Петрович і Принцеса - Власюк Анатолій

Тому будь-яка позитивна інформація, що стосувалася цього чоловіка, відскакувала від мене, як м'ячик від стінки. Якби інформація була негативною, я би всмоктав її. Петрович пояснив мені це дохідливо і популярно, і я погодився, що він має рацію. Яким недалеким пігмеєм у власних очах виглядав я тепер на тлі покійного прокурора Дрогослава. Не знаю, чи зважився б я колись усиновити чужу дитину. А щоб затримати озброєного злочинця – на це б у мене точно снаги не вистачило. Це лише в моїх романах детектив Василь Васильович зображений героєм, який долає будь-які перепони. Насправді я сам би не зміг зробити й десятої долі того, що мій літературний герой. Мабуть, я захмелів, але аж тепер погодився би з прокурором міста, що я графоман, лиш би він був живий.

21

Ми ганяли чаї з Петровичем, тверезіли. Мій співрозмовник на очах ставав усе більш похмурим, і я розумів, що алкоголь перестає діяти на нього. Я чув, що алкогольна залежність – страшна штука, але лише на прикладі Петровича згодом дізнався, що це насправді означає. А сьогодні наше спілкування закінчилося. Петрович звично не подякував мені за обід, і я не образився. А потім він несподівано сказав: "Завтра, друже, зустрічаємося тут же о цій же годині" – і пішов, махнувши на прощання рукою. Це вже було нахабство з його боку. Ніхто ще в моєму житті не віддавав мені ось такі накази, що не підлягали обговоренню.

Але ж я вже почав своє переродження під впливом Петровича і його філософії парастасів і похоронів. Ключовим у його фразі для мене було слово "друже". Я не дуже розмірковував, чи воно випадкове, чи він справді вважає мене своїм другом, чи для нього залишається головним випити і з'їсти за чужий рахунок, а для цього всі засоби згодяться, в тім числі й це магічне слово. Я мав думати про людей краще, ніж вони є насправді. Я думав про Петровича краще. Але наступного дня все ж з ним не зустрівся.

Я ще довго тинявся Дрогославом. Не тому, що боявся німецької мови з боку дружини, яка могла би занюхати в мене алкоголь. З цим якраз усе було в порядку. Чотири склянки чаю зробили свою справу. Я був тверезий з п'ят до голови. Але мені треба було впорядкувати власні думки. Їх було багато, і я вирішив аналізувати, але не всі відразу. Найперше я зрозумів, що впадаю у залежність від Петровича. Це була приємна залежність. Мені соромно в цьому зізнатись, проте мова йшла щось на зразок кохання. Хто пережив ці почуття, то знає, про що я кажу. Звісно, я правильної орієнтації, і те, що я відчував до Петровича, навряд чи справді можна назвати коханням. Цей душевний трепет повинен мати інше означення, але я цього слова не знаю. Ось тобі і письменник. Праві ви були, пане прокуроре, графоман і в Африці графоман. Найменше мені хотілося, щоби залежність від Петровича виявилася ще й алкогольною. Тут я міг себе хоч трохи заспокоїти, бо жодних грошей мені б не вистачило на щоденні триста грамів горілки, дві порції пельменів і салати. Раз на тиждень – будь ласка. Щоденними могли би бути хіба що чаї. Треба буде якось завтра м'яко сказати про це Петровичу. Я розумів, що зумію це зробити, адже ми друзі.

Інше коло думок було пов'язане з імовірним убивцею Якова Марковича Зінгера. Присутність Нишпорки на парастасі й похороні адвоката не давала мені спокою. Недаремно цей чоловік з'являється у подібних місцях, не просто висліджуючи вбивцю, а заганяючи його в глухий кут.

Зі списку імовірних убивць Якова Марковича Зінгера я відразу викреслив двох осіб: Петровича і свою дружину. Нишпорка спілкувався з ними, але ж не можна цю справу доводити до абсурду. Якщо діяти за цією логікою, то Петровича можна звинуватити у смерті кожного, на парастасі й похороні якого він побував. Що стосується дружини, то я давав голову на відсіч, що не вона прискорила смерть адвоката. Людина не може курку зарізати, вмліває, коли бачить кров – то чи здатна вона вбити подібного собі?

Залишається колишній прокурор Дрогослава. Але він уже вмер, так що Нишпорка не має жодних фактів. Чи смерть прокурора – це теж втручання невідомого, аби приховати вбивство Якова Марковича Зінгера? Цікаво, чи був Нишпорка на парастасі й похороні колишнього прокурора міста? Треба буде розпитати про це у Петровича. Тоді картина стане більш-менш ясною.

Я вже йшов додому, коли до голови прийшла думка: а чи взагалі вбили Якова Марковича Зінгера? Ось не міг я пригадати, хто до мого вуха впустив цю чутку.

А вже коли підходив до будинку, блиснуло в мозку, що потенційний убивця таки був на парастасі й похоронах адвоката, і Нишпорка, мабуть, теж розмовляв з ним, але я слабенько пам'ятав інші обличчя, бо зосередив свою увагу на Петровичу, колишньому прокуророві Дрогослава й дружині. Не вийшов би з мене слідак на кшталт мого детектива Василя Васильовича. Одна справа – детективні романи писати, а зовсім інша – реальне життя.

22

Наступний ранок я зустрів з усмішкою на устах, бо мені наснилося, що вбивцею Якова Марковича Зінгера була та жіночка, яка на поминках розносила страви і вперлася грудьми мені в спину.

А ще звечора зварганив один віршик і тепер прочитав його в своєму блокноті, доставивши дві коми і замінивши одне слово іншим:

І в Сонця чорні плями є.

