Петрович і Принцеса - Власюк Анатолій

У даному випадку це не має жодного значення, бо і вічність, і секунди злились у просторі й часі та вже становили єдину середньостатистичну масу.

Принцеса змилостивилась і залишила мене у спокої. Вона вже була біля Петровича, допомагаючи йому виставляти на стіл дещо з того, що привезла з собою.

Потім мене покликали до столу. Здалося, що Принцеса не звертає уваги на пана письменника, а Петрович дивиться на нього так, ніби вперше бачить. Я й сам не впізнавав себе, наче збоку спостерігав за чоловіком, якого десь бачив, але де саме, не міг пригадати. Щось непомітно сковувало моє тіло. Я затято мовчав, відчуваючи, що потрапив на чуже мені свято життя.

А Петрович і Принцеса жодного разу, здається, не згадали директора гімназії, заради якого сьогодні зібрались. Тато влаштував застілля, сестра приїхала із обласного центру, щоби відзначити присвоєння йому звання Заслуженого вчителя України. Мабуть, їхній син і брат не знає і ніколи не дізнається, що він став приводом для цього.

Я ж був далекий від розуміння того, що відбувається. Ніби не Петровича, а мене директор гімназії вигнав із помешкання, а глухий і тупий біль ніяк не може вивітритися з моєї душі.

Нарешті я скористався нагодою, аби піти звідти. Ми з Петровичем доконали чвертку, і він зголосився побігти в магазин за новою. Проте Принцеса зупинила його, сказавши, що нам досить, а якщо хочемо мати гумор, то можемо пити вино. Пляшка була майже повною.

Петрович хитромудро розвів руками, усміхаючись: моя поліція мене береже. Я ж виявив неабияку активність, чого сам від себе не очікував, і сказав, що мені пора йти, бо вдома залишилася хвора дружина. Зрештою, це була правда, бо до кінця свого життя дружина буде хворою. Як і я, якщо зважити на купу моїх болячок.

Мене ніхто не вмовляв залишитись, і я подумав, що Петрович з Принцесою хочуть нарешті побути самі, без сторонніх, щоби по-справжньому порадіти успіху директора гімназії. Вже значно пізніше я усвідомив, що Петрович і Принцеса належать до такого типу людей, які що наодинці, що з кимось веселяться чи сумують однаково. Вони самі по собі, а решта – весь світ, але це їх особливо не хвилює. Вони не пристосовуються до інших. Якщо ті хочуть, то нехай прогинаються під них. Але й особливої біди не буде, якщо хтось цього не зробить. Існували ж вони мільйон років без них, то ще мільйон можуть протягнути.

Петрович пішов мене проводжати, а Принцеса кинула наостанок: "Ви ж телефонуйте, пане письменнику, не соромтеся!". Тут я мушу пояснити читачеві, що з часу нашої останньої зустрічі, коли Принцеса дала мені свій номер телефону, минуло декілька тижнів, але я жодного разу не скористався нагодою зв'язатися з нею. І міг же, коли, скажімо, дружина була в школі. Проте й Принцеса не телефонувала мені. Одного разу я хотів видалити її номер телефону зі свого мобільника, але також не зміг. Кожного разу, коли мені хтось телефонував, я внутрішньо здригався, очікуючи, що це дзвінок від Принцеси. Потім, разом зі згасанням почуттів, вивітрювалось і бажання розмовляти з нею по телефону. Аж тепер вона нагадала про це – та ще й в присутності Петровича.

Я був злий – і тому, що невдало завітав на чуже свято життя, і тому, що Принцеса так безпардонно нагадала про своє існування на білому світі, хоча я намагався забути її. Мабуть, Петрович помітив зміни в моєму настрої, бо невпевнено запитав, чи не провести мене до маршрутки. Я категорично відмовився, сказавши, що в нього гості, так що нехай іде до Принцеси. Якщо чесно, мені хотілося зараз побути самому, впорядкувати думки, що гасали одна за одною в моїй бідній голівоньці. Якби не потреба їхати додому, аби справді подивитися, що там з дружиною, я би тинявся Дрогославом до самого вечора.

Ми холодно поручкалися з Петровичем, і я пішов до маршрутки. Її довго не було, а на зупинці я був сам. Мені ніяк не вдавалося вгамувати думки. Їх було багато, але всі крутилися навколо Принцеси. Відчуття не комфортності наповнювало моє тіло. Здається, чого ж ти ще хочеш, чоловіче? Принцеса добре до тебе ставиться. Хоч щодня можеш розмовляти з нею по телефону. Якщо захочеш, вона не відмовиться від зустрічі з тобою – звичайно, щоби про це не знали Петрович і моя дружина. Тож бери ініціативу в свої руки і дій так, як це має робити справжній чоловік. Але саме це мене й стримувало. Я розумів, що коли розв'яжеться мішок, то вже не зможу стримати емоції. Чи маю я право саме так поступати з Принцесою? А з дружиною? А з Петровичем?

54

Нарешті підійшла маршрутка. Я сів і заглибився у свої думки, так що мало не проґавив зупинку. Добре, що побачив Нишпорку, який тут стояв і ніби очікував на мій приїзд. Він справді зрадів зустрічі зі мною. Нишпорка запросив мене на каву з коньяком, сказавши, що має важливу інформацію. Звичайно, не це мене зацікавило. Мов потопельник, я вхопився за соломинку, збагнувши, що коли розмовлятиму з Нишпоркою, то маю можливість хоч пів-годинки забути про Принцесу.

