото я втнув. Виходило, що не лише я писав книги, а й мій детектив Василь Васильович. Це вже занадто! Так остаточно можна заплутати читача. Я закреслив те, що виходило за рамки даної розповіді й продовжив.

"Можливо, в неї спрацьовувала інтуїція, як у коханого чоловіка, але якщо вона колись і читала детективи, то класику – на кшталт Агати Крісті чи Жоржа Сіменона. Так що вибачай, муж – об'ївся груш. Те, чим ти займаєшся, – на класику не тягне.

Взагалі-то Василеві Васильовичу вже давно здавалося, що дружина несерйозно ставиться до його розслідувань. Ні, це не те слово. Краще буде: іронічно. Ще коли працював у міліції, куди не йшло. Вона розуміла, що це його робота. Тепер же виходило на те, ніби немає чим зайнятися, тому й бавиться у детектива. Можливо, насправді все було не так, але Василь Васильович це собі нафантазував. Він не сердився на дружину, розумів, що кожний має право на власну думку. З іншого боку, не хотів розпитувати про це у неї, щоби не зруйнувати щось більш важливе, що за ці роки склалося між ними і не підлягало словесній класифікації".

Я зупинився. Глянув у вікно. Запитайте, що я там побачив, – не дам відповіді. Мої думки були далеко-далеко. Розумів, що з кожним романом наділяю детектива Василя Васильовича своїми рисами характеру. Спочатку хотів зупинитися, але не міг цього зробити. Від роману до роману детектив Василь Васильович усе більше ставав схожим на мене. А тут він виступав уже мало не двійником. Можна було знайти простий вихід із цієї ситуації: просто викреслити те, що могло нагадати читачеві про мене в образі детектива Василя Васильовича. Але тоді він би виступав манекеном, без душі, без звичайних людських рис. Цього мені хотілося найменше. Звісно, не слід було, щоби все моє аж випирало в детективові Василеві Васильовичу. Одним словом, треба щось робити, але я ще не вирішив – що. Повернуся до цього, коли закінчу роман і почну правку. Ось тоді повикидаю непотрібне й додам щось новеньке й свіженьке.

44

Петрович зайшов на кухню. Я вдав стовідсоткову зосередженість на романі. Він трохи постояв, але не посмів потривожити мене.

Потім я подумав, що, можливо, Петрович просто хотів напитися води, але не посмів настрахати моє натхнення, якого саме в той момент у мене не було. Мабуть, я не хотів ні з ким розмовляти. Часом справді хочеться побути одному, навіть якщо навколо тебе є люди.

"Василь Васильович розумів, що зараз у його голові все складеться і він нарешті зрозуміє, звідки ростуть ноги. Цей стан невагомості, коли ось-ось відкриється істина, був йому відомий. Здавалося, це витає у повітрі, лоскотить ніздрі – простягни руку і доторкнись до нього. Головне, не пришвидшити процес, не видати бажане за дійсне – і тоді розв'язка злочину постане перед тобою у всій своїй вбивчій красі. Поспішиш – людей насмішиш. Але й трішки загальмуєш – теж нічого не побачиш. Секунди цокали століттями, а століття вміщувались у миті, час і простір зливались у щось невідоме, але суцільне – і все.

Спочатку Василь Васильович подумав, що помилився. Прискорив думку чи загальмував її – і результат невірний. Сідай, двійка, завтра щоб батьки були в школі! Але в таких випадках він не поспішав робити висновки. Тим більше, що батьки вже давно були на тому світі. Не хотіли повертатись – значить, їм там добре.

Василь Васильович намагався ще деякий час думати відсторонено, призначав для екзекуції різні теми, аби лише не повертатися до вбивці, про існування якого вже не просто здогадувався, а точно знав, хто це такий. Проте ще не всі пазли зійшлися в цілісній картині. Час і простір не встигли від'єднатися одне від одного. Він зрозуміє, коли це станеться. Секунди вже цокають десятиліттями. Час наближається. Не можна ворога сполохати – навіть у думках. Убивця – це його ворог, мабуть, найлютіший із найлютіших. Проблема в тому, що цей чоловік знає Василя Васильовича. Не просто знає. Він розбирається у найменших порухах його душі, і детектив відчуває це на фізичному рівні. Ніби вовк гарчить тобі в обличчя, зараз кинеться на тебе і перегризе тобі горло. Тут – звичайнісінький двобій: або ти його, або він тебе. Звісно, ти розумієш, що тепер-то точно ти його, але ще треба зважитися на це, не панікувати, опанувати собою – і твердо йти вперед. І коли нарешті секунди стали цокати роками, а потім місяцями, днями, дійшовши до годин і хвилин, Василь Васильович знав, що зараз час нарешті відокремиться від простору – і крапка. Квітка! Справу зроблено.

Так, це був він. Дивно, як це не було зрозуміло від самого початку. Все ж лежало на поверхні. Василь Васильович інколи любив покепкувати з себе. Звісно, він знав, що від самого початку не було очевидних ознак того, що саме цей чоловік наважився на вбивство. З таким же успіхом у подібному можна було звинуватити тих, хто мешкав на цьому клаптику планети Земля. Кожен потенційно є вбивцею – досить лише, щоби зійшлися разом простір і час у твоєму житті, про що ти не маєш ні найменшого поняття. Ти лише теоретично знаєш, що секунди можуть вимірюватися століттями, а самі століття можна спресувати в одну мить. Як кому вдасться і як кому пощастить. А тут якась випадковість, яка насправді є закономірністю в іншій системі координат, може все привести в рух – і найскромніша за своєю природою людина стає здатною на найжахливіший злочин. Ніхто не сподівався, і вона сама теж, що це запрограмоване в ній, просто не прийшов ще слушний час, аби запустити вбивчий механізм. А коли час прийшов і механізм запущено, – вже ніхто, чуєш, ніхто не здатний зупинити це.

Так, то міг бути лише цей чоловік. Скромний. Тихий. Невидимий. Далекий від помислів інших людей. Треба бути лише божевільним, щоби запідозрити його у вбивстві. Це коли не маєш інформації. А коли вона аж зашкалює, – в тебе вже не залишається жодного сумніву, що саме ця людина вбила іншу, бо їм раптом стало тісно на планеті Земля. Ось вчора не було тісно, а сьогодні здвиг по фазі – і – а на маєш! Відстежити таких людей, провести з ними профілактичну бесіду – мовляв, будь чемний, не вбивай! – практично не можливо.