Петрович і Принцеса - Власюк Анатолій

І тоді я зрозумів, що все треба робити з точністю до навпаки. Мабуть, десь глибоко всередині мене було закладене це золоте правило. Коли я перестав думати про те, що треба заснути, сон несподівано солодко обійняв мене, а думки почали перетворюватися на якісь образи, про які я вже не пам'ятав, як тільки прокинувся.

49

Ранок розпочався з несподіванки. Мені зателефонував Нишпорка. Сказав, що в нього сьогодні є невідкладні справи, він не зможе нас відвести до обласного центру, так що мусимо самі добиратися електричкою.

Сказати, що я став лютий, як пантера, – значить, нічого не сказати. Міг, звичайно, сказати про це вчора, тоді б ми заздалегідь пошукали іншу машину. Хоча, чесно кажучи, я не мав знайомих, які б могли нас виручити. Сподіватися на дружину теж не доводилося. Хіба би хтось із колишніх її учнів змилостивився. Але зараз у мені горів гнів, і будь-які виправдання на адресу Нишпорки я не міг і не хотів знаходити.

Ви не подумайте, що ми якісь великі пани. Можемо і в електричці поїхати. Але вся справа в тому, що вона відправляється із Дрогослава за п'ятнадцять дев'ята, а прибуває до обласного центру в десять тридцять дві. А ще може запізнитися на декілька хвилин. Адресу, за якою мали ховати школярика, ми мали. Але навіть якщо відразу сядемо в маршрутку, зазвичай наповнену людьми по самі вінця, то встигаємо на самісінький похорон. А хотілося ж приїхати заздалегідь, постояти біля труни, висловити співчуття матері. А то виходило, що ми приїдемо, коли труну вже виноситимуть. Справді, ніби пізні гості на весіллі, коли вже подарунки молодим роздали. Я не знав, що скажу Нишпорці, коли побачу його. Хай не потрапляє мені на очі бодай декілька днів, коли гнів і лють минуть.

На диво, дружина і Принцеса сприйняли цю новину спокійно. Вони готували нам сніданок. Петрович теж щось буркнув незрозуміле, але паніки чи незадоволення в його словах я не почув. Навпаки, мені дали зрозуміти, що тепер не треба поспішати. Нишпорка мав заїхати за нами о восьмій ранку, а ми можемо вийти п'ятнадцять по восьмій, щоби спокійно встигнути на електричку. Та й добре, що ми прийдемо, коли вже основна частина закінчиться, а на нас не дивитимуться як на таких, хто винен у смерті школярика. Що там гріха таїти, мабуть, кожен із нас затаїв у собі цю вину. Втім, не можу казати за інших, але я й досі відчуваю саме так.

50

Знову я і Петрович, не змовляючись, ставали головними охоронцями наших жінок. Тільки він думав, що їх слід оберігати лише від дружини високого молодика атлетичної будови тіла, а я розумів, що не вона є убивцею. Ось підказувала мені це інтуїція – і я нічого не міг з собою вдіяти.

Звичайно, ні Нишпорка, ні тим паче адвокатка Юлія не брали на себе соціалістичних чи яких там зобов'язань захищати наше життя. І все ж ми відчували себе зрадженими ними й обдуреними, кинутими напризволяще. Мабуть, я міг би говорити лише за себе, але мені здавалося, що так думав кожний із нашої команди смертників.

В електричці Петрович сидів поруч з Принцесою, я – з дружиною. За звичних обставин, чоловік був би з чоловіком, а жінка – з жінкою. А тут виходило, що ми з Петровичем повинні були пильнувати спереду і ззаду, щоби маніяк зненацька не вихопив свій шприці і не впорснув у когось із нас отруйну рідину. Збоку могло здатися, що жінки безтурботно розмовляють між собою, а суворі чоловіки мовчать. Але ми розуміли, що своїми розмовами Принцеса і моя дружина відганяють страх, а ми з Петровичем уважно спостерігаємо за тим, чи не вигулькне де вбивця. Мені здавалося, що й Петрович уже розуміє, що це може бути не лише дружина високого молодика атлетичної будови тіла, а й хтось інший, хоча я йому, звісно, нічого про це не казав.

51

Час утікав звично, не гальмуючи й не прискорюючи свій хід. Не було особливо за чим спостерігати, хіба що на зупинках, коли виходили старі й заходили нові пасажири. При цьому, ніби граючи в нашу з Петровичем гру, замовкали й Принцеса з моєю дружиною, пильно стежачи за метушнею у вагоні. Мабуть, наші жінки готові були захистити своїх чоловіків, якби трапилося щось непередбачуване. Принаймні такої рішучості в їхніх очах я не бачив ні раніше, ні пізніше.

Оскільки у вбивствах найбільш теоретично підкутим був я як автор романів про детектива Василя Васильовича, то почав розмірковувати про мотиви, які могли переслідувати маніяка, що мав намір відправити нас на той світ. Мотив – це чи не найважливіший елемент, без якого неможливо зрозуміти вбивцю, а тим більше – вирахувати його. Це вам скаже будь-який студент юридичного факультету університету. Так ось, якщо моя версія справедлива і дружина високого молодика атлетичної будови тіла не продовжила і не могла продовжити справу свого чоловіка, то слід шукати інший мотив. Я думав про це, не втрачаючи пильності, бо будь-хто із навколишніх пасажирів міг стати нашим убивцею. Петрович у зоні своєї видимості пас усіх очима, ніби був справжнім тілоохоронцем.

