Петрович і Принцеса - Власюк Анатолій

Я не можу сказати, що натхнення постійно навідувалося до мене, та й не в тому я віці, аби вірити в байки про Музу. Мушу визнати, що Петрович таки капітально вибив мене з колії, але звичка до щоденної чорнової роботи все-таки брала гору. Більше того, я розумів, що повинен одержимо працювати, коли хочу якщо й не забути Петровича, то принаймні притлумити цей біль. Дружина бачила, що я мало не цілодобово працюю над романом, – і це їй подобалось. Вона воліла, аби я краще сидів удома, ніж вештався за уявними молодицями.

28

І того дня, коли я поставив останню крапку в моєму новому романі про детектива Василя Васильовича, в моєму мобільному телефоні пролунав дзвінок. Номер був незнайомий. І жіночий голос – теж. Ви знову мені не повірите, але цей голос – ніжний і милозвучний – я передбачив. Можна сказати, вимріяв. Ну, може ж мені хоч раз поталанити у житті після всіх моїх страждань і блукань у просторі й часі?

Пані назвала мої ім'я, по-батькові і прізвище, а потім перепитала, чи це я. Почувши ствердну відповідь, сказала, що зараз зі мною розмовлятимуть. Президент? Папа Римський? Але цього я вже точно не міг передбачити. "Де ти зник, старий?" – почув я голос Петровича. Мабуть, в очах у мене з'явилися сльози, бо все став бачити, ніби в тумані, а голос несподівано зник. Уже потім я десь вичитав, що подібне трапляється від великого хвилювання. Поки я оговтувався, Петрович скоромовкою розповів мені, що потрапив в аварію, деякий час був без пам'яті, а тепер потрохи одужує, хоча має зламані дві ноги. "Ти не повіриш, старий, але мене збив колишній прокурор Дрогослава", – сказав він.

Мабуть, остання його фраза привела мене до тями. Я почав обережно казати, що колишній прокурор нашого міста вмер, адже Петрович був на його похороні і сам про це мені розповідав у "Пельменній", возносячи до небес чесноти цього чоловіка. Але той, здається, не чув мене, бо торочив одне і те ж, дуже обурюючись, що колишній прокурор Дрогослава, збивши машиною, кинув його напризволяще, не надавши першої медичної допомоги. "А ще вдавав з себе порядну людину!" – патетично вигукував Петрович. Про найгірше, що могло статися з його мозком, я подумав трохи пізніше, а зараз милозвучний і ніжний жіночий голос повідомив мені, що Петрович змучився, то ж краще буде, якщо цю розмову ми продовжимо завтра. Я ще встиг запитати, де лежить мій друг. Чарівна незнайомка відповіла, що у нашій Дрогославській міській лікарні, в травматологічному відділенні, у третій палаті.

Я сидів за комп'ютером і не знав, що маю робити. Дружина чула мою розмову по телефону, але гордість – чи то пак гординя, найбільший людський гріх, – не дозволяли їй запитати мене, хто телефонував і що хотів. Я ж не знав, чи маю скакати від радості, чи плакати з горя. З одного боку, звісно, я був радий, що Петрович знайшовся і що він живий, а, з іншого, – не знав, що й думати, адже він стверджує, що його збив машиною колишній прокурор Дрогослава, який на той час був уже мертвим.

Якось я й не помітив, коли вимкнув комп'ютер і ліг спати. Дружина щось казала мені, але я нічого не чув і не відповідав на її запитання. Вона, мабуть, подумала, що я знову думаю про детектива Василя Васильовича. В мене ж не було радості від того, що я сьогодні закінчив черговий свій роман. Єдине, що я твердо знав: мені треба завтра відвідати Петровича у лікарні.

29

Коли дружина заснула, я прихопив свій заповітний блокнот і пішов на кухню. Здавалося, мої думки були далекі від того, про що я писав, але почуте й побачене за останні дні, не пов'язане з Петровичем, вимагало своєї з'яви на світ Божий. Строфи лягали одна за одною, без особливих зусиль із мого боку:

Вони прийдуть, убиті Путіним, на суд.

Там прокурор читатиме петицію.

І адвокат в нестямі виллє бруд.

І клясти буде хтось поліцію.

Вони стоятимуть, терплячі й мовчазні.

Не зможуть вже нічого нам сказати.

Для їхніх родичів в казні

Знайшлися срібняки й дукати.

А той, хто їх нещадно убивав, –

У клітці золотій в кайдани вже закутий.

Гаазького кінця свого не знав.

Не знав, що у Росії вже забутий.

Там править новий цар – невдаха-демократ.

Теж в глибині душі не любить Україну.

Безжальний він, як і гаазький кат.

Весь світ перетворив би на руїну.

І звідки кров у них така тече?

Помпує смерть, і злобу, і ненависть.

І совість їх, нещасних, не пече.

Лиш чорна їх руйнує зависть.

Це мертва гілка в розвитку життя.

Щоб вижити – її зрубати треба.

Не слухати москальського виття,

Щоб потім і собі не вить до неба.

А той, хто все це сотворив,

Безумним вже з'явивсь на світі.

Він суддям щось там говорив –

І плів свої фальшиві сіті.

Стояли мовчки мертві та живі.

Здригались ненароджені у лоні.

А він вітійствував, немов той Вій.

Здавалося, у нього всі в полоні.

І тільки з клітки вийти захотів, –

Враз зрозумів, що це не вдасться.

Почувся з неба Божий спів.

І Путін став вже матюкаться.

В безсиллі скошене лице.

Сміх. Осуд. Крики. Мати.

Летить вже куряче яйце.

Стріляють у людей солдати.

А той замовк. Ним володіє страх.

Він зрозумів: кінець настане.

Звучать Бетховен, Моцарт, Бах.