Я не заперечив, але сказав, що маю насамперед зателефонувати дружині. Нишпорка відійшов убік, а я повідомив половинці, що вже в місті, але трохи затримаюсь. Вона запитала, чи була Принцеса у Петровича на святкуванні присвоєння директорові гімназії звання Заслуженого вчителя України. Знову чергова змова проти мене, а я нічого не знаю! Це вже починало мене діставати. Як моя половинка швидко знайшла спільну мову з Принцесою. Я щось буркнув у відповідь. Дружина помовчала і дала настанову: "Багато не пий". Ось завжди вона так! Скільки разів просив її не казати цих слів, бо після них неодмінно напивався, ніби дружина запрограмовувала мене, але з точністю до навпаки. Я давно підозрював, що насправді ми живемо у Задзеркаллі – і це не вигадки казкарів чи фантастів.

Нишпорка впевнено повів мене до бару "У Галини", названого так на честь власниці. Я знав історію цієї пані. Ну, як знав? Долітало до моїх вух те, що про неї говорили у Дрогославі. Перший її чоловік років десять тому загинув у автомобільній катастрофі. Вискочила заміж за іншого, багатого і старшого років на двадцять. Саме він відкрив для неї цей бар, а сам зараз лежав прикутий до ліжка після інсульту. Всі, хто не говорив про Галину, характеризували її як жінку легкої поведінки. А ще казали про любовний зв'язок між нею і Нишпоркою. Я все це сприймав, як звичайний міщанин, хоча за природою своєю не дуже люблю плітки. Після того як у моєму серці загніздилося кохання до Принцеси, я на подібні речі став дивитися зовсім по-іншому – з точки зору солідарності, чи що.

Нас обслуговувала сама пані Галина. Відчувалося, що це людина, яка зболена життям. Вона не усміхалась, але ж очі випромінювали щастя – і не лише, мабуть, тому, що з'явився Нишпорка. Коли я потім зустрічав пані Галину в місті, так само згусток щастя йшов від неї. І був він призначений для всіх, хто знаходився поруч.

Нишпорка замовив по сто грамів правдивого закарпатського коньяку, каву і тістечка. Поки очікували, він мовчав, ніби збирався з думками. Я ж був розчарований собою. Думав, що хоч у барі забуду про Принцесу. Де там! Недавнє перебування поруч з нею лише розбурхало душу. Ні, з Принцесою треба бути на відстані, якщо хочу спокійно жити.

Пані Галина принесла наше замовлення, трохи посиділа з нами, пригубивши зі свого келишка, який носила у кишеньці, перемовилася декількома словами з Нишпоркою. Було видно, що вона хотіла розчинитися в його очах. Нишпорка ж грав роль байдужого до жінок ловеласа. Зрозумівши, що у нас ділова розмова, пані Галина пішла до інших відвідувачів.

Нишпорка запропонував розділити оті сто грамів правдивого закарпатського коньяку на три рази і розпочав свою оповідку. З'ясувалося, що вчора він з'їздив до обласного центру в психоневрологічний диспансер, в якому обстежували високого молодика атлетичної будови тіла. Йому вдалося поспілкуватися з лікарем, який спостерігав за нашим убивцею. Спочатку той комизився, посилаючись на лікарську таємницю, а потім за сто доларів, які Нишпорка ніби непомітно вклав до кишені його халату, видав цікаву інформацію. Високий молодик атлетичної будови тіла діяв не сам. У Дрогославі в нього залишився напарник. Причому, на думку лікаря, саме цей напарник грав домінуючу роль у тандемі. Іншими словами, він сам не вбивав, але скеровував свого компаньйона до потрібних жертв. Можливо, володіє даром гіпнозу. Не виключено, що він теж психічно хворий або принаймні психологічно неврівноважений. Існує певний запас часу, коли цей чоловік затаїться й не подаватиме ознак життя. Але рано чи пізно все-таки хвороблива уява візьме гору і він почне вбивати людей тими ж методами, що й високий молодик атлетичної будови тіла, або знайде когось іншого для цієї мети.

Коли Нишпорка заговорив про сто доларів, які за інформацію заплатив лікарю, мені здалося, що при цьому якось незвично глянув на мене. Мовляв, ми ж разом розслідуємо цю справу, так що треба всі витрати ділити навпіл. Але зайвих грошей у мене зараз не було. Їх і ніколи не було. Якщо хтось думає, що письменник лопатою гребе бабки у вигляді гонорарів за свої романи, то він глибоко помиляється. На життя, звичайно, вистачає, але якби не зарплата дружини, було би сутужно. А зараз їй ще прописали дорогі ліки від серця, так що я аж ніяк не збирався ставати Нишпорці напарником. Морально та фізично – будь ласка, але не в грошовому варіанті.

Нишпорка ж, здається, і не мав на увазі зацвяхувати мене отими ста доларами. Ми вже вдруге випили трішки правдивого закарпатського коньяку, і колишній міліціонер розмірковував про те, що часу в нас справді залишилось обмаль для пошуку напарника високого молодика атлетичної будови тіла. Нишпорка казав, що розраховувати на допомогу поліції та прокуратури не доводиться. Щоправда, професіонали там ще залишились, але їх значно менше, ніж було тоді, коли він працював. Мені залишалося лише на слово вірити Нишпорці.

– Було би добре, – казав Нишпорка, – вийти на тих, хто ще робив маски, як наш високий молодик атлетичної будови тіла.

Потім він накинув ще декілька пунктів імовірного розслідування, але, мабуть, зрозумів, що я зараз далекий від цих проблем, тому замовк.

Молода офіціантка принесла нам ще по п'ятдесят грамів правдивого закарпатського коньяку, стріляючи очима в Нишпорку.