т. 9 - Драматичні твори - Винниченко В. К.

здалека чутно постріли. Спів меншає. Чути крики: «Товариші! Вистріли! Стріляють». Спів стихає... Чути якийсь шум здалека й гомін людських голосів. З-заду кричать: «Що там таке? В чем дело?... Кто стреляет?». Спереду одповідають: «Не знаем...» Знов постріли. В юрбі: «Товариші! Ідем туда!... Там б’ют!» Другі: «Не надо! Не треба!.. Це провокація... Послать узнать... Це близько... за углом». Де-які біжать в лівий заворот, де-які в правий. Всі збентежені, схвильовані. Знов чути: «Біжать, біжать... Что там такое?..» З лівого завороту чути крики: «Спасайтесь, погром! Погром!.. Погром...» На сцену вибігають кілька людей задихані, де-які зупиняються, де-які біжать далі з криком: «Погром, погром... Казаки!» Тих, що зупинились, розпитують. Оповіда робітник без картуза з кров’ю на лиці.

 

Робітник з кров’ю на лиці (важко дихаючи). Они вийшли... вийшли з собору... з іконами... І пошли... «Боже царя» співають... Потом давай бить магазін... І кричать «бей жидов»... Ми давай составлять сопротивлєніє... А тут козаки їм на помоч... давай бить нас... При мінє вбили одного товариша... Они тут січас за углом уже... (Озирається. Шум за сценою побільшується. Чути гупання, наче щось розбивають. Потім з юрби: «Ідуть, ідуть... Долой хуліганов. Урра!». За сценою чути: «Бєй жидов!... Бєй ізмєнщиков!»).

Мартин. Товариші! Не розбігаться! Хто з револьверами, наперед. Треба не пустить їх сюди! Скоріше!

 

Де-хто з юрби, з револьверами в руках, пробираються наперед.

 

Мазун. Товариші! Не розбігаться!.. (Витяга револьвер).

 

Шум стає більший. Хтось з юрби стріляє. За сценою крик побільшується. Де-хто з юрби тікає. Де-хто збира каміння. З правого завороту біжить нова публіка.

 

Мартин. Товариші!.. Наперед з револьверами!... Стріляй.

 

Стріляють... За сценою рев. Нарешті, вибігає ціла юрба хуліганів. Революціонери піддаються й починають тікати. Чути крики: «Стой!.. Стой!.. Бей жидов! Урра!» Хулігани б’ють магазин. Виходить хуліганська процесія з образами, співаючи «Боже царя храни».

 

ЗАВІСА.

КАРТИНА ЧЕТВЕРТА.

 

 

Обстанова першої картини. Долі стоїть розчинений кош, коло його чемодан, валяються де-які речі. Ольга сидить на правому ліжку, поклавши голову на руки й дивлячись перед себе хмурими, злими очима. Мартин ходить по кімнаті. На столі горить лямпа.

 

Мартин. Це - брак сили й більше нічого. Ти боїшся признатись сама собі. Слабкі раз-у-раз заплющують очі там, де треба дивитись найбільш розплющеними очима... (Підходить до неї й, обнявши, цілує). Ну, Олюсько!.. Годі. Цим нічого не поможеш.

Ольга. Убирайтесь!.. (Одпихає. Він похмурюється й починає знов ходити. Мовчання). Мерзавка... Мерзавка... (З жахом). Господи! Яка я мерзавка...

Мартин. Чого мерзавка?.. За що?.. Що ти зробила такого страшного?.. Я не розумію, для чого терзать себе там, де треба робить прості й розумні речі.

Ольга. «Розумні речі»... Які