Петрович і Принцеса - Власюк Анатолій

Вона сказала, що це за рахунок закладу. Я подумав, що вона знає про любовні пригоди Нишпорки і власниці бару, та й сама не проти зайнятися коханням з ним. Моя фантазія вже була далеко від реалій життя, і якби мене вдома не чекало продовження роботи над романом про детектива Василя Васильовича, я би зварґанив бодай оповіданнячко на цю тему.

Нишпорка мовчки розрахувався з молодою офіціанткою. Я не втручався у цей процес. Щоби поділити навпіл суму – не могло бути й мови, бо я не мав з собою стільки грошей. Зрештою, це Нишпорка запросив мене до бару, а не я його.

Ми сухо попрощались, і Нишпорка сказав, що телефонуватиме мені, якщо щось.

Якщо щось… А що може трапитись?

55

Я йшов додому і думав про Принцесу, а паралельно про те, що розповідав Нишпорка. Я давно запримітив за собою оцю здатність – паралельно мислити, здавалось би, про різні справи. Зараз був саме такий випадок.

Після випитого коньяку мені раптом захотілося повернутися на дачу, знову побачити Принцесу і сказати, що я її кохаю. І нехай Петрович чує це. Ледве стримався щоби не вчворити такий фокус.

Нишпорка щось там згадав про адвоката, а я подумав про те, що хтось же йому заплатив за цей процес. Чи не міг це бути напарник високого молодика атлетичної будови тіла? Прийду додому й зателефоную Нишпорці, скажу йому про це.

Я, звичайно, не кохаю Принцесу. Це просто хворобливий відблиск мого старечого маразму. В житті все потрібно робити вчасно, в тім числі народжуватись і вмирати. І закохуватися теж. Це ж смішно, що старий дід закохався у молодичку. Неприродно. Звісно, десь у глибині душі я розумів, що не такий я вже й старий, якщо до шістдесятки бракує ще декілька років. Головне, нікому не розповідати про те, що я закохався в двадцятиоднорічну дівчину, бо засміють.

А Нишпорка – молодець. Наполегливий чоловік. Робить те, чим мали би зайнятися поліція й прокуратура. Мовчки продовжив його думку про професіоналів, які ще залишились у цих органах. Система влаштована так, що професіоналам не дають можливості виявити себе, бо це підриває основи так званого правосуддя, яке склалося в нас і яке точніше можна було би назвати кривосуддям. Простіше призначити злочинця, ніж справді його знайти.

Вдома все було нормально. Дружина дивилася телевізор. Значить, тиск у неї не настільки високий і серце особливо не турбує, щоби вона відмовила собі у цьому задоволенні. Звісно, вловила запах коньяку від мене, але нічого не сказала. Не хотіла розмінюватися на дрібнички, коли показували черговий серіал про кохання.

Мої візити на дачу і в бар "У Галини" принесли свої плоди. Я сів за стіл і почав видавати чергову порцію в новому романі про детектива Василя Васильовича.

56

"І наснилося Василеві Васильовичу його босоноге дитинство.

Ніби він разом з іншими хлопцями жене пасти череду. Це десь середина літа. Зранку сонечко ще не пече. Але Василько знає, що вже зовсім скоро воно буде немилосердним до нього та його однолітків. У полі ні деревця, ні кущика, щоби можна було сховатися від пекучих променів.

Тато ще звечора зробив синові пілотку з газети. Тепер Василько хизується обновкою. Ні в кого такої нема. Але найбільше йому хочеться, щоби увагу на нього звернула Катруся. Це єдина дівчинка в їхній компанії. Вона із міста. Приїхала нещодавно на канікули до дідуся й бабусі в село. Василько бачив її й у минулі роки, але якось не звертав на неї особливої уваги. А тепер Катруся витягнулася, з'явилися груденята, та й на її ніжки постійно звертаєш увагу. Коли Василько дивиться на неї, серденько в нього тріпоче, мов у сполоханої пташини. Він випрямляє спину, хоче здаватися вищим, аби в очах Катрусі не виглядати маленьким хлопчиком. І все ж вона дивиться на нього згори донизу – і в прямому, і в переносному значенні слів. Здається, абсолютно не звертає на нього жодної уваги. Не зронить до нього ні словечка. Все розмовляє з іншими хлопчиками.

