Петрович і Принцеса - Власюк Анатолій

Ну, хіба що думка про слабке серце дружини. Моя половинка теж не любить бороданів. Серйозно жартує, що в чоловіків борідка вже є в одному місці. Тож навіщо їм друга?

Я виходжу зі спальні й дивлюся на дружину. Вона не повертає голови до мене. Здається, зараз розчиниться в телевізорі. Але оманливим є те, ніби вона захоплена тим, що там показують. Я ж добре розумію, що все зовсім не так, як намагається зобразити дружина. В її напруженій позі читається страх за власне життя. Я не впевнений, що вона взагалі усвідомлює те, що бачить у телевізорі. Тінь високого молодика атлетичної будови тіла незримо витає не лише над нею, а й наді мною.

Йду на кухню. Роблю собі чай. Здається, ні про що не думаю. Визираю у вікно. Бачу під деревом високого молодика атлетичної будови тіла. Дивно, але страху нема. Придивляюся. Звісно, це не він. І не високий, і жодного натяку на атлетичну будову тіла. Тепер виразно бачу пивний живіт у незнайомого чоловіка. Стає веселіше на душі. П'ю чай. Він зігріває. Вселяє ще щось невідоме у тебе, але однозначно позитивне. Коли вдруге визираю у вікно, незнайомця вже нема. А може, це напарник високого молодика атлетичної будови тіла? Порожнеча невідомого і відчай, що нічого не можеш вдіяти, поволі зсередини заповнюють всього мене.

Треба піти перевірити, чи замкнув двері. Роблю це з великою неохотою. А раптом за дверима високий молодик атлетичної будови тіла? Що йому вартує вибити двері ногою? Жодний замок не допоможе. Дружина запитує, чи двічі провернув ключ. Мовчки киваю головою. Остаточно переконуюсь, що телевізор їй до файки. Зараз він служить лише громовідводом, щоби бодай заспокоїтись. Але страх так просто не виженеш із себе.

Розвиток сюжету про детектива Василя Васильовича трохи пригальмовано. Я набираю на комп'ютері написане. Жодної свіжої думки. Взагалі ні про що не думаю, ніби саме мислення випомпували із мене.

Сиджу в глибокій задумі, хоча запитай мене, які думки в той час завітали до моєї бідної голівоньки, не скажу.

До тями мене приводить дружина, яка вкладається спати. Вже пізно. Зазвичай вона лягає раніше. Це я інколи можу собі дозволити більше, сиджу на кухні й пишу. Але розумію її. Який уже там сон, коли страшно за власне життя.

Здається, дружина сказала це вголос, що їй страшно. Я не розчув. А може, цей страх витає у повітрі.

Я встаю. Йду на кухню. Беру табуретку і ставлю її під вхідними дверима. Думаю. Повертаюся на кухню. Ще одна табуретка стає моєю жертвою. Пришпандорюю її зверху на ту, що біля дверей. Якщо високий молодик атлетичної будови тіла матиме намір вдертися до нас, ми почуємо, що падатимуть табуретки, – а це додаткових декілька секунд, аби врятувати власне життя.

Розповідаю дружині про свій геройський вчинок. Здається, це її трохи заспокоює. Головне, дочекатися, щоби вона заснула. Я ж даю собі слово не спати цієї ночі. Хтось же мусить бути на сторожі.

5

Але швидко засинаю і прокидаюся серед ночі від того, що табуретка біля вхідних дверей падає на підлогу. Серце моє спочатку завмирає, що я думаю, чи було воно в мене взагалі, а потім скажено калатає в грудях, ніби йому конче треба саме зараз вирватися на волю.

Прислухаюсь. Нічого не чути. Тиша дзвенить у вухах. Дружина мирно посопує поруч. Все-таки ще хвилину лежу в ліжку, збираючись із силами. Проста думка заволодіває мною: табуретка впала сама по собі. Я її погано поставив. А потім до моєї бідної голівоньки взагалі приходить щось іронічно-філософське: планета Земля загальмувала на повороті – і прискорила свій хід, ось табуретка і злетіла. Жодного втручання з боку високого молодика атлетичної будови тіла нема.

