Петрович і Принцеса - Власюк Анатолій

Божественне це тіло.

Мов з глини, ліплю ідеал.

Новий щоразу. І як я захочу.

Щодня ти різна. І така, як треба.

Я весь у творчому горінні.

Тебе ліпити легко і так важко.

Лиш тільки хочу щось зліпить під себе –

Ти опираєшся і не даєшся.

Я копію свою ніяк не створю.

І після сотої, а чи якої спроби

Я раптом прозріваю й розумію:

А копії не вийде – і не треба.

Бо навіть в дзеркалі ти копії не бачиш.

Ти – ніби ти, а все ж інакший.

І те, що зліва, там у тебе справа.

Ліпити жінку так приємно дуже.

Матеріалу м'якшого немає –

Та лиш тоді, коли твориш.

Якщо ж ти ремісник убогий,

Що здатний м'яти й нагинати,

Тоді нікчемний бачиш результат.

Якщо вартує жінка лиш кохання,

Не пропонуй їй сексу й поцілунків,

Які помруть без Божого начала.

Бог чоловіка сотворив із глини,

Щоб став він теж творцем на білім світі,

А не гнилим невдахою-ремісником.

... Ти вся моя. Божественне це тіло.

Мов з глини, ліплю ідеал.

Новий щоразу. І як я захочу...

Звичайно, я міг би сказати, що це геніально. Але ж ви знаєте мою скромність. Тому я зупинився на оцінці "талановито".

19

Рано чи пізно мав настати той день, коли я вийшов із квартири. Радісно світило сонечко. Щасливо щебетали пташки. Люди на вулиці були веселими й усміхненими. Лише в мене на душі шкребли кішки. Причому там назбирався, мабуть, цілий полк. Шкребли вони так завзято, що аж душу вивертали назовні. Я безцільно блукав по місту. Незчувся, коли опинився біля церкви. Сьогодні була лише одна клепсидра. Сповіщалося про смерть на вісімдесят другому році життя якоїсь невідомої мені жінки.

– Чи не вгостите мене гранчаком чаю? – почув я за спиною.

Спочатку здалося, що це голос Петровича ввижається мені. Про всяк випадок я озирнувся. Петрович дивився на мене й усміхався, наче нічого не сталося між нами. Мені пробачили мою зраду? Мабуть, усмішки у відповідь з мого боку не вийшло, надто несподіваним було моє щастя.

Ми пішли у "Пельменну". По дорозі Петрович щось розповідав, але зараз я не можу пригадати, що саме. Мені було достатньо, що я чую його голос, що цей чоловік знаходиться поруч.

Я замовив триста грамів горілки у графині, дві порції пельменів, салатики – все, як тоді. Петрович говорив і говорив, а я мовчав, боячись сполохати удачу. Про себе він уже не розповідав, як минулого разу, і я подумав, що ніхто мені й не збирався пробачити зраду, а, навпаки, Петрович задумав піддати мене ще більшій екзекуції, нагадуючи кожним словом своїм про мою провину.

Звичайно, я знову думав про Петровича гірше, ніж він був насправді, але такою вже була властивість моєї натури. Мабуть, я не позбудуся цього до кінця життя, але спілкування з Петровичем поволі дозволило мені м'якше, якщо можна так висловитися, ставитися до людей. З плином часу я зрозумів, звідки у нього ця певна ідеалізація гомо сапієнс. Допомагали йому робити людей кращими, ніж вони є насправді, парастаси і похорони. Не смійтесь. Це не просто правда, а глибока філософська думка. Все логічно. На подібних заходах про людину говорять лише хороше, намагаються не згадувати те погане, що вона зробила. Ось у присутніх, особливо у тих, хто близько не знав покійного, і складається враження про нього мало не як про ідеальну людину. Це підсилюється тим більше, коли родичі починають возносити до небес чесноти покійного або просто мовчать, керуючись принципами християнської моралі, якщо він був Наволоччю з великої літери.

Але навіть не це головне у філософії парастасів і похоронів. Зрозуміти сутність із чужих слів практично неможливо. Треба зсередини вивчити явище. Якби я просто слухав Петровича, то навряд чи докумекав би, в чому сенс цього. Мені довелося пройти бойове хрещення поруч з ним, аби заглибитися в тему, кажучи письменницькою мовою, зрозуміти внутрішній механізм розвитку цього явища. Саме на парастасах і похоронах глибше розумієш сутність покійного, ніж коли б навіть знав його за життя. Бо що ми знаємо про того чи іншого чоловіка або жінку? Абсолютно нічого. Зовнішнє сліпить очі й не дозволяє розгледіти внутрішнє. Ми бачимо людину, говоримо, як вона вдягнена, що каже і таке інше. Але ж, за великим рахунком, це несуттєво. І після смерті людини ми назавжди втрачаємо найсокровенніші її таємниці. Проте на парастасах і похоронах фіксується щось головне, що вирізняло покійного від інших людей ще за життя. Саме Петрович навчив мене такому філософському погляду на все, що відбувається навколо, тобто це стосувалося не лише померлих. Можливо, я б і сам колись здогадався про це. Але, швидше за все, ні, бо не був налаштований на глибоке пізнання людини. Парадокс? Адже я письменник, інженер людських душ. Мене здебільшого цікавлять вигадані мною літературні персонажі, яких я наповнюю плоттю і кров'ю. Все залежить від сили і глибини моєї фантазії. Реальне ж життя набагато простіше, але потребує зусиль, щоби дослідити його зсередини. При цьому ти сам ламаєш власні стереотипи і відчуваєш, що написане тобою може не зацікавити читача. Поговоримо про це якось іншим разом, коли ви матимете більше терпіння читати мою писанину.

