Петрович і Принцеса - Власюк Анатолій

Строфи йшли одна за одною, без особливих зусиль із мого боку:

Чому мене не хочеш цілувати?".

Жартую: "Не казали тато й мати".

Тепер сидиш насуплена й холодна.

Запитую: "Зігрілась? Ти голодна?".

Губами потягнувся до цілунку,

А ніби випив чарку трунку.

Від тебе пахло зрадою, слізьми.

"Залишимося друзями, людьми…" –

Ледь чутно ти прошепотіла.

І їсти й пити не хотіла.

"Ну, я піду", — сказала тихо.

А я кохав тебе на лихо.

Захотілося пити. Скочив на кухню. Прямо з чайника жадібно влив собі в горло добрячу порцію води й швидко пішов до спальні. Не міг зрозуміти, де блокнот, аж поки не пригадав, що прихопив його з собою, коли йшов на кухню. Повернувся. Блокнот лежав на столі. Я не сідав, а нагнувся й стоячи закінчив вірш:

І знову змучився чекати.

А ти з'явилась на порозі.

"Сказала: "Вибач, я затрималась в дорозі…

То пустиш до своєї хати?".

Пішов до спальні. Ліг. Перечитав написане. Якась дурня. Усміхнувся сам до себе. І не про мене з Принцесою. Чи я передбачив наші стосунки з нею? Теж мені пророк…

41

Гарне личко Принцеси було перед моїми очима, коли я знову прокинувся. Відчував себе свіжим і бадьорим. Відчуття тривоги з'явилося не відразу. Глянув на мобільний телефон. Восьма ранку. Як там дружина? Чи впіймали високого молодика атлетичної будови тіла? Мабуть, Нишпорка не образиться, якщо я йому зараз зателефоную і про все розпитаю? Так і зробив. Байдужий жіночий голос операторки повідомив, що абонент знаходиться поза зоною досяжності. Все вірно: зробив свою справу – спи спокійно. А Нишпорка молодець. Таки вирахував убивцю. А вже нехай прокурори і поліцейські доводять його вину. Чомусь подумалося, що високий молодик атлетичної будови тіла викрутиться. Зроблять його неосудним, адже він свого часу лікувався у психіатричній лікарні. Якось від одного знайомого лікаря я почув, що звідти все одно виходять хворі люди, які рано чи пізно туди ж повертаються.

Але годі думати про погане. Все буде добре. Як сам собі накаркаєш, так і станеться. Я почав збиратися в лікарню до дружини. Насамперед гарно поголився. Дружина в мене дуже прискіплива. Помітить зайву волосинку – дзьобатиме цілісінький день. Кава остаточно повернула мене до реалій життя.

І лиш вибрався зі своєї фортеці – тривога з новою силою напосіла на мене. Я зрозумів, що насправді не знаю, чи схопили високого молодика атлетичної будови тіла. А якщо ні? Може, саме зараз він полює на мене? Ось підскочить зненацька, введе смертельну рідину – і гуд бай, май лав, гуд бай!

Мов зацькований полохливий заєць, я мало не біг до лікарні, щоби у вбивці було якомога менше шансів вполювати мене. При цьому повсюдно озирався, вишукуючи поглядом того, хто міг вкоротити мені життя. Трохи заспокоївся, коли увійшов до лікарні. Проте вже наступної миті подумав, що в закритому просторі йому буде зробити це легше. Підійшов, притиснув мене до стіни, вколов – і будь здоровий. Знову стало трохи легше, коли опинився перед реанімаційним відділенням і не побачив поліцейського, який мав би охороняти мою дружину. Значить, високого молодика атлетичної будови тіла таки упіймали, а пост зняли.

У дверях з'явилася змучена медсестра. Я привітався і запитав про дружину. Вона відповіла, що з нею все добре. Сьогодні, мабуть, переведуть до палати. Наступне запитання медсестра прочитала в моїх очах, але рішуче сказала, що пустити до дружини без дозволу лікаря не може, а той буде лише після дев'ятої ранку. Залишалося хвилин п'ятнадцять. Я подякував їй за добру новину про дружину. Вона кивнула головою і пішла, а я сів на лаву під реанімаційним відділенням.

Поволі до мене поверталися думки про Принцесу. Я лукавив сам з собою, коли переконував власне сумління, що йду до травматологічного відділення, щоби пересвідчитися, що й там зняли пост, бо високого молодика атлетичної будови тіла таки упіймали. Звісно, мені й моєму сумлінню було зрозуміло, що я хочу побачити Принцесу, але ж треба було щось вигадати на своє виправдання.

Посту не було, але зайти до Петровича духу не стало, бо я боявся застати в палаті Принцесу. Ось і зрозумій мене: то хочу бачити її, то ні.

42

Я йшов уже геть, коли ще здалеку помітив Принцесу. Втікати було нікуди, хіба би заскочив у якийсь кабінет до лікаря, але я на це не наважився. Ми дивились один на одного, потім Принцеса відвела погляд – і спокійнісінько прошмигнула повз мене. Ну, ось і розставлені всі крапки над "і". Вона мене не впізнала. Те знайомство не врізалось їй у пам'ять. Принцеса думає лише про Петровича. А мені, дійсно, залишається лише романи писати про детектива Василя Васильовича і виплескувати на папір мою бурхливу фантазію.

Коли мені здалося, що я вже на безпечній відстані від Принцеси, почув у себе за спиною: "Пане письменнику, зачекайте!". Це був її голос. Даю голову на відсіч, що в радіусі десяти кілометрів навряд чи можна було знайти іншого письменника, крім мене. Я зупинився й обернувся до Принцеси. Вона йшла до мене, мило усміхаючись, ніби саме я був єдиним і коханим чоловіком усього її життя.

