Петрович і Принцеса - Власюк Анатолій

Щось завжди заважає. Наша неуважність. Лінь. Чи звичайний непрофесіоналізм. А коли ці не чесноти сходяться в одній людині, – вважай, що справа безнадійна.

Василя Васильовича можна було звинуватити у неуважності, хоча завжди слід казати про це з певними відмовками, бо тут уважний, а тут знову неуважний, а тут вже уважний, а потім – ну, як кажуть, по парних числах і непарних. Можна було його звинуватити у ліні, бо чим більше людина лінується після п'ятдесяти, тим більше має шансів довше пожити, а якщо це не виправдовується, то хоч вмираєш з почуттям, що не дуже напружувався в цьому житті, так що результат закономірний. Але ось непрофесіоналізм – це не про детектива Василя Васильовича. Його можна було звинувачувати у будь-чому – навіть у подружній зраді (хоча, чому навіть?), але навіть найзлостивіші його вороги не наважувалися відбирати у нього професіоналізм".

45

Ніби з того світу, я почув голоси Принцеси і дружини. Потім до їхньої розмови приєднався Петрович, якому, мабуть, не сподобався роман "Страшні люди", прізвища автора якого я не запам'ятав. Звісно, писати в такій ситуації я вже не міг. Приречено глянув на сотворене собою і подумав, що виробляється щось нове у моєму стилі. Досі писав по-іншому. Цей уривок явно не гармоніював з попередніми – і не лише в цьому романі про детектива Василя Васильовича. Або наставав новий етап у моїй творчості – і не мало значення, що це припадало на середину роману, або я чогось капітально не розумів у цьому житті.

А ще я подумав, що дружина високого молодика атлетичної будови тіла не є убивцею. Ось просто так подумав – ні з того, ні з сього. Здається, ще п'ять хвилин тому в мене не було подібної думки – і не могло бути, відтоді, коли Нишпорка мені про це сказав, а я зв'язав докупи всі свої попередні відчуття, щоби відразу погодитися з ним. Тепер же все змішалося в моїй бідній голівоньці, і я не міг дати собі звіту, чому не вбачаю вбивцею дружину високого молодика атлетичної будови тіла. Це не стосувалося симпатії до неї. Так, ця жінка мені подобалась. Але якби Принцеса, яку я кохав (чи мені здавалося, що я її кохаю), здійснила вбивство, у мене не було би жодних сумнівів, що це зробила саме вона, а не хтось інший, – звісно, коли б про це свідчили факти. Зараз факти свідчили не на користь дружини високого молодика атлетичної будови тіла, але я був твердо переконаний, що не вона вбивця. Інтуїція? Не знаю. Я вже сам не знав, що насправді відбувається.

46

Я не відразу зрозумів, що з Принцесою щось коїться. Чесно кажучи, внутрішньо був готовий, що вона знову зірветься і потрапить до психлікарні. Здається, це було написане в її погляді, навіть усмішці, якійсь вимученій і нещирій. Але ця нещирість теж була фальшивою, бо домінантною йшла все-таки вимученість. Я ще не встиг подумати, що смерть школярика може прискорити цей процес, а тому слід бути дуже уважним, аби не проґавити той момент, коли у Принцеси почнеться психоз. Але, мабуть, ми всі розслабились, не надали великого значення тому, що Принцеса є не лише кандидаткою в смертниці, а насамперед у психушку. Можна було всі пілюлі виписувати на свій рахунок, але я не став робити цього. Що за манера посипати голову попелом, коли є можливість виправити стан справ? Якщо я залишаюся єдиним чоловіком Принцеси у найблагороднішому значенні цього слова, і якщо ви цього не розумієте, отже, мені з вами не по дорозі, – то повинен негайно брати ініціативу в свої руки.

Хочете вірте – хочете ні, але коли я зустрівся поглядом з Принцесою, то зрозумів, що ще не все втрачено. Зараз її найбільше хвилювало, звідки мама школярика дізналася про її номер телефону. В самому запрошенні на похорон вона відчувала якусь підступну дію. Добре було, що Принцеса про все казала вголос. Гірше, якби вона мовчала. Її ніхто не перебивав, хоча навряд чи розумів ситуацію так випукло і прозоро, як я. Якби хтось вставив хоч словечко, мабуть, я перегриз би йому горло. Звісно, перебільшую, до звірячого канібальства справа не дійшла б, але я розумів, що треба все контролювати і скеровувати цей негатив у потрібне русло.

Коли Принцеса говорила, що більше було подібним на роздуми вголос, то дивилася лише на мене, ніби підтверджуючи мою давню здогадку про те, що я був і залишаюся її єдиним чоловіком на цьому світі. Колишні загравання зі школяриком чи нинішні з Нишпоркою не мають жодного значення. Можливо, вона лише дразнила мене, щоби я її ревнував, а, відповідно, і міцніше кохав, хоча я вже давно зрозумів, що там, де починаються ревнощі, швидшими темпами закінчується кохання. Але зараз був не той випадок, коли можна було провести теоретичний урок Кохання із великої літери. На все свій час, і я обов'язково скористаюся нагодою, щоби Принцеса не бавились у небезпечні ігри, пов'язані з ревнощами.

А тепер я вичікував, коли вона виговориться, щоби сказати їй щось суттєве, що могло би її заспокоїти – принаймні до наступного ранку, коли ми мали їхати на похорони. Я ще не усвідомлював, що саме суттєве має зродитися в моїй бідній голівоньці, аби я виклав це усім присутнім з умовою, що знайду якісь особливі слова, які здатний буду донести Принцесі. Але я був упевнений в тому, що зможу знайти це особливе, коли донька Петровича замовкне, очікуючи дива від мене. Я розумів, що не треба шукати прямих відповідей на її запитання, бо це може завести нас удвох у глухий кут. Треба говорити щось таке, яке би діяло на емоційному рівні, щоби Принцеса усвідомила, що я веду гру, і не просто її веду заради самої гри, а роблю все можливе й неможливе, аби убезпечити мою кохану Принцесу від усіх несподіванок.