20

А зараз Петрович розповідав про чергового покійного, якого вчора разом зі всіма відправив у останній путь.

Мова йшла про колишнього прокурора Дрогослава. Ось як буває. Декілька днів тому я бачив його востаннє на похоронах Якова Марковича Зінгера в компанії моєї дружини та Нишпорки. Потім, коли Петрович відфутболив мене і я писав черговий роман про детектива Василя Васильовича, не виходячи із квартири, нічого не чув про смерть колишнього прокурора міста. Навіть дружина не сказала про це, хоча знала і була на похороні. Мабуть, не хотіла сполохати моє натхнення. Але менше з тим.

Із колишнім прокурором Дрогослава у мене склалися неприязні стосунки. Я думав про нього так само погано, як і він про мене. А все через те, що йому не сподобався один із моїх ранніх романів про детектива Василя Васильовича. Я був тоді, можна сказати, початківцем, а покійний – діючим прокурором Дрогослава. Доводилося зносити і більш дошкульну критику від маститих авторів. Але все стосувалося власне літератури і художніх образів. Прокурор же якось зустрів мене у центрі міста і почав критикувати. Було видно, що він трішки випив, а тому говорив голосніше, ніж зазвичай. Люди озиралися, почувши його слова. Почав він із того, що прочитав мій роман – другий чи третій із серії про детектива Василя Васильовича, зараз точно не пам'ятаю, який саме. Не в захопленні від написаного, а щодо фактичного висвітлення стану справ, то він просто обурений і не може зрозуміти, як автор, тобто я, міг дозволити собі таке написати.

У процесі нашої розмови з'ясувалося, що я мав ретельно виписувати технічний бік справи, мало не дослівно подавати протоколи допитів чи висновки експертів. Це розсмішило мене, і я зауважив, що перед художньою літературою стоять трішки інші завдання, ніж, скажімо, перед прокуратурою, і якби я слідував порадам мого співрозмовника, то замість тоненького роману вийшов би томище, нецікавий читачеві. Я й досі не знаю, чи прокурор Дрогослава піддразнював мене, бо принаймні в школі мав би читати романи і розуміти, чим художня література відрізняється від технічної чи якоїсь іншої, чи говорив серйозно, бо не захоплювався власне художньою творчістю, а все життя вивчав лише різноманітні кодекси, – але він розпалювався і розпалювався, аж поки мало не закипів і став бризкати на мене слиною. Розумію, що свою роль відіграв надмірно вжитий ним алкоголь. А ще я поводив себе доволі зухвало, як це притаманно відносно молодим людям, які відчули перший смак слави.

Як би там не було, але я зрозумів, що з прокурором Дрогослава мені нема більше про що говорити, і тому пішов, а він ще довго кидав мені у спину образливі слова, дошкульно називаючи графоманом. Будь-який письменник може витримати і більш брутальні звинувачення, але графоманство – це як смертельний присуд з відстрочкою у декілька десятків років. Мовляв, хлопче, що б ти не написав у подальшому, нічого вартісного у тебе вже не вийде, бо ти графоман, а це пожиттєва невиліковна хвороба.

Наші стосунки були ніякими. Інколи я випадково зустрічав прокурора в місті. Коли можливо було, відвертав голову, вдаючи, що не помічаю його. Коли ж зіштовхувалися лоб у лоб чи були в компанії, крізь зуби цідив йому вітання, як молодший і культурніший. Він відповідав мені тією ж монетою. Мене влаштовувало, що прокурор Дрогослава більше привселюдно не називав мене графоманом і не відгукувався про мої романи ні негативно, ні, тим паче, позитивно, що, здавалося, стало би взагалі неприйнятним для мене. Принаймні ніхто не казав мені, що він у розмовах з іншими згадує мене.

А тут з розповіді Петровича вимальовувався зовсім інший образ колишнього прокурора Дрогослава – світлий, якщо хочете. І саме в цьому сутність філософії парастасів і похоронів, коли не просто пізнаєш людину і бачиш, що вона набагато краща, ніж ти про неї думав, а те, що чесноти людини переважають її мінуси, і ти відчуваєш себе мізерним і негідним поруч з таким титаном духу і тіла. Тебе не може тішити думка, що під час твого парастасу і похорону люди також пізнають твою сутність і усвідомлять, ким ти був насправді. А потім розумієш, що цього все-таки не станеться, бо важко знайти ще одного такого Петровича, який би сповідував подібну філософію, а, головне, міг би передати свої знання іншим. Отож доведеться тобі вмирати зі сприйняттям, що тебе не зрозуміють, не оцінять – і взагалі…

Петрович розповідав про те, що прокурор міста всиновив хлопчика із дитячого будинку, бо дружина виявилася неплідною, і весь час аж до самої своєї смерті допомагав цьому закладу всім, чим міг. А ще в своєму житті прокурор Дрогослава вчинив геройський поступок. На околиці міста є ресторан "Калина". Одного разу прокурор там обідав, обеззброїв і затримав злочинця, який погрожував убити людей із пістолета. Ось чому я цього не знав, хоча все життя живу в Дрогославі? Пізніше я запитував у дружини, чи знала вона про ці факти із біографії прокурора? Так, знала. Вона знала, а я ні. Чому? А все просто – і мені згодом пояснив це Петрович, ілюструючи на моєму прикладі сутність своєї філософської теорії. Я не знав, бо не хотів знати. Був просто ображений на прокурора міста, який назвав мене графоманом.