Отже, що ми маємо? Високий молодик атлетичної будови тіла, який працював актором Дрогославського музично-драматичного театру, впорснув отруйну рідину зі шприца Якову Марковичу Зінгеру, колишньому прокуророві міста і намагався вбити на машині Петровича, бо приревнував їх до своєї дружини. Мабуть, подібний замах на життя чи навіть убивство могло трапитися й зі мною – з тієї ж причини. Мою дружину він хотів прибрати, бо та сказала щось різке на адресу його половинки.

Йдемо далі. Вбивство школярика на моїй дачі призводить до нової версії. Оскільки високий молодик атлетичної будови тіла хоча й утік із психоневрологічного диспансеру, але був упійманий, отож можна говорити про того, хто продовжив його справу. При цьому школярик виявився випадковою жертвою, бо захищав Принцесу. Але ж вони двоє не були на тому злощасному похороні Якова Марковича Зінгера, тому високий молодик атлетичної будови тіла чи адвокат із обласного центру, якого ми з Нишпоркою призначили продовжувачем його справи, не мали жодних мотивів убивати Принцесу чи школярика, який захистив її ціною власного життя.

Ось ця відсутність мотиву щодо вбивства Принцеси мала насторожити мене ще тоді, особливо коли в адвоката із обласного центру виявилося залізобетонне алібі. Проте я піддався абсурдній логіці Нишпорки і теж пристав на його версію щодо ймовірної вбивчині – дружини високого молодика атлетичної будови тіла. Звісно, коли я кажу про абсурдність логіки Нишпорки, то лише тому, що зараз злий на нього через те, що він кинув нас напризволяще, а тоді жодної абсурдності в його логіці не помічав. Більше того, мені здавалося, що до цієї версії про вбивчиню – дружину високого молодика атлетичної будови тіла – ми з Нишпоркою прийшли паралельно, а на певному проміжку часу мені здавалося, що я навіть на крок випередив його в цьому питанні.

52

Проте важливо не лише посипати голову попелом, визнавати свої помилки, а й шукати розв'язання проблеми, скеровуючи думки в інше русло. Цього я навчив свого детектива Василя Васильовича, а тепер виходило, що мій літературний герой давав мені вчасні підказки, як вийти із ситуації й знайти справжнього вбивцю.

Я прийшов до того, з чого й розпочав мої роздуми. Мотив – ось головне в цій історії. Коли я зрозумію, що за мотив був у вбивці, який хотів відправити на той світ Принцесу, – отже, можу вийти і на самого маніяка. Звичайно, можна було знову йти вслід за логікою Нишпорки (як бачите, я вже не називаю її абсурдною), який вважав, що дружина високого молодика атлетичної будови тіла приходила до нашої квартири, аби вбити мене разом з моєю половинкою. І лише випадковість, бо ми були не самі, а з Петровичем і Принцесою, та ще й Нишпорка прителіпався, не дозволили їй скоїти задумане. Тепер я розумів, що дружина високого молодика атлетичної будови тіла приходила до нас, але щоби справді попросити вибачення за чоловіка.

Крути – не крути, а мені залишалося лише серйозно поговорити з Принцесою.

Коли я тихесенько сказав їй про це при виході із електрички, щоби не почули Петрович і моя дружина, вона обдарувала мене щирою усмішкою. Очі в неї світились.

– Давно пора, – відповіла Принцеса.

Звісно, ні Петрович, ні моя дружина навіть не здогадувались, яка шалена гра зараз відбувається між мною і Принцесою. У мене було таке враження, що Принцеса може кинутися від щастя на шию мені, настільки збудженою вона виглядала після моїх слів про серйозну розмову з нею. Знала би вона, що я просто хочу поговорити про те, хто міг бути зацікавлений у її смерті, – мабуть, ця радість швидко випарувалась би.

Тільки-но ми вийшли із електрички, як на нас чекала нова несподіванка.

53

– О, а що тут робить адвокатка Юлія? – запитала дружина.

Нас теж побачили. Адвокатка Юлія замахала рукою: мовляв, ідіть сюди. Ми з Петровичем оточили Принцесу і мою дружину, щоб у разі чогось самим стати жертвами, а їх зберегти. Мабуть, адвокатка Юлія це оцінила, бо більш ніж серйозно поставилась і до власних охоронних функцій. Здавалося, вона професійним поглядом тілоохоронця вимацувала всіх людей, які йшли з електрички, й шукала потенційного вбивцю. Такого не виявилося, бо, мабуть, він не знав, що ми поїхали до обласного центру на похорони школярика. За логікою подій, мав би здогадатися про це, так що міг очікувати нас там.

Складалося на те, що адвокатка Юлія просила у нас вибачення, хоча ми не відразу змогли второпати, в чому річ. Вона жодного разу не назвала імені Нишпорки, але врешті-решт ми зрозуміли, що з нами солідарні. Якщо пообіцяв поїхати – то виконай.

З'ясувалося, що цього дня в адвокатки Юлії були якісь справи в обласному центрі. Тепер вона запрошувала нас до машини, аби відвезти на похорон. Сказала, що побуде з нами, а потім ми разом поїдемо додому, бо свої справи заладнає якогось іншого дня. Ми були егоїстами, бо нам загрожувала смертельна небезпека, а тому не стали її переконувати в тому, що доберемося додому самі. Однак, мабуть, не слід наголошувати, як вона відразу виросла в наших очах і як низко на цьому тлі впав Нишпорка.

54

Моя дружина, мов командир, відразу сіла на переднє сидіння – і це не обговорювалось. Принцеса примостилася між мною і Петровичем. Вона взяла мене за руку й тримала доти, поки ми не приїхали. Я зрозумів, що таким чином Принцеса довіряє себе мені.