Головним у їхній компанії є її двоюрідний брат. Василько побоюється Славка. Той ходить на боротьбу. До їхньої школи спеціально двічі на тиждень приїжджає тренер із міста. Він підібрав собі хлопчиків і займається з ними. Василько теж хотів ходити на секцію боротьби, але його не взяли. Тренер сказав татові, що у сина нема відповідних фізичних даних. А у Славка є? Чим він відрізняється від Василька? І хоча Славко менший за нього і від інших хлопчиків, він тут беззаперечний командир. Спробуй не послухати його.

Якось Славко поклав на лопатки старшого від себе на три роки хлопця. Той постійно приставав до нього, насміхався і штовхав. Трапилося це на перерві у шкільному коридорі. Василько бачив цю сцену. Тоді зі старшокласника сміялася вся школа. Щоправда, до директора викликали батьків Славка, проте сам він ходив героєм, а дівчата закохувались у нього.

Хлопці гнали корів на пасовисько широкою сільською вулицею. З дворів до череди вливалася нова худобина. Василько йшов позаду всіх. Лише бачив поперед себе кольорове платтячко Катрусі та її загорілі стрункі ноги. Здається, нічого більше не помічав.

Він і не зогледів, як дівчинка опинилася біля нього.

– Даси поносити пілотку, коли сонце грітиме в голову? – запитала.

– Бери вже, – несподівано для себе відповів Василько.

Катруся зухвало, як йому здалося, зірвала в нього пілотку з голови і побігла вперед до Славка, лише литки в пилюці виднілися. Того дня вона більше не сказала Василькові жодного слова. Взагалі поводила себе так, ніби його не існує на білому світі.

Коли сонце нарешті зупинилося над їхніми головами, випробовуючи на витривалість, Василько пошкодував, що віддав пілотку Катрусі. Але це тривало недовго. Дівчинка гасала по полю, і всі хлопці дивилися на неї, усміхаючись. Міська, одним словом, сільські дівчата так себе не поводять. А ще їй дуже личила пілотка.

Прийшов час гнати корів додому на денну дійку. І тут трапилося непередбачуване. Славко заганяв корів і кинув палицею в одну аж занадто неслухняну. Нею виявилася Манька, Василева. Борець поцілив їй у вим'я. вона гучно заревіла і підтюпцем побігла до гурту.

Славко, похмурий і злий, підійшов до Василька і сказав:

– Скажеш мамі, що це я, – дістанеш.

Катруся, хижо зиркнувши з-під лоба, мовчки підтвердила, що вона підтримує двоюрідного брата. Пілотки на її голові вже не було. Куди й коли зникла, Василько не помітив.

Вдома аж до вечора Василько мав проблеми. Замість молока мама видоювала кров із Маньки. Допитували його всією родиною: що трапилося? Василько мовчав і вдавав, що не розуміє, чому замість молока пішла кров.

Після обіду Маньку залишили у хліві. Василько, звісно, теж уже нікуди не пішов.

А вночі йому наснилося, що Катруся на Маньці женеться за ним і кричить:

– Забирай свою пілотку! Не потрібна вона мені!".

Я поставив крапку й усміхнувся. Викреслив останній абзац про Катрусю і Маньку. Подумав, що, мабуть, весь уривок не потрапить до роману, але поки що залишив його. Мені було смішно, звідки взагалі така фантазія взялась і навідалася до моєї бідної голівоньки. Я виріс на асфальті. Якщо й був у селі, то приїжджав лише на канікули спочатку до одного дідуся й бабусі, а потім до маминих батьків. Ніхто не посилав мене пасти череду, хоча це робили й набагато менші за мене сільські хлопчики. Я боявся корів, але парне молоко любив.

