Листи - Павло Грабовський

Вілюйськ, 30 січня [18]96 року.

Сердечне спасибі Вам брате-товаришу, за Ваш прихильний лист. Сумно, мабути, там і у Вас, коли всякі добрі змагання розбиваються об стіну громадської байдужності та туподумства. Разом спин двох видавництв і то - найкращих... аж моторошно робиться. Правда, що не випадає в такі часи боліти власними болями; та що вдієш? «Отрясаю прах» свого недавнього суму, та фізично все ще часом нездужається. Марю потихеньку: може, незабаром переведуть у друге місце, а поки зароблю грошей на дорогу,- знайшлась робота.

Ні Вашого листа, ні № з моєю статтею не дістав,- десь загибли або поштар помилився - лучається. За перекладування Некрасова візьмусь з охотою, та тільки довго, мабути, доведеться сидіти, а я зараз зовсім не здужаю працювати запопадно. Почну потроху. Стефанович розказував мені, що «Кому на Руси жить хорошо» було перекладено якимсь українцем, та той переклад чомусь не побачив світа. Щасти Вам доля довести до краю розпочату роботу, що тичеться до біографії та творів небіжчика, бо то буде найдостойніший пам’ятник. Я якось ходив по хаті та імпровізував на смерть, зараз забув, але думка ворушиться скласти пісню-пошану, якої небіжчик заслугує, та, мабути, не буду в силі, а хотілося б.

Навертається ще гадка скласти що-небудь - оповіданнячко чи популяризацію яку, спеціально для мужиків (хлопів), то було б справді діло; хочеться часом одвернутись від своєї покоханої музи, що як би не прихилялась до люду, а все носить і панське вбрання - і (гірко сказати) панську душу, зросла на грунті менш усього народному...

Писав до Вас на новий рік,- дістали чи ні?

Бувайте здорові! Щиро стискую Вам руку, Ваш прихильний та шануючий Павло Граб.

P. S. Другий лист передайте Франкові.

Вілюйськ, 30 січня [18]96 року.

З новим роком бувайте здорові, дорогий земляче, Добродію! Велике спасибі Вам! «З півночі» дістав я, а також чотири числа «Зорі», починаючи з 19-го,- ще раз спасибі! Перші збірнички також дійшли. Сим разом посилаю до Вас переклад одного цікавого оповіданнячка з «Київської старини» - «Живосилом повінчаний дяк». Може, шановний Василь Лукич дасть місце в «Зорі», а коли бракує, то вдійте ласку - перешліть д. Маковейові, чи не приткне де в себе. Переклад зробив гуляючи, бо все якось нездужалось, тепер стало легше. Незабаром, кажуть, буде коронація, то чи не пустять в краще місце. Нехай вибачить Василь Лукич: все збираюсь писати бурсацькі спомини, та якось не зберусь, але хоч пізно - додержу слова. Відпишіть, будьте ласкаві, чи містилися в «Зорі» отсі мої речі: 1) оповіданнячко «В тайзі»; 2) статейка «Про московські переклади творів Шевченкових» та 3) невеличка заміточка «Якої книжки бажає селянин український?». Деякі листи до мене, а може, й від мене, пропадали, то чи не загибла і статейка про переклади, послана мною в чернетці? Мені вже й ніяково клопотати Вас просьбами, а треба прохати; діло таке. Д. Франко предложив мені перекласти для «Ж[итя] і с[лова]» деякі з видатніших билин великоруських, я й переклав шість билин, але «Ж[итє] і с[лово]» перестало виходити. Коли Ваша ласка та спромога, чи не взялись би Ви видрукувати ті переклади окремою книжечкою дрібної бібліотеки? Якщо буде можливо, то я прохав би Вас звернутись до д. Франка, а він передасть Вам мій рукопис.

В статті д. Копача про «Сон» («Зоря», ч. 19) я завважив таку разячу помилку. Проти слів... «Бо його, бач, трохи»... автор робить цю замітку: «треба догадатись: - «підгодувала», відносячи таким чином слово - «його» до слова «сина», тоді як воно відноситься до слова «військо»,- ясно так, що й усякі здогади задаремні,- прекрасний іронічний вираз, повний простоти та влучності. Може, вже хто-небудь з читачів виправив ту помилку,- пишу на всякий раз.

Не зовсім певним або точним здається мені в тому ж числі «Зорі» пояснення до слова «лиг», вжитого Руданським: «лигав, їв». Можна подумати, що Руданський вжив слово «лиг» яко форму минулого часу, тоді як справді, по моїй думці, це не так: «лиг» це така сама форма, як «кив», «морг», «зирк», «гав, гав» або великоруські «толк», «хвать» і пр.

По сім бувайте, Добродію, здорові, щиро стискую Вам руку, прихильний та шануючий

Павло Граб.

Ів. Франку

Вілюйськ, 31 січня [18]96 року.

Дорогий друже! Велике Вам спасибі за лист, що оце дістав в сих днях. Здивувала мене поява дневника, ніяково навіть стало; бо я не така значна людина, щоб звертати на себе увагу. Краще, коли тебе не знають. «Носилися з ним як з писаною торбою; думали, що з його що-небудь путнє вийде, а воно ледащо...» - почнуть говорити сперегодом. Громада - деспот,- жалю не знає; раз спіткнувсь - довіку не забудуть. Воно добре б визволитись відси, та не зовсім приємно, коли б хто став клопотатись за тебе, покладаючи якісь надії,- мені здається, що я б відчувався завжди зв’язаним, комусь другому підлеглим. Та коли вже так сталось, нема чого казати, а тим дужче «ремствувать». За прихильність Вашу сердечно дякую - нехай Вам доля заплатить сторицею.

Про билини написав П[аньківсько]му; якщо дасть місце в своїй бібліотеці, то я просив звернутись за рукописом до Вас.

Радите, друже, взятись за оповідання прозою. Я й сам не раз думав спробувати хисту, та тільки його саме у мене й немає; оповідання вимагає рівної, щоденної, запопадної праці, а я так нездужаю, можу працювати лишень наскоками; на довгу річ у мене не хватить ні сил, ні терпіння. От скільки збираюсь сісти за бурсацькі спомини, та ніяк не зберусь; хочу таки незабаром почати, можна б написати чимало. Та й сибірських спогадів хватило б надовго. Та тільки я не люблю писати, як звичайно оповідання у нас пишуться... «Сонце, здіймаючись понад гаєм, виблискувало проміннями... Соловейко витьохкував у зеленому садочку про те і се... Легесенький вітрець подмухав та ласкався до полискуючої злотом травиці... Її розкішне вбрання... Її чарівнича постать... Він поклав одну ногу на другу... Він був одягнений...» Одним словом - вся та нісенітниця, що Успенський добре виразив словами: «Анна Ивановна (чи Марья Ивановна - не тямлю) полулежала на кушетке...» По-мойому, предметом