Петрович і Принцеса - Власюк Анатолій

До нього була прикута увага всього Дрогослава. Високого молодика атлетичної будови тіла захищав адвокат із обласного центру. Він у пух і прах розбив докази прокурора, довівши їхню нікчемність, а свого підзахисного виставив як несповна розумом. Нишпорка й сам казав мені напередодні, що наступальна база слабенька з юридичної точки зору, та й докази здобуто незаконним шляхом не без нашої допомоги, але ж у нас тоді не було іншого виходу, щоби зупинити вбивцю, бо поліція й прокуратура явно неадекватно поставилися до виконання своїх службових обов'язків. Адвокат із обласного центру, очевидно, і сам був переконаний, що високий молодик атлетичної будови тіла і був тим, хто вбив Якова Марковича Зінгера і колишнього прокурора Дрогослава, а також здійснив замах на вбивство Петровича і моєї дружини, але робив свою справу професійно. Мабуть, хтось заплатив йому великі гроші.

Епізоду щодо мене в судовій справі взагалі не було. Ніхто й не здогадувався, що високий молодик атлетичної будови тіла приходив по мою душу на квартиру. Мій потенційний убивця декілька разів хижо зиркав на мене, ніби попереджував: голубе, ще не вечір. Ми з Нишпоркою проходили як невідомі, що шмонали гримерну і зробили історичний запис на дзеркалі.

Суд виніс компромісне рішення. Високий молодик атлетичної будови тіла був скерований на лікування до психіатричного диспансеру, а саму справу дали на дорозслідування. Здається, всі були цим задоволені, а найбільше, мабуть, дружина вбивці, бо після останнього судового засідання вона мало не під ручку йшла з якимось молодим чоловіком і весело щебетала.

Смішно і сумно було читати репортажі про судові засідання у "Дрогославській зорі". Журналістка, якась Віталіна, прізвище якої я забув, виходила із засад так званого місцевого патріотизму. Вона на всі заставки хвалила прокуратуру і поліцію, які розкрили злочин, поливала брудом заїжджого адвоката, який не тямить у своїй справі, а про мене й Нишпорку не згадала, звичайно, жодним словом.

51

Я все більше й більше заглиблювався у новий роман про детектива Василя Васильовича. Якраз розробляв нову для себе тему, втілюючи на практиці і в конкретних літературних героях філософію парастасів і похоронів, що дає можливість глибше пізнати людей, які ще недавно жили. Про Принцесу згадував щодня, чого гріха таїти, але це був солодкий біль, який дозволяв творити і множити паралельні світи. Я зрозумів, що Принцеса є моєю Музою, яка спонукає мене до літературних подвигів.

Аж тут Петрович сам нагадав про доньку. Він зателефонував і сказав, що вона знову потрапила до психіатричної лікарні. Осіннє загострення. Все так, як у її покійної мами. З'ясовується, що моя дружина знала про це. Принцеса їй розповіла. Всі вони – Петрович, дружина, Принцеса – наче змовились, оберігаючи мене від удару. А може, й справді змовились? Петрович сказав, що криза минула, і Принцеса хоче мене бачити.

Наступного ранку я і Петрович поїхали електричкою до обласного центру. Дорогою зронили всього декілька слів.

Принцеса була веселою, але якоюсь змученою. Я зрозумів, що це від таблеток. Вона казала, що кохає мене, але це ні до чого не повинно зобов'язувати письменника зі світовою славою. І це в присутності Петровича. Він ніяк не реагував на це. А я не знав, жартує Принцеса чи насміхається з мене. Втім, люди, наближені до Бога, знають більше, ніж ми, прості смертні.

Петрович знову пустився берега, ходячи по парастасах і похоронах. Коли Принцеса приїжджала до Дрогослава, ми виловлювали його й допроваджували на дачу. Він був чемний, поки поруч була донька, а коли від'їжджала до обласного центру, знову брався за своє.

Літературні редактори дивувалися з моєї грамотності, казали, що після мене вже майже нічого правити. Я їм нічого не розповідав про Принцесу, і вона просила цього не робити. Моя Муза була не лише моєю натхненницею і літературним редактором, а інколи підказувала навіть інші повороти сюжету, ніж я задумував, – і це справді виходило набагато краще.

Дружині, здається, було шкода мене і Принцеси. Чим би діти не тішились, лиш би не плакали.

52

А справедливості на цьому світі нема. У "Дрогославській зорі" я прочитав, що директорові гімназії присвоїли звання Заслуженого учителя України.

З цією сумною звісткою вирішив поїхати до Петровича. Прихопив з собою чвертку – універсальний засіб, який є помічним абсолютно у всіх випадках.

Застав Петровича веселим і бадьорим. Грішним ділом подумав, що він уже зранку прийняв на душу грамів сто п'ятдесят, не менше.

Коли зайшов до кімнати, побачив накритий стіл з пляшкою вина посередині й двома незапаленими свічками. Паралельно у моїй бідній голівоньці заснували думки: я ніколи не підозрював кулінарних здібностей у Петровича – і у нього сьогодні романтична вечірка з якоюсь молодою панянкою. Не мені ж він свічки збирається запалити. Я ще живий.

Коли сьогодні вперше зустрілися поглядами, мені здалося, що Петрович не задоволений моїм приїздом. Ні, звичайно, він вдячний за те, що поселився на моїй дачі, але ж не можна так щільно опікуватися творцем філософії парастасів і похоронів. Може ж і у нього бути власне життя. Але потім, скільки я не вдивлявся у Петровича, вже не помічав отієї незадоволеності в його погляді, тому мені здалося, що перше враження було хибним.

