Петрович і Принцеса - Власюк Анатолій

Я лукавлю сам з собою. Мабуть, ми з Петровичем однолітки, хоча з поголеною бородою він виглядає молодшим за мене. Я ж старим себе не вважаю. То мені, значить, можна молоду коханку, а йому ні? Це сокровенне у кожного чоловіка – мати справу з молодшими жінками. Звісно, ніхто привселюдно в цьому не зізнається, але факт залишається фактом. Мені в цьому плані все життя не таланило. Молодші жінки мною не цікавились. Зазвичай у коханки набивались або однолітки дружини, а то й старші за мене. Я намагаюся гнати подалі від себе думки про чарівну незнайомку. Хто я Принцесі, і хто вона мені? Вже й не впевнений, чи справді ця жінка наснилася мені і чи саме її я вимріяв у своїх фантазіях.

Коли задзеленчав мобільний телефон, я вирішив, що ні з ким сьогодні уже більше не розмовлятиму. Тим паче, що знову висвітлило незнайомий номер. Але вмить мозок пронизала страшна думка: мабуть, щось трапилося з дружиною. Абонент замовк. Я вже хотів набрати цей номер, коли мені знову зателефонували з нього. З'ясувалося, що це Нишпорка. Ще його мені бракувало для повного щастя!

35

Нишпорка говорив схвильовано, але цей його стан я зумів оцінити трохи згодом, а зараз доволі скептично поставився до всього, що він мені торочив. З'ясовується, моєму життю загрожує небезпека і я можу стати наступною жертвою після Якова Марковича Зінгера, колишнього прокурора Дрогослава і моєї дружини. Він що, дешевеньких детективів начитався? Звісно, свої романи про детектива Василя Васильовича я такими не вважав, хоча ще рано їх відносити до вершин світового письменства, бо все, що я маю написати найкращого, в мене попереду. Нишпорка казав, що біля палат Петровича і моєї дружини поліція виставила охорону, а ось мені слід бути обережним і в жодному разі нікому не відчиняти дверей. Краще затаїтись і вдати, що вдома нікого нема. Він зараз приїде до мене і все ґрунтовно розповість. Що за маячня? І цього чоловіка вважали кращим слідчим у Дрогославі й навіть області? Ця думка вже декілька разів упродовж останніх днів приходила мені до голови. Навіть мій детектив Василь Васильович ніколи би подібного не сказав, хоча на дев'яносто відсотків написане мною – суцільна вигадка.

Щойно ми закінчили розмову, як у двері хтось подзвонив. Я подумав, що це сусідка. Зранку вона бачила, як дружину забирала "швидка". Ця огрядна жінка погано ходить, у неї поліартрит, так що навряд чи вона могла провідати дружину в лікарні. Ось і прийшла розпитати, як у мене справи.

Я вже йшов відчиняти двері, але мене стримало застереження Нишпорки. У двері знову наполегливо задзвонили. Складалося враження, що якби могли, то гупали б ногами або вивалили їх плечима. Це була явно не сусідка. Я завмер на місці й старався не дихати, ніби невідомий міг почути мене зі сходового майданчика. Майже одночасно з цим запрацював мій мобільний телефон, але я вже встиг поставити його на вібрацію, так що звуку не було чути. Я подумав, що це Нишпорка, бо номер знову був невідомий, але навряд чи він би зміг так швидко приїхати. Хтось зробив ще контрольний дзвінок у двері і пішов геть.

Я виглянув у вікно. Із під'їзду вийшов високий молодик атлетичної будови тіла. Він трохи відійшов від будинку й озирнувся. Сумнівів бути не могло: невідомий дивився на вікна третього поверху. Моя квартира. Десь я його бачив, але зараз не міг пригадати, де саме. Від гріха подалі відійшов углиб кімнати, ніби молодик міг мене розгледіти з вулиці. Страх поволі наповнював не лише моє тіло, а й душу. Я розумів, що найпростіше зобразити детектива Василя Васильовича хоробрим чоловіком, а ось у подібній ситуації я виявився боягузом.

36

Час повз черепахою. Навіть секунди, не кажучи вже про хвилини чи години, не хотіли розчинятись у вічності. Не знаю, скільки минуло часу, але я все ще продовжував стояти на одному місці. Надворі десь гавкнув собака – і це вивело мене із заціпеніння. Я сів, глибоко набрав повітря у легені й видихнув. Потім ще і ще. Допомогло. Розум світлішав. Так робив мій детектив Василь Васильович, коли йому треба було на чомусь зосередитися. Інколи корисно брати приклад зі своїх літературних героїв. Прийшла думка, що слід впорядкувати незнайомі номери телефонів у моїй мобілці. Дивився за часом дзвінка. Найперше телефонувала чарівна незнайомка. Недовго думав. Вніс її до списку – Принцеса. Швидко вписав Нишпорку. Над незнайомцем, який телефонував мені останнім, трішки призадумався. І все ж вивів – Убивця.

Тільки-но я зробив цю корисну справу, остаточно заспокоївшись і переконавшись, що удари серця нормалізувались, почув вібрацію мобільного телефону. Висвітлило Нишпорку. Не встиг я сказати: "Алло!", коли подумав, що помилився і поміняв місцями у своїй мобілці Убивцю і Нишпорку. Але це був голос колишнього міліціонера. Нишпорка сказав, що стоїть перед моїми дверима, можна відчиняти. У мене ще були сумніви, бо я розумів, що убивця міг розмовляти голосом Нишпорки. Заглянувши у вічко і побачивши таки Нишпорку, я усвідомив, що так недалеко і до параної. Не знаю, що на мене найшло, але тепер я хотів розповісти цьому чоловікові мало не про все своє життя, поділитися найсокровеннішим і навіть про Принцесу розказати, яку я вимріяв у своїх снах, а Петрович усе так нахабно зіпсував. Але обмежилося тим, що спочатку я розказав йому про високого молодика атлетичної будови тіла, який приходив по мою душу. Нишпорка мовчки вийняв із кишені фотографію і поклав переді мною на столі. Так, це був саме той чоловік.