Немає ідеального Кохання.

Нам щастя, мов повітря, не стає.

Не вистачає волі до пізнання

Чогось величного в собі,

Божественного – в вічних зорях.

Хтось грає серенаду на трубі,

Хтось – похоронний марш від горя.

Ми всі – письменники свого життя.

Малюємо й стираємо нещадно

До самоскону, самозабуття

Лиш власну долю й смерть ми владно.

Зачепимо у просторі віків

Мільйони доль лиш розчерком пера ганебним.

Щасливим будь, якщо зустрів

Своє кохання ти під небом не хвалебним.

Душа летить і прагне висоти.

Людині мало вже життя на небі.

У зірку перетворюєшся ти,

А заздриш неземній амебі.

У протиріччях крутиться Земля.

На ній – лиш білі плями невідомі.

Немов безсиле немовля,

Ми почуваємось у власнім домі.

Поки дружина збиралася до школи, я засів за комп'ютер. Випогоджувалося на те, що закінчу черговий розділ роману про детектива Василя Васильовича. Інколи на мене находить, що відразу друкую на комп'ютері, а не пишу в зошиті. Не можу пояснити чому. Мабуть, Муза змучується двічі надихати мене на одне і те ж.

Як на мене, дружина занадто повільно поспішала на роботу. Випробовує мене, чи я не подамся до міста? Вірною ознакою цього мало стати те, що я голюся. Коли вдома, то можу й декілька діб не застосовувати бритви. Дружину це дуже дратує. Вона каже, що я її зовсім не кохаю, раз не голюся, бо я ж знаю, що вона не любить неголених чоловіків. Який зв'язок між голінням і коханням – не розумію. Чоловікам не дано пізнати сутність жіночої логіки. Тому я й не дуже дивуюсь подібним шедеврам з вуст дружини. Що стосується кохання до неї, то тут вона, мабуть, права. Спробуйте прожити поруч майже тридцять років і зберегти первісні відчуття захопленості твоєю половинкою. А побут найбільше роз'їдає кохання. Тому я сповідую інший принцип у стосунках з дружиною. Саме це слово – від "дружити". Я з дружиною дружу. Можливо, це не зовсім те, що насправді мало би бути, але знову я не можу підібрати слова, яке би уповні характеризувало мої стосунки з дружиною. Або його нема – і чоловіки повинні кохати своїх дружин до останнього дня життя, або…

Дивним чином співпало, що я закінчив черговий розділ роману про детектива Василя Васильовича, коли дружина пішла на роботу. Вже не було потреби дофантазовувати думку про кохання, чи що там є насправді, до дружини.

23

Я вимкнув комп'ютер, поголився, попив каву. Але все одно до зустрічі з Петровичем залишалося ще чимало часу. Проте вдома сидіти не хотілось. Я таки вискочив із квартири надвір.

Сьогодні веселого сонечка на небі не було, а пташки якщо й щебетали, то щастя у їхньому співі я не почув. Це зараз я такий грамотний, коли згадую події того й наступних днів. А тоді абсолютно не відчував якихось лихих передзнаменувань.

Ноги самі понесли мене до церкви. Я й не впирався. На звичному стенді не було жодної клепсидри. Це збентежило мене, хоча насправді означало лише одне: ніхто з дрогославців не вмер. З'ясовується, що й таке буває. І слава Богу. Але саме тоді я подумав, що немає клепсидри – не буде й Петровича. Я кажу правду, бо подумав про це не пізніше, а саме того дня. Це мій детектив Василь Васильович мав сильно розвинену інтуїцію. Я наділив його цим даром, щоби він відрізнявся від інших міліціонерів-поліцейських і прокурорів. Хто б тоді розкривав злочини? Очевидно, бувають випадки, коли ти набуваєш рис створеного тобою літературного героя. Я не кажу, що після того дня я став сильно передбачати те, що могло скоїтися на білому світі, але справді відчув, що інтуїція, нехай і в примітивному вигляді, таки притаманна мені.

Мабуть, я декілька хвилин розглядав порожній стенд без клепсидр, очікуючи, що почую за спиною знайомий голос: "Чи не вгостите мене гранчаком чаю?". Але Петровича не було. Свого філософського запитання він не задав. Про всяк випадок я озирнувся. Проте свого друга не побачив. Сів на лавочку біля церкви і відчув, як порожнеча заповнює мою душу. Я не лукавлю. Це було відчуття порожнечі саме душі, а не тіла. Я не міг зупинити цей процес, хоча зробив декілька спроб. Мені здалося, що коли я піду звідси, то наповнення душі порожнечею зупиниться.

Деякий час певна ілюзія була, коли я йшов до "Пельменної". А й справді, я тут караюсь, мучусь, але не каюсь, а Петрович давно сидить на нашому місці, усміхається в бороду й дивується моїй недоумкуватості. Трохи стало веселіше.

Але в "Пельменній" Петровича не було. Я відчув, як порожнеча вже з космічною швидкістю стала наповнювати душу. Я намотував кола по місту, гнав від себе найгірші думки, а потім спохопився: та ж до зустрічі з Петровичем є ще чимало часу. Мені не слід панікувати. Може ж людина, крім мене, мати інші справи. Проте неспокій оволодів мною, змусивши розум капітулювати.

Упродовж наступних декількох годин я бігав від церкви до "Пельменної", але Петровича не було. Мої заготовлені фрази на кшталт того, що в мене нема аж так багато грошей, аби щодня виставляти Петровичу, тепер видавалися нікчемними. Я готовий був гостити його й декілька разів на день, лиш би він знайшовся.

24

Несподівано переді мною з'явився Нишпорка.