Це додає мені впевненості. Я йду до дверей. Стою довго. Прислухаюсь. Ані найменшого шарудіння. Затамовую подих. Ні, все спокійно. Ставлю табуретку зверху. Йду на кухню. Ледве стримуюсь від того, щоби не увімкнути світло. Нехай високий молодик атлетичної будови тіла думає, що нас нема вдома. Намацую чайник на газовій плиті й п'ю воду з горла.

До ранку годі заснути. Добре, що хоч дружина спить.

6

Звісно, о такій порі не залишається нічого іншого, як писати вірші. Втім, здається, в голові нема жодної свіжої думки. Але коли я простягаю руку за блокнотом, що мирно дрімав собі на тумбочці, думки в голові прокинулись, і я відразу видаю на-гора першу строфу:

Дощ змінює всі твої плани.

Хотіла йти по гриби – не пішла.

Хіба що після дощу,

Коли їх буде більше.

А тут він зателефонував, що приїде.

Які вже там гриби!

Ну, це вже точно не про Принцесу і не для неї. І які можуть бути гриби, якщо я їх не їм? Покійна мама розповідала мені, що в дитинстві я отруївся грибами. Цього, звісно, не пам'ятав, але мамине оповідання міцно засіло в голові.

Ти наводиш лад у квартирі,

Хоча у тебе завжди чисто, аж блищить.

Готуєш його улюблені страви.

Довго вилежуєшся у ванні,

Змиваючи старі гріхи –

І завмираєш у чеканні.

Треба колись запитати у Нишпорки, чи в якоїсь із його коханок не було такої історії, коли вона хотіла йти по гриби, а він їй зателефонував – і… Розумію, звісно, що ніколи в нього цього не запитаю. А було би цікаво, чи це саме він диктує мені вірші.

Дощ бубонить за вікном,

Щось сам собі розповідає.

Ти не телефонуєш,

Але муляє думка,

Що він міг потрапити в аварію.

Ти молишся Богу, аби все було добре.

Чи любить Принцеса гриби? А може, це історія з її життя? І цей друг, у якого вона зараз ночує, зателефонував їй, що приїде – і…

Нарешті дзвінок від нього.

Він каже, що дружина через дощ

Не пустила його в далеку дорогу.

А він збрехав, що їде на зустріч з друзями.

Краще вона би пішла по гриби.

Там вона була б поза зоною досяжності.

Помітив, що вже давно не пишу віршів у звичному розумінні цього слова. Якась віршована проза виходить. Не поет я, не поет…

7

Прокинувся від гуркоту на кухні. Зриваюся на ноги. Звісно, думаю, що високий молодик атлетичної будови тіла напав на дружину. Насправді все набагато прозаїчніше. Каструля з рук дружини впала на підлогу. Мабуть, моя половинка миттєво розшифрувала, що в мене коїться у голові.

– Я ще жива, – каже, усміхаючись.

Сьогодні субота. Зазвичай дружина зранку йде на базар. А тут вона вдома. Я мовчу, навіть не намагаючись іронізувати з цього приводу. Якби в нашому житті не з'явився високий молодик атлетичної будови тіла, неодмінно би це зробив.

Мовчки снідаємо. Дружина йде дивитись телевізор. Я пишу роман про детектива Василя Васильовича. Сімейна ідилія!

Чую дзвінок мого мобільного телефону. Чомусь думаю, що це Принцеса. Справді вона. Ні вночі, ні зранку ще не думав про неї. Але яке нахабство з її боку! Знає, що я вдома з дружиною, а все одно телефонує. Хоче розповісти, як провела нічку зі своїм другом, отим бороданем? Втім, може, він і не бородань зовсім, це я так собі нафантазував.