47

Коли Принцеса замовкла і з надією впилася поглядом у мене, я почав говорити. Хоч убийте, я зараз не пам'ятаю, про що тоді говорив, а розпитувати у присутніх так і не наважився, але мені потім усі казали, що я був на висоті, гідно виконав свою роль, не дав Принцесі впасти у відчай і гідно підготував її до поїздки на похорон, бо в головах багатьох визрівала думка, що їй за жодних обставин не треба туди їхати.

Як би там не було, але після моєї негучної і зовсім не пафосної промови ініціативу в свої руки взяла дружина. Вона відвела Принцесу спочатку на кухню, дала їй якісь пігулки, я так зрозумів, що заспокійливі, а потім вони вже до ранку лежали в ліжку і вночі я не чув жодних порухів, чого найбільше, чесно кажучи, боявся, бо вже втрачав впевненість у своїх ораторських здібностях.

Вночі я майже не спав, хоча Петрович заснув доволі швидко.

Звісно, в мене було декілька тем для роздумів. Насамперед я тривожився за Принцесу. Це вже дурна звичка у мене: завжди думати гірше, ніж може бути. А, можливо, мій організм виробляє своєрідне застереження: думаєш гірше – а вийде на краще. Це як маленькій дитинці кажеш, яка вона паскудненька, щоби не наврочити, задобрити брехнею лихі сили.

Попри думки про Принцесу проскакувало, чому мені прийшло до голови, що вбивцею є хтось інший, а не дружина високого молодика атлетичної будови тіла. Ключовим було запитання: хто, якщо не вона? Звісно, відповіді я не мав, а інтуїцію до справи не пришиєш. Але ж від розв'язання цієї проблеми залежала наша безпека.

Якщо Нишпорка з адвокаткою Юлією охороняють нас від дружини високого молодика атлетичної будови тіла, не маючи про запас іншого імовірного убивцю, то чи можемо ми сподіватися, що залишимося живими? Звісно, це лише я здогадуюсь про ймовірний негативний розвиток подій, а інші хоч і бояться за своє життя, але мають деяку впевненість, що саме убивця, якою вони вважають дружину високого молодика атлетичної будови тіла, не посміє вже тепер відкрито і нахабно напасти на них.

Логічно, що мої думки перекинулися на Нишпорку й адвокатку Юлію. Я крадькома спостерігав за ними і не виявив жодної ознаки, що вони коханці. Про це я чув від багатьох людей, але, звісно, не міг прямо про це запитати у Нишпорки, хоча в мене з ним накльовувалися хороші стосунки, а тим більше в адвокатки Юлії. Та й поводила вона себе на дні народження чоловіка як добропорядна дружина, яка кохає свою половинку. З іншого боку, ні Нишпорка, ні Петрович не провокували її на сексуальні подвиги. Можливо, справа саме в цьому? Бо коли не провокуєш жінку на гріх, то вона може зберігати вірність чоловікові. Банальна істина, але правдива. Зрештою, це не моя справа, хто з ким спить.

Потім я думав уже виключно про Принцесу. Не хотілося забігати далеко вперед і загадувати, які будуть стосунки у мене з нею. За логікою життя, вони не матимуть жодних перспектив, бо я одружений і навіть заради Принцеси не покину моєї половинки. Так питання у мене ніколи не стояло, хоча було декілька жінок, які всерйоз бралися за письменника, автора романів про детектива Василя Васильовича, щоби примусити його одружитися на них. О, знову мене понесло, якщо почав говорити про себе у третій особі. Звісно, у них нічого не могло вийти, навіть якби я їх шалено кохав і забув про все на світі.

Час повз черепахою, і я розумів, що треба поспати, бо завтра, тобто вже сьогодні виглядатиму сонною мухою. Але чим більше я вмовляв себе заснути, тим вередливішим був мій сон, який ніяк не хотів бодай наблизитися до мене.

48

Щоб не розбудити Петровича, я тихесенько вибрався із ліжка і поплентався на кухню, маючи в руці заповітний блокнотик.

Тільки-но сів за стіл, рядки поповзли на папері, ніби чекали цієї слушної години. Можу поклястися, що за мить до цього в мене не було жодної думки, яка би згодилася для написання вірша:

Скажи мені, чому на світі так буває,

Що хочеш лиш чогось – воно від тебе вже втікає?

А те, чого не ждав, – приходить вмить.

І ти собі живеш – лише душа болить.

Якби то чоловік на світі мав

Все те, чого лиш забажав,

То, мабуть, не кохав би й не страждав,

А все б на щось неждане ще чекав.

Але життя не хоче жартувати.

Воно серйозне, мов старенька мати.

І якщо хочеш Бога розсмішити, –

Скажи йому, як завтра будеш жити.

Життя начисто можна написати.

Лише сторінки годі видирати.

І ластиком не зможеш постирати

Свої гріхи, як будеш помирати.

… Скажи мені, чому на світі так буває,

Що хочеш лиш чогось – воно від тебе вже втікає?

А те, чого не ждав, – приходить вмить.

І ти собі живеш – лише душа болить.

Не шедевр, звичайно, але для такої ситуації згодиться, щоби трішки відволікти свої важкі думки.

Сон, звичайно, знову не хотів прийняти мене в свої обійми.