– Вибачте, не впізнала вас, – сказала Принцеса. – Будете багатим.

Дівчинко, якби ж ти знала, що я найбагатша людина на планеті Земля, бо бачу тебе і спілкуюся з тобою. Але говорила лише Принцеса, а я милувався тим згустком світла і щастя, що йшов від неї. Вона належала до категорії тих людей, які й навколишніх роблять світлими та щасливими. Я знову заздрив Петровичу, що в нього є Принцеса, але поруч з нею ця заздрість уже аж ніяк не могла бути чорною.

А Принцеса розповідала, що ще звечора тут був справжнісінький переполох. Якийсь високий молодик атлетичної будови тіла проривався до палати, щоби вбити її тата, і вона це все бачила на свої очі, і несамовито верещала, і поліцейський змушений був застосувати табельну зброю, поранив його, а потім надів кайданки на злочинця. Підбігло ще двоє поліцейських, які кудись його забрали. А вона так злякалася, так злякалася, що ще довго не могла заспокоїтись. Боялася йти в готель і переночувала в палаті, бо напередодні одного хворого виписали додому і звільнилося ліжко. І все одно вона майже не спала, бо їй усе ввижалося, що той високий молодик атлетичної будови тіла втік від поліцейських, хоча й був поранений, та ще й у кайданках, – і зараз увірветься до палати і вб'є її.

Десь у глибині моєї свідомості спочатку було затемнення, а потім стало наступати прояснення. Ну, звичайно, я все вже зрозумів, але мусив таки задати своє дурне запитання:

– Вибачте, про якого тата ви говорите?

Принцеса сміялася, бо, мабуть, ще ніколи не бачила у своєму житті такого нетямущого чоловіка, а я усміхався у відповідь, бо не можна було протистояти цьому шквалу веселощів.

43

Із палати на милицях вийшов Петрович. Принцеса підбігла до нього, поцілувала, а він вперся спиною об стінку й обійняв її. Мене годі було зрушити з місця, хоча я відчував, що у буквальному розумінні цього слова гора звалилася з моїх плечей. Це було щось фантастичне. З'ясовується, що Принцеса ніяка не коханка Петровича, а його донька. Я вже розумів це на всі сто відсотків, але водночас народжувалось усвідомлення, що вже аж тепер Принцеса остаточно віддалилася від мене на недосяжну відстань. Вона не може бути навіть моєю найсокровеннішою мрією, виплеканою у снах, бо є донькою Петровича. Радість і сум обійнялись, як сказав би поет. Але я писав романи про детектива Василя Васильовича, хоча тепер розумів, що подібне слід усе виплескувати у віршах.

Мабуть, Петрович і Принцеса дивувалися, чому я не йду до них, а стою, мов укопаний, на місці. А я і справді не міг і кроку ступити. Мені здавалося, що між нами виросла неподоланна прірва, і я зараз упаду в неї й розіб'юся на смерть. Петрович пильно вдивлявся в мене, ніби відчував, що зі мною сталися зміни і я знаю, що Принцеса – ніяка йому не коханка, а лише донька. Йому ж хотілося до кінця зберігати інтригу, щоби спостерігати за моєю поведінкою, адже навіть неозброєним оком було видно, що я небайдужий до Принцеси. Ось Петровичу й було цікаво, що є важливішим для мене: дружба з ним чи звичайнісінька хіть до красивої жінки, якою, безумовно, була його донька. Знав би він, що подібне кохання буває лише раз на тисячоліття, то не думав би так погано про мене.

Ситуацію розрядила медсестра, яку я бачив біля реанімаційного відділення, а тому мені не довелося скакати у прірву. Змучена жінка, яка, мабуть, не спала всю ніч, пильнуючи таких пацієнтів, як моя дружина, бідкалась, що аж тепер мене розшукала, бо лікар кличе і хоче порозмовляти зі мною. Це була втеча від Петровича і Принцеси – і я радо скористався нагодою.

44

Я ледве встигав за медсестрою. Мені явно бракувало повітря, коли постав перед ясні очі лікаря. Він уважно подивився на мене, дав віддихатись, а тоді сказав, що з дружиною все нормально, він зараз переводить її до палати, а випише через декілька днів, бо треба ще трохи поспостерігати за змінами, які відбуваються в організмі. Далі зробив паузу і продовжив. З'ясувалося, що дружині слід підлікувати серце, а тому було би добре, якби вона лягла в кардіологічне відділення. Але основне, наголосив лікар, щоби дружина зберігала душевний спокій, а я не піддавав її потрясінням. Я не встиг здивуватися з його останніх слів, бо лікар милостиво дозволив мені зустрітися з дружиною.

І ось я вже швидко йду за прудконогою медсестрою. Бачу дружину. Вона бачить мене. Ми обіймаємось і мовчимо. Слова будуть потім. Це, мабуть, перше серйозне випробування в нашому житті. Для нас зараз головне, що ми залишилися живими.

На цьому можна було би закінчити мою розповідь. Ось і казочці кінець, а хто слухав – молодець. Але життя, як талановито зауважив один драматург, – це оптимістична трагедія. Можливо, й так.

Після цього трапилися ще події, про які цікаво було би дізнатися читачеві, якщо він уже терпляче дійшов до цього місця.

45

Насамперед мені зателефонував Нишпорка. Я зміг у подробицях довідатися про затримання високого молодика атлетичної будови тіла. Головне, звичайно, було те, що вдалося вмовити прокурора, аби той дав команду "фас". Коли наш убивця в антракті завітав до своєї гримерної, то побачив, що зникли маски і рідина, якою він відправляв людей на той світ. Але з рівноваги його вивів зроблений мною на дзеркалі надпис "УБИВЦЯ!!!".