Мабуть, я довго не наважуюсь відповісти, бо дружина з відчаєм у голосі кричить: "Телефон!". Приречено, ніби перед стратою, кажу: "Алло…".

Принцеса плаче. Ледве розбираю її слова. Вона вже добрий десяток разів телефонувала Петровичу, але той мовчить. Чи не міг би я з'їздити на дачу і подивитися, що там коїться? Бо поки вона добереться з обласного центру, то мине багато часу.

Дружина вже нависає наді мною Дамоклівим мечем. Звісно, я обіцяю Принцесі, що зараз поїду на дачу. Для неї я готовий ще не таке зробити. І що з того, що мене може перестріти високий молодик атлетичної будови тіла і ввігнати шприц зі смертельною рідиною по саме не можу? Наступної миті усвідомлюю, що несправедливий до Принцеси. Треба декілька годин, щоби з обласного центру добратися до нас, а я під боком. І звернулася вона лише до мене, бо більше в Дрогославі нема нікого, хто би міг врятувати життя її батькові.

– Я йду з тобою!

Дружина рішуча, як ніколи. Марно сперечатися з нею зараз. Я розумію, що їй краще бути поруч зі мною, ніж самій залишатись у квартирі.

Поки ми збираємося на дачу, до моєї бідної голівоньки залітає думка про те, що Петрович уже став жертвою високого молодика атлетичної будови тіла і зараз лежить мертвий. Мабуть, дружина думає про те ж, але нічого не каже. Проте її стулені губи, погляд, в якому змішалися страх і упертість, говорять самі за себе. Все-таки я доволі добре вивчив дружину, щоби перейти до наступної стадії в наших стосунках – вміти читати її думки. Впевнений, що вона вже давно читає мої.

8

Ви колись бачили партизанів в окупованому місті? Це я з дружиною. Швидко йдемо, пильно озираючись навколо. Звісно, у нас один ворог – високий молодик атлетичної будови тіла, – якого ми повинні вирахувати, перш ніж він помітить нас. До маршрутки, яка би доставила нас на дачу, можна пройти повз будинки з тильного боку вулиці. Це найкоротший шлях. Невеличка ділянка шляху – в приватному секторі. Але ми розуміємо, що в цей суботній ранок людей мало. Нам не хочеться ставати жертвами маніяка, та ще й тоді, коли цього ніхто не бачитиме. Тому робимо доволі суттєвий гак, виходимо на центральну вулицю Дрогослава. Людей не так багато, як у будні, але все-таки достатньо, щоби відчувати себе у безпеці. Навряд чи за таких обставин маніяк ризикне напасти на нас зі своїм клятим шприцом.

У маршрутці теж не так багато людей – і це нас влаштовує. Якби високий молодик атлетичної будови тіла забіг сюди, то мав би й не таке велике поле для маневру.

І все ж, коли виходимо із маршрутки і йдемо в напрямку до нашої дачі, рішучість покидає нас. Я навіть забуваю, що в сумці у мене є великий кухонний ніж, яким мене озброїла дружина. Вона має трохи менший, ніби натякає мені, що саме я повинен її захистити, а дружина в разі чого буде підстраховувати. Уже пізніше, аналізуючи події цього дня, розумію, що ніж міг зіграти зі мною злий жарт. Я ж навіть курці не перерізав горла в своєму житті. Не уявляв, чи зможу зарізати високого молодика атлетичної будови тіла, якби навіть смерть загрожувала мені. Швидше за все, він би вихопив ножа із моїх рук – і тут би мені прийшов кінець.

Ще здалеку з якогось будиночка лунає музика, і ми не відразу розуміємо, що це наша дача здригається від гучних звуків. На думку приходить епізод, який я детально виписав в одному зі своїх романів про детектива Василя Васильовича. Там теж на дачі лунала музика, а коли оперативники зайшли всередину, побачили труп.