Петрович і Принцеса - Власюк Анатолій

Філософія, яку сповідує людина, є відмінною від філософій інших і дуже цікавою з точки зору пізнання конкретного індивіда. Можливо, не філософія парастасів і похоронів, винайдена Петровичем, а саме філософія буття кожної окремо взятої людини дозволяє найглибше пізнати її. При цьому не треба чекати смерті, аби зрозуміти людину, коли все можна зробити ще за її життя.

Але я вчасно зупинився, бо розумів, що можу дуже далеко зайти у своїх філософських розумуваннях і роздумах. Про що я думав до цього? Ага, про мої телефонні дзвінки до дружини. Я усвідомлював, що це їй не подобається, але все-таки вирішив зателефонувати, щоби пересвідчитися, що вона з адвокаткою Юлею і її життю нічого не загрожує.

Я набирав номер телефону дружини й підійшов до вікна. Ось тягнуло мене це зробити. Глянув униз – а дружина з адвокаткою Юлією спокійнісінько сидять собі на лавочці біля нашого під'їзду. А що їм до моїх переживань? Адвокатка Юлія щось розповідає. Дружина уважно слухає. Збоку глянути – подруги ніяк не можуть наговоритися. Добре, що не встиг до кінця набрати номер телефону. На душі стало легше. Я пішов писати черговий епізод нового роману про детектива Василя Васильовича.

17

"Виглядало на те, що слідчий із поліції та прокурор зайшли у глухий кут і тепер потребували просто дружньої підказки, бо начальство й так допікало щодня. Свари не свари, а коли всі версії перевірені й жодна не знайшла свого підтвердження, – легко впасти у відчай. Можна, звичайно, звернутися за допомогою до Василя Васильовича, але ж хто хоче ставати йому в ласку, визнавши свою безпомічність? Та й начальство, якщо дізнається, не погладить за це по голівці. Не люблять у нас розумніших за себе.

Василь Васильович уже не раз виручав поліцію й прокуратуру, даючи їм правдивих злочинців, а не призначених у кабінетах. Без цієї співпраці з колишнім оперативником годі було думати про високий відсоток розкриття злочинності в Дрогославі. Зв'язки з Василем Васильовичем намагалися не афішувати. Більше того, начальство завжди наказувало підлеглим, аби не контактували з ним. Мовляв, Василь Васильович веде незаконну детективну діяльність, а здобуті ним докази є незаконними, і саме так їх кваліфікуватиме суд. Але коли якась справа заходила у безвихідь, начальство, щоб не знали підлеглі, телефонувало Василеві Васильовичу і просило допомогти. Підлеглі теж, коли припікало, знаходили Василя Васильовича, але так, щоби про це не дізналося начальство. Він не був гордим, допомагав, чим міг, хоча знав, як насправді ставляться до нього.

Але в цій справі Василь Васильович сам зайшов у глухий кут. Ті, кого він підозрював у вбивстві, мали залізобетонне алібі, а інших клієнтів у нього не було. Він не боявся, що поліція чи прокуратура можуть звернутися до нього з проханням допомогти. Чесно їм скаже, що нічого в нього нема. Але ж це не вихід із ситуації. Людину вбили, а злочинець гуляє на волі".

Я поставив крапку й задумався. Чесно кажучи, і сам, як мій герой і ті, хто розслідував убивство, зайшов у глухий кут. Написав уже більшу частину нового роману про детектива Василя Васильовича, а вбивцю ще не призначив. З тих літературних героїв, які вже були, ніхто на цю роль не підходив, а нові поки що не вимальовувались у моїй уяві. Приходив час, коли треба потрохи прибирати свідків, які могли пролити світло на хід подій, але мені не хотілося цього робити. Ще трохи почекаю. Можливо, просвітліє у голові, вдасться знайти розв'язку. А якщо ні – вибачайте, хлопчики та дівчатка, потрохи вас прибиратиму на догоду вибагливому й кровожерному читачеві.

У житті все зовсім по-іншому. Залишається лише справою часу впіймати адвоката із обласного центру, щоби він не встиг когось убити. Тут усе аж занадто прозоро, так що поліції й прокуратурі не потрібна допомога Нишпорки чи моя. Як бачите, хоча б у думках я розглядав себе напарником Нишпорки, потіснивши адвокатку Юлію. Я розумів, що у романі про детектива Василя Васильовича не може бути такої прозорості й зрозумілості, інакше читач відкладе книгу й більше ніколи не читатиме цього автора, навіть якщо він у подальшому писатиме геніальні романи.

18

Дружина й адвокатка Юлія давали мені час для творчості. Не йде роман про детектива Василя Васильовича – пишу вірші.

Блокнот, здається, сам розкрився, коли я до нього доторкнувся:

Бувають сни таємні й віщі.

Шукаєш потім рóзгадку шалено.

Сни розбрелись, мов нерозумні вівці,

Аж поки їх баран додому не зажене.

Нам сниться те, чого в житті бракує,

Те, в чому боїмóсь собі зізнатись.

Черговий шулер почуттями вже махлює,

А ми в собі не можем розібратись.

І вже летять молитви аж до неба.

Ми відчуваємо: життя – поразка.

Та іншого, мабуть, уже не треба,

Бо краще правда, ніж солодка казка.

Ну, ось і все. Поставимо тут крапку.

Є ще надія на трикрапку, друже.

Залиш про мене в пам'яті лиш згадку,

Якщо захочеш дуже-дуже.

А не захочеш – так на тому й бути.

Не подолаєш всі свої вершини.

Приречений зі смертю все забути

І випити страждання до краплини.