І знову подумав про Принцесу. Ось коли пишу від руки, мої думки стосуються лише детектива Василя Васильовича і розвитку сюжету в романі. Ставлю крапку – й бачу перед собою миле личко Принцеси.

Тільки-но сів за комп'ютер, щоби передрукувати написане, до спальні увійшла дружина.

– Друкуй, друкуй, – сказала поблажливо, – я ще щось почитаю.

– Ти пила таблетку? – запитую.

– Ні, забула! – відповідає іронічно: мовляв, теж знайшовся контролер.

Я друкував, думаючи про Принцесу. Суттєвих правок до тексту не вносив, а коли закінчив, дружина вимкнула настільну лампу біля себе.

Що ж, і мені пора лягати спати. Мати комп'ютер у спальні незручно. Інколи серед ночі Муза будить мене. Натхнення спонукає до того, що я вже готовий відразу набирати текст на комп'ютері. Щоб не будити дружину, змушений іти на кухню і там писати від руки. Звісно, втрачав час, та й натхнення швидко випаровувалось. До того ж, я помітив одну закономірність. Коли пишу від руки, а потім передруковую, то вношу мінімум виправлень до тексту. Коли ж готовий друкувати, але змушений писати, щоби потім передруковувати, то буває, що з колишнього майже нічого не залишається, ніби й не писав. Ось чому так? Мабуть, є якесь пояснення цьому з наукової точки зору?

57

Дружина вже давно сопіла, а я ніяк не міг заснути, думаючи про Принцесу.

Звісно, руки самі потягнулися до блокноту. З'явилася перша строфа:

Ти довго не можеш заснути

І перебираєш у пам'яті свої кохання.

Ти знаєш точне їхнє число.

Але чомусь виходить менше на одне.

Ти знову повертаєшся до лічби,

Але результат той самий.

Знову не про Принцесу. І не для неї. Подумав, що добре було би присвятити їй вірш. Нехай прочитає і скаже, який я геніальний.

Ти вже давно не кохаєш

Жодного чоловіка із минулого,

Але спортивний азарт

Захоплює тебе,

І ти ніяк не можеш збагнути,

Кого ж одного забула.

Боже, про кого ж цей вірш? Хто заліз до моєї бідної голівоньки? Чиї історії кохання я переказую?

Ти хочеш себе обдурити

І починаєш рахувати за іменами,

А потім за прізвищами,

Датами народження, ще чимось.

Ти добре все це пам'ятаєш,

Лише не можеш згадати кохання, якого не вистачає.

Мабуть, я ще не визрів до того, щоби написати вірша, присвяченого Принцесі.

Стає нецікаво жити,

Якщо ти забула одне своє кохання.

А колись не могла без нього існувати.

Сон остаточно відлетів від тебе.

Блідий Місяць заглядає у вікно,

Але він теж не пам'ятає твоїх кохань.

Упіймав себе на думці, що ніколи не хотів присвятити віршів дружині чи тим жінкам, з якими був. Ось щодо Принцеси аж тепер така думка виникла.

Ось це одне кохання десь блукає,

І ти ніяк не можеш його віднайти

У своїй пам'яті, забитій усіляким мотлохом.

А до цього найважливішого –

Єдиного кохання, про яке ти забула, –

Ти не маєш доступу.

Цікаво, звідки в моїй голові взялася ця історія? Щось схоже на анекдот. Але чи може кохання бути анекдотом?

Ти згадуєш дрібниці,

Про які, здавалося, забула, –

Зустрічі, поцілунки, вокзали, готелі.

А той коханий

Не виринає у твоїй пам'яті.

Але ж він був!

Цікаво, а чи пам'ятаю я всіх жінок, з якими був? Треба буде колись порахувати.

Ти сумніваєшся, чи вірною

Є цифра твоїх кохань.

Але вона завжди була такою,

Відколи ти перестала кохати.

Ти думаєш, що так і мало статись,

Щоб ти забула хоч одне кохання.

Дружина легенько хропить.