Людське терпіння швидко тане.

Згубив усе, що досі мав.

Майбутнє закінчиться завтра.

Байдуже присуд свій проспав.

Брехнею виявилася правда.

А ті, яких він так убив,

На справедливість не чекають.

Він теж на світі білім жив.

Потрапить в рай. Вони це знають.

У Бога свій закон. І страх.

З небес нічого вже не бачиш.

А на землі – моралі крах.

І ти нічого вже не значиш.

… Вони прийдуть, убиті Путіним, на суд.

Там прокурор читатиме петицію.

І адвокат в нестямі виллє бруд.

І клясти буде хтось поліцію…

Вже не мав сили правити щойно написане. Подумав, що видавці відмовлять мені надрукувати книгу, в якій був би цей вірш. Та й я сам не хотів би, щоби ця книга виходила, хоча дружина вже декілька разів казала мені, що із задоволенням прочитала би мою книгу поезій. Я змовчав. Укотре подумав, що це не поезія, а звичайнісінькі вірші, які я пишу для себе. Можливо, пророчі, але все ж вірші. Та й пророцтва, за великим рахунком нема. Так, бажання чи мрії одного із семи мільярдів гомо сапієнс.

30

Вночі я спав погано. Міг би сказати, що взагалі не спав, але це було би неправдою, бо жахи накочувалися на мене хвиля за хвилею. Було відчуття, що я задихаюся, захлинаюсь від цих потоків, і ніщо вже не може врятувати мене.

Зранку дружина вициганила у мене всю інформацію про Петровича. Точніше, вона, не витримавши, запитала, хто звечора телефонував мені, а я їй усе і виклав. Хотілося виговоритись, бо сам уже був не в стані осмислити те, що відбувається. Потім я зрозумів, що даремно зробив це. Дружині було байдуже, чи поїхав розумом якийсь там Петрович, а історія про те, що колишній прокурор Дрогослава, який на той момент був покійником, нібито переїхав його машиною, взагалі розвеселила її. Я ж ніяк не міг зрозуміти, чому майже три десятиліття прожив поруч з цією людиною. Тепер, після знайомства з Петровичем, лише доторкнувшись до його філософії парастасів і похоронів, я зрозумів, що дружина – зовсім чужа мені людина. По-справжньому нас єднає лише донька, та й то це вже видається в далекому минулому, бо вона самостійна, а внука чи внучки нам ще не подарувала.

Я дуже хотів побачити Петровича, але щось мене стримувало. Вже коли підходив до лікарні, зрозумів, що боюсь усвідомити його розумову неповноцінність, бо не знатиму, як тоді розмовляти з ним. Хай він буде інвалідом, кривим, горбатим, косооким, але нормальним у розумовому плані. Завжди відчував ніяковість, коли зустрічав божевільних. Вони видавалися мені особливими людьми, – й були такими насправді, вільними, завдяки Божій ласці, від абсурдності життя. Я завжди був переконаний у тому, що нам, звичайним людям, яким не поталанило стати божевільними, ще слід рости й рости до них, до їхнього розуміння й особливого бачення світу крізь божественну призму. Те саме, мабуть, стосується і дітей, перед якими ми повинні стати навколішки і дивитися на них знизу догори, а не навпаки – зверху вниз, щоби дорости до їхнього розуміння, відновити втрачені у дитинстві щирість і безпосередність. Ми ж нехтуємо дітьми і божевільними, вважаючи себе щасливими і мудрими, пупом землі.

31

З душевним трепетом я відчиняв двері третьої палати травматологічного відділення Дрогославської міської лікарні – і не побачив Петровича. На мене дивилося п'ятеро чоловіків ніби на одне обличчя. Вони лежали на ліжках. Тут було царство гіпсу. Він був усюди: на руках, на ногах, а в одного – й на голові. Хіба можна загіпсувати мозок? Я ледве стримався, аби не засміятися від власного жарту, який прошелестів у голові. Привітався. Недружньо відповіли, ніби я був винен у тому, що в мене нічого не загіпсовано.

Чоловік із загіпсованими ногами лежав біля вікна. Саме з того місця я й почув знайомий голос: "Старий, я тут, іди сюди!". Голос належав Петровичу, але самого чоловіка годі було впізнати. Якщо знаєш, що у нього була борода, а тепер вона відсутня, то мусиш довіряти власне голосу людини, якщо не маєш інших орієнтирів. Мабуть, я все ще вагався, чи взагалі потрапив у ту палату, бо чарівна незнайомка могла помилитись. Можливо, Петрович це зрозумів, бо почав більш наполегливо кликати мене до себе, переконуючи, що це саме він, а не хтось інший.

Петрович з бородою і без бороди – тепер це для мене були зовсім інші чоловіки, з різними філософіями. Точніше, філософія парастасів і похоронів залишилася з тим, що був з бородою, але якого я, здавалося, втратив уже назавжди. Той, хто був без бороди і говорив голосом Петровича, вже не мав тієї філософії в голові. Здавалося, щось незриме вивітрилося з нього після аварії.

І все ж потиск руки у Петровича був міцним. Через долоню в мене вливалася його енергія – нехай і потойбічна, неземна, але це був єдино вірний шлях до колишнього Петровича. Я все ще дивився на нього, як на інакшопланетянина, за гіпсом якого приховані дротики, що пов'язують його з позаземними цивілізаціями. Водночас я відчув, що Петрович ставиться до мене так, ніби цієї жахливої аварії в його житті не було, а він просто відлучився на хвильку від стенду з клепсидрами і зараз видасть свою сакраментальну фразу: "Чи не вгостите мене гранчаком чаю?".

Він розпитував у мене про недавні парастаси й похорони, на яких не міг бути присутнім з відомої причини.