Петрович і Принцеса - Власюк Анатолій

Мовляв, чого я лізу не в свої справи. І якби я знав його батька, то не став би захищати його. І що Петрович своїми пиятиками і гульками довів до смерті дружину, тобто маму директора гімназії. І що коли вона померла, став усе виносити із квартири і продавати, бо не мав за що пити. І що не було іншого виходу, як відібрати у нього цю квартиру. Але все було зроблено по закону і правоохоронці це підтвердять. Петровичу виділили в грошовому еквіваленті його частку, але доволі швидко він усе пропив.

Звичайно, цих подробиць я не знав, а Петрович мені не розповідав. Почував себе жахливо. Поліз у воду, не знаючи броду. Промимрив щось на кшталт того, що батьків, якими б вони не були, слід шанувати. Директор гімназії запевняв, що він неодноразово робив спроби примирення з батьком, але в того дуже складний характер, так що з цього нічого не вийшло. Чим довше він говорив, тим більше фальшивих ноток у його словах я вловлював і переконувався, що не слід було мені сюди приходити. Негідника, хай він хоч і директор гімназії, я не перевиховаю, а квартиру Петровичу не поверну.

Сказати, що мені було кепсько, – значить, нічого не сказати. Насамперед я відчував провину перед Петровичем – і це гризло мене зсередини. Як чесний пацан, я мав сказати йому про свій невдалий візит до його сина.

15

Приплівся додому, мов побитий пес. Дружина, як ні в чому не бувало, почала розмовляти зі мною, хоча мене це зовсім не радувало. Мабуть, вона вважала, що я достатньо наказаний за своє залицяння до молодиць на похороні Якова Марковича Зінгера і за пиятику під час поминок. Я ніколи не міг встановити міри цього покарання. Інколи мені здавалося, що дружина великодушна до мене, бо мої провина чи навіть гріх були незміримо більшими, а інколи – що несправедлива, бо я нічого такого не вчинив. Але заглиблюватися в цю царину я не хотів. Думав про Петровича. Ще не встиг як слід познайомитися з ним, тільки, можна сказати, почав входити у довіру до нього, як так капітально підставив, нанісши необдуманий візит до директора гімназії. Завтра знайду Петровича біля клепсидр і покаюсь. Можливо, доведеться загладити свою вину в "Пельменній". Від думки про це на душі стало трішки світліше, хоча й ненадовго.

Відтак думки мої перенеслися на детектива Василя Васильовича із нового мого роману. Вдалося навіть написати декілька сторінок. Далися вони мені важко. Я відчував, що той поворот сюжету, який визрів у моїй голові, нікуди не годиться, тому доведеться переробляти текст. Але треба було бачити самовдоволене обличчя дружини, яка дивилася телевізор. Вона увірувала в те, що після того, як заговорила зі мною, натхнення знову відвідало мене. Я ніколи її в цьому не розчаровував. Чим би дитя не тішилось, лиш би не плакало. Я сів за комп'ютер і почав друкувати написане. Завжди так роблю: спочатку пишу від руки, а потім друкую. Можливо, це добряче гальмує роботу над романом, зате дозволяє краще думати, відчувати гостроту написаного. Під час передруку я роблю правки. Ще не факт, що все написане перетворюється на надруковане. Інколи все відбувається з точністю до навпаки. І взагалі часто я не знаю, що мій герой робитиме на наступній сторінці. Як ви розумієте, попереднього плану написання роману в мене нема. Я віддаюсь на волю провидіння. Дружина ніби жартома, але мені здається, що серйозно, каже, що я знаходжусь у полоні Лихого, хоча я твердо переконаний, що моєю рукою водить Бог. Він знає мої замисли, які Сам і вклав до моєї голови, і допомагає долати перепони, підказуючи той чи інший вірний хід. У мене свої, особливі, стосунки з Богом, але дружині, як і будь-кому іншому, краще про це не знати.

Робота над романом, деяке просування вперед сюжету про детектива Василя Васильовича дещо відволікли мене від думок про Петровича, але коли натхнення вилетіло через кватирку у вечірнє повітря Дрогослава, я знову всім серцем і єством повернувся до свого приятеля. Вже в ліжку дружина про щось запитала мене, але я не почув. Перепитав у неї. Вона усміхнулась і сказала: "Ясно, що тобі не до мене". Я зіщулився, бо подумав, що вона зараз говоритиме про молодиць на похоронах. Але Бог милував. "Думай про свого Василя Васильовича", – сказала вона і відвернулася до стіни.

16

Я спав погано. Щось снилося. Декілька разів прокидався. Ходив у туалет. На кухні з чайника пив воду. Над ранок знову заснув.

А коли прокинувся, – не повірите, – немов магнітом мене потягнуло до вікна. Хотів подивитися, що там. Не розумів, що сталося, але таки підвівся з ліжка і глянув. На лавочці перед нашим під'їздом сидів Петрович. Що за чудасія? Чого йому від мене треба? Навіщо приперся сюди? Так про друзів чи хоча би про приятелів не думають. Мені стало соромно. Однієї миті мені здалося, що він мертвий. Сидить непорушно із заплющеними очима. Але ні, заворушився, почесав пальцем перенісся. Що він тут робить? Прийшов по мою душу? Сподобалося чаювання у "Пельменній"? Ще цього мені не вистачало.