Уже наступної миті до моєї бідної голівоньки залетіла ще одна думка: таж у Петровича сьогодні день народження! І як це раніше я у нього про це не розпитав? Ото приперся з подаруночком – чверткою горілки. Засіб, звичайно, універсальний, але ж можна було бодай пів-літру прихопити.

Але все виявилося доволі банальним. Петрович уже знав новину про те, що його сину присвоїли звання Заслуженого вчителя України й повідомив мені про це. Я вдав, що вперше чую і зобразив на обличчі щось на кшталт посмішки. Щира усмішка аж ніяк не виходила, але Петрович не звернув на це жодної уваги. Він сяяв, як нова копійка, весь час поглядаючи на мобільний телефон. Спочатку я подумав, що Петрович чекає на дзвінок від когось, а потім зрозумів, що просто дивиться, котра година. "Ще трохи, ще трохи", – казав він ніби мені, а насправді підганяв час, коли гість мав з'явитися на дачі. Невже директор гімназії? А хто ж іще. Ще цього мені бракувало для повного щастя. Навіть не зігрівала думка, що батько й син помирились. Чи могли помиритись.

Я все більше й більше переконувався, що зовсім не знаю Петровича. Ми ж звикли судити по людях, виходячи з власного досвіду. Ось як би я поступив, коли б моя донька вигнала мене з власного помешкання? Звісно, подібної картини я в принципі не міг собі уявити. Але все ж? Відчуваю, що я навряд чи зрадів би з якогось її успіху, а тим більше захотів би це відсвяткувати.

З'ясувалося, що Петрович зовсім не такий, яким я зліпив його за своїми внутрішніми лекалами. Мені хотілося сказати, що він добрий, щирий, безпосередній, ні на кого не тримає зла. Це була правда, але я розумів, що це лише слова, які якщо й мають стосунок до Петровича, то опосередкований. Мова йде про моє бачення. Насправді ж Петрович живе у своїй системі координат. Моя оцінка не має нічого спільного з його уявленнями про цінності, точніше, змогою вирахувати всі його злети і падіння.

Мені здалося, що Петрович спохмурнів і вже не дивився на мобільний телефон. Я щось говорив йому – про що, зараз не згадаю, але відчував, що він абсолютно мене не чує, зайнятий своїми думками. Ситуація могла стати трагічною, коли Петрович прибрав зі столу дві свічки. А й справді, чи може бути романтичною вечірка двох чоловіків? Якби він ще й вино прибрав, я б усвідомив, що чвертка згодилась би для початку, а потім все одно довелось би бігти в магазин. Проте пляшка стояла на столі – значить, Петрович ще на щось сподівався. Дивні ці директори гімназій, які вживають вино. Ні, щоби по-чоловічому пити горілку.

Нарешті він зважився і комусь зателефонував. З його погляду я зрозумів, що абонент не збирався йому відповідати або знаходився поза зоною досяжності.

Я замовчав, аби ще більше не травмувати Петровича своєю балаканиною.

Почулися кроки – і Петрович виглянув у вікно.

– Йде! – радісно вигукнув він, ніби мова йшла про зішестя Месії.

Петрович вискочив надвір і увійшов разом з Принцесою. Ось кого я найменше очікував тут побачити, так це її.

53

Принцеса щебетала, що коли зійшла з електрички, то побачила свою першу вчительку, яка зустрічала доньку з внуком. Трохи поговорили, і вона побігла додому. Але з важкими сумками не так-то важко власне бігти. А телефон розрядився ще в електричці, так що не могла дати про себе знати.

Петрович світився не лише зовні, а й, здавалося, зсередини. Він картав доньку і казав, що нічого не треба було купувати, бо все є, а Принцеса сміялась і щебетала, що йому, самітникові, на дачі все знадобиться. "А раптом якась дама до тебе завітає?" – весело задала вона риторичне запитання і глипнула на мене.

Вони викладали пакунки із сумок, а я забився в кут, намагаючись бути непомітним для Принцеси. Звісно, розумів, що вона вже давно мене запримітила, але дає можливість чим довше помучитись, аби потім я насолоджувався зустріччю з нею. Ох, вже ці жінки! Принцеса декілька разів смертельно поранила мене своїми карими очиськами із зеленуватим відблиском, а я й не думав захищатися, лише безпомічно відводив погляд.

Нарешті кат змилувався над своєю жертвою. Принцеса граціозно підпливла до мене. Її маленька долонька вже втонула у моїй, коли я почув:

– Доброго дня, пане письменнику!

Моє серце шубовснуло кудись униз. Віднедавна Принцеса стала називати мене саме так – паном письменником. Це не були насмішка чи знущання, і я відразу розумів подібні речі, а, мабуть, прояв самозахисту з її боку. Вона би воліла називати мене по імені та по-батькові, а ще краще просто по імені – і я це відчував, – але не могла переступити встановлену собою ж межу, і я не наважувався спокусити її на цей подвиг.

Ось і зараз, якби я не просто потиснув їй руку, щось мугикаючи на її привітання, а обійняв і поцілував, то жодний Петрович не зміг би завадити мені. Але я стояв, мов закоханий хлопчисько, і не смів навіть дихати у присутності свого жіночого ідеалу. Скільки це продовжувалося, зараз не можу сказати, – можливо, вічність чи всього декілька секунд.