Я заварив каву. Знайшовся і правдивий закарпатський коньяк. Нишпорка, наскільки міг, у подробицях розповів мені цю справу.

Високий молодик атлетичної будови тіла працював актором Дрогославського музично-драматичного театру. Зірок з неба не хапав, але амбіції в нього були наполеонівські. Свого часу його лікували у психіатричній лікарні. А ще він дуже ревнивий. Може прибити кожного, хто виявить зацікавленість його дружиною. Так, зрештою, сталося з Яковом Марковичем Зінгером, якому його дружина (а жили вони по сусідству, на одному сходовому майданчику) ходила робити масажі й уколи. Старий уже був немічний, ні на що не здатний, але у хворобливій уяві високого молодика атлетичної будови тіла розігралися шекспірівські пристрасті. Колишній прокурор Дрогослава теж став жертвою цього чоловіка, бо дозволив собі вдатися до компліментів на адресу його дружини, коли та приносила горілку, канапки і каву під час нічних сидінь біля труни з тілом Якова Марковича Зінгера.

Нишпорка детально розповів мені про речовину, яку вбивця впорскував своїм жертвам через шприц. Цю назву я не тиражуватиму, бо ви читаєте все-таки роман, а не підручник з убивств. Після впорскування рідини у людей несподівано піднімається тиск, який не можна збити звичайними ліками. Все скидається на природну смерть від інсульту чи інфаркту. Подібна трагічна доля могла спіткати й мою дружину, якби я вчасно не опинився поруч і не викликав "швидку", а вже лікарі зробили свою справу. Звісно, міг відчувати себе героєм, але водночас розумів, що через Принцесу і мою закоханість у неї була реальна ймовірність втратити дружину назавжди.

Знову десь у глибині мозку кольнула думка, що все це дешевенький детективчик, а версія Нишпорки не вартує уваги. Я би це так і сприйняв, якби прочитав у когось із колег-авторів, але все відбувалося з людьми, яких я знав, а, крім того, безпосередньо стосувалося мене.

Із загальної картини випадала історія з Петровичем. Чому ж його убивця вирішив прикінчити не звичним способом, а збити машиною? Здається, Нишпорка зчитав це питання з мого обличчя. Він сказав, що у високого молодика атлетичної будови тіла прокинулись артистичні здібності. Ще не знати, чи він справді хотів убивати Петровича, а чи лише покалічити його, аби той більше не стелився до його дружини. Вміло зробивши маску колишнього прокурора Дрогослава, вже на той час покійного, на машині збив мого друга. Тепер усі думають, що у Петровича поїхав дах, бо не міг же мертвий наїхати на нього.

Мені стало зрозуміло, чому я міг стати наступною жертвою високого молодика атлетичної будови тіла. Я враз згадав, хто цей чоловік. Це він тоді напився на поминках, і його дружина, яка лягала на плечі мені грудьми, вивела свого чоловіка із кімнати. Тоді я хтиво роздягав її очима, і він міг бачити мій погляд. Але вбивати за це? Ось ніколи б не подумав, що якихось півгодини тому, коли високий молодик атлетичної будови тіла приходив убивати мене, я міг навіки попрощатися з життям, і тоді б дружині, а не мені, довелось повертатись із лікарні в порожню квартиру. Не знаю, як би хтось інший сприйняв усю цю історію, але після розповіді Нишпорки в душу і тіло почав повертатися спокій. Тепер усе ставало на свої місця. Навіть усвідомлення того, що вбивця гуляє на волі й може ще наробити лиха, не псувало загальної картини, а, головне, настрою в душі. Я був готовий до подвигів.

37

Мабуть, Нишпорка це відчув, бо запитав, чи можу я допомогти йому в розкритті убивств і замахів на них. Питання було недоречним, бо я рвався до бою. Здавалося, вже ніщо не могло зупинити мене, лиш би високий молодик атлетичної будови тіла сидів у в'язниці. Хочу щиро зізнатися, що сподвигнуло мене до цього навіть не те, що могла померти моя дружина, хоча й це теж, а що я сам міг ні за цапову душу стати жертвою цього негідника. Такий я злий на нього, що в ту мить готовий був розірвати його на шматки, якби зустрів.

Але мій запал швидко охолонув, коли Нишпорка сказав, що нам зараз треба йти в театр. Усе-таки я зрозумів, що подвиги мені краще здійснювати у власній квартирі. Сидиш собі, спокійно пишеш про детектива Василя Васильовича, придумуєш йому всі мислимі й немислимі героїчні вчинки – і лаври переможця неодмінно дістаються тобі, авторові. І навіщо нам іти в театр? Виставу дивитись? Що б сказали мої знайомі, коли б там мене побачили? Дружина лежить у реанімації, а письменник швендяє по театрах з якимись молодицями. Ну, звісно, я був би з Нишпоркою, але й молодиць там хоч греблю гати, вони завжди приходять на вистави, навіть якщо й не люблять театр: і себе показати, і на інших подивитись. Ось і приплетуть мені цих красивих жіночок. Якщо дружині піднесуть цю новину у спотвореному вигляді, то моя половинка і з реанімації може не вийти.

Втім, Нишпорка розвіяв мої сумніви.