Я відчув, що дружина прокинулась і дивиться мені в спину. "Буде гарний день", – сказав я, аби щось сказати, і пішов на кухню. Мені довелося витягувати шию, щоби переконатися, що Петрович ще сидить на лавочці біля під'їзду. Не знаю чому, але мною заволоділа легенька паніка. Зараз сусіди йтимуть на роботу. Побачать Петровича. Може бути скандал. Чи Петрович хоче спеціально спровокувати мене?

Задум визрів миттєво. Відро для сміття ще було наповнене не повністю. Зазвичай пакети до сміттєвих баків виносила дружина, постійно вичитуючи мені, що навіть цього я не можу зробити. А тут у мене вибору не було. Я натягнув на себе спортивні штани. Відчував, що дружина підозріло дивиться на мене, як я метушусь по спальні, але нічого не запитала. "Йду винести сміття", – буркнув я і не зважився глянути їй в очі. Нехай думає, що я роблю крок назустріч на знак нашого примирення. Але вже у під'їзді шуганула до голови думка, що дружина могла подумати, ніби я біля сміттєвих баків призначив побачення черговій молодичці. Вона мастачка на всілякі вигадки. Це їй би, а не мені романи писати.

Петрович ніби очікував саме мене, бо коли я вийшов із під'їзду, подивився мені в очі. Його погляд не віщував нічого хорошого. Я привітався, але Петрович не відповів. Мов на гільйотину, я пішов до сміттєвих баків. Розумів, що зараз щось має трапитись. Не смертельне, але все ж. Коли проходив назад мимо Петровича, він різко сказав: "Сядь!". За інших обставин я би вичитав йому цілу лекцію про те, що ми разом свиней не пасли, на "ти" не переходили, а тут відчув таку безпорадність, що, здається, в житті зі мною подібного не було.

Лекцію прочитав мені Петрович, а я, мов чемний студент, мовчки слухав, відчуваючи з кожним його словом свою нікчемність. Петрович сказав, що не дозволить нікому втручатись у його життя. Мене ніхто не просив іти до гімназії й вимагати щось від його сина. Якось між собою вони самі порозуміються без посередників. А Петрович мене більше знати не хоче і просить не вітатися з ним під час випадкових зустрічей, бо може неадекватно зреагувати. Так і сказав.

З гордо піднятою головою він підвівся із лавки і пішов. Я сидів, мов обпльований. Краще би все сміття із баків викинули мені на голову, ніж ось таке почути від Петровича.

До тями мене привело привітання сусіда, який ішов на роботу. Не пам'ятаю, чи відповів йому. Повільно піднявся по сходах до своєї квартири. Дружина – ще в нічній сорочці – зустріла мене, як національного героя. Справді, подвигом було те, що я виніс сміття. Але не це головне. Мабуть, вона спостерігала за мною із вікна. Зраділа, що я ні на мить не затримався біля сміттєвих баків, так що жодного побачення з черговою молодичкою у мене не було. А потім по-своєму витлумачила мою зустріч із Петровичем. Їй здалося, що старий пияк просив у мене грошей на горілку, а я відмовив. Я мовчав, але дружині й не потрібна була моя відповідь.

17

Декілька днів поспіль я відчував себе зрадником. Здавалось, що ж я такого зробив? Ну, розповів директорові гімназії те, що почув від Петровича. А, з'ясувалося, не можна було цього робити. Петрович, можливо, мені єдиному звірив свою таємницю, а я так нахабно зрадив його. Звичайно, хотів, щоби все вийшло якнайкраще. Але що вже тепер махати кулаками, коли бій давно відгримів? Навряд чи мені вдасться відновити стосунки з Петровичем. Та й новий роман, який явно не вписувався в канон детективних, накрився мідним тазом.

Зате почав із космічною швидкістю розгортатися сюжет у черговій розповіді про детектива Василя Васильовича. Я строчив зранку до вечора, а потім передруковував написане на комп'ютері, з квартири не виходив, дружина мене не турбувала і претензій не виставляла. Чи не вперше за майже три десятиліття нашого спільного життя вона нарешті зрозуміла, що значить для мене творча праця. А може, й не зрозуміла і щось інше рухало нею, бо я все, як завжди, дофантазовую. Як би там не було, але я й сам дивувався власній посидючості. За декілька днів виконав кількамісячну норму. Якби так працював увесь час, то за плодючістю зрівнявся би з Жоржем Сіменоном.

Але запал мій тривав недовго і натхнення випаровувалось, як роса на сонці. Внутрішня порожнеча, викликана розривом з Петровичем, давалася взнаки. Коли писав роман про детектива Василя Васильовича, здається, зовсім не думав про Петровича, захоплений роботою, а тут думки про нього знову накочувалися хвиля за хвилею. Про відчуття зради вже ніби не йшлося, а ось винуватість перед ним глибоко засіла в серце. Я аналізував кожне слово, сказане Петровичем на мою адресу, і прийшов до висновку, що фактично він говорив словами свого сина. І ще я зрозумів, що яким би не був син, Петрович усе ж гаряче його любив. Він нікому про це не скаже, навіть мені, – і тим більше тепер, – але ця проста істина була очевидною. Своїми брудними лапищами я заліз туди, куди б не мав потикатись і на гарматний постріл до того місця. Усвідомлення чогось незворотного гнітило мене, і я не знаходив собі місця.

18

Коли роман про детектива Василя Васильовича остаточно загруз чи то в пісках моєї бурхливої фантазії, чи то в болоті мого сумління, мій погляд вихопив блокнот з віршами. Давненько я нічого туди не записував.

Відкрив навмання і прочитав:

Ти вся моя.