Написав вірш на одному подиху. Перечитав. Залишився задоволеним. Це вірш, а не поезія. Пишу для себе. Це як щоденник життя. Життя не переробиш, начисто не перепишеш. Так і з моїми віршами.

19

Я знову виглянув із вікна – і не побачив дружини й адвокатки Юлії. Чорні думки завітали до моєї бідної голівоньки. Невже поки я домучував свій роман про детектива Василя Васильовича й писав вірш, адвокат із обласного центру зробив свою смертельну справу? Ох, вже ці письменники з їхньою багатющою уявою! Ніби наживо я побачив дружину й адвокатку Юлію, трупи яких адвокат із обласного центру подалі від людських очей втягнув до під'їзду, а сам розчинився в повітрі, тобто зник у невідомому напрямку.

Але все було набагато прозаїчніше і не так трагічно. Я почув у коридорі голоси і почав відчувати себе щасливим. Зрештою, щастя – це процес, а не застигла раз і назавжди субстанція людського виміру. Те саме можна сказати про кохання і навіть саме життя. Нічого вічного у світі немає, але від нас самих залежить, наскільки ми можемо продовжити цей процес. І головне – щоби його взагалі не перервати.

Звісно, лише моя дружина могла так довго шпортатись ключем у замку, але що вона запросить адвокатку Юлію до нас додому – цього я не міг передбачити. Незабаром на столі виросла розпочата пляшка вина, ми сиділи на кухні, і я подумав, що маю справу з сучасними жінками, яким не соромно йти вулицею і дудлити звабливий напій просто з горла.

Адвокатка Юлія виявилася надзвичайно милою співрозмовницею, здатною мало не миттєво захоплювати собою. В даному випадку я, звичайно, маю на увазі себе. Вже значно пізніше подумав, що, мабуть, дружина вирішила провести експеримент, щоби переконатися, наскільки я здатний піддатися чарам цієї жінки, а ще – щоб відволікти мою увагу від Принцеси. З адвокаткою Юлею у мене, на думку дружини, й так нічого не вийде, бо це птаха не мого польоту, а ось зробити крок чи навіть два від Принцеси я можу. Навіщо це все знадобилося моїй дружині, можна віднести за дужки, бо, в принципі, кожна жінка експериментує все своє життя – і не лише з власним чоловіком. А я слухав адвокатку Юлію з розкритим ротом – звичайно, не в буквальному розумінні цього слова, але все ж. За своєю природою я належу до мовчазних людей. Мені краще писати, ніж говорити. Але на тлі красномовності адвокатки Юлії я виглядав німим. Запитайте в мене, про що вона говорила, спілкуючись з дружиною, бо в їхній компанії я виглядав явно зайвим, – не зможу вам відповісти. Пам'ятаю лише, що зробив їм каву, трохи випив з ними вина. Прощання з адвокаткою Юлією теж було ніби в тумані. Але коли вона пішла, я насправді зрозумів, що буває з людиною, якщо до неї навідується натхнення.

Я писав свій новий роман про детектива Василя Васильовича до пізнього вечора, аж поки не зрозумів, що дружина вже не дивиться телевізор і лягла в ліжко. Завдяки адвокатці Юлії та натхненню, що вона принесла з собою, мені не довелося вбивати літературних героїв на догоду кровожерним читачам, аби інтрига тримала їх у напрузі. Я призначив убивцею чоловіка, якого мимохіть згадав на початку роману. Детектив Василь Васильович уже не повинен був схибити, аби вивести його на чисту воду. Звісно, я ще не давав знати читачеві, хто справжній убивця, але був радий за себе, що вдалося вийти із глухого кута. Шкода, що ніколи читачі не знають, завдяки кому письменники роблять прориви у своїх романах, хто приносить їм натхнення у потрібні місце і час, бо зазвичай творці паралельних світів, інженери людських душ не розголошують професійних таємниць. А я ще не знав, наскільки тривалим буде натхнення від адвокатки Юлії. Можливо, це лише одноразове дійство.

Ніч минула без пригод, а зранку все почалось.

20

Я зараз точно не можу пригадати, коли пролунав дзвінок від Принцеси. Мабуть, десь між четвертою і п'ятою ранку. Вона сказала, що він убив її школярика. Чи щось подібне. Тоді мені здалося, що цю фразу Принцеса вимовила буденно, спокійно, ніби нічого не сталося, хоча я потім зрозумів, що в неї була істерика, адже вбивство трапилося на очах у бідної дівчини. Я не можу пояснити, чому таке різне сприйняття однієї й тієї ж події. Все лише залежить від того, коли про неї згадуєш? І хто такий – він?

Дружина мирно спала. Я пішов на кухню, щоб її не розбудити. Тепер годі було щось дізнатися від Принцеси. Навіть коли вона говорила, то крізь ридання не можна було розібрати жодного слова. Я попросив покликати Петровича, але зрозумів, що Принцеса не знає, де він. Невже і його вбили, а вона ще не бачила його труп? Нарешті мені вдалося видобути із Принцеси, що приходив високий молодик атлетичної будови тіла. Що за дурня? То він утік не лише із психушки, а й з-під варти у Дрогославі?

Зв'язок з Принцесою урвався. Я декілька разів телефонував їй, але вона не відповідала. Найчорніші думки попливли до моєї бідної голівоньки, але я силоміць змушував себе не оформляти їх у слова. Мабуть, автоматично вдягнувся, збираючись їхати на дачу. Усвідомив, що вдягнений, коли на кухні з'явилася дружина. Весь її вид показував, що я повинен пояснити все-все-все і навіть більше. Звісно, в ту мить мені найбільше думалося про те, щоби в дружини не піднявся тиск.

– Принцеса телефонувала, – ледве видобув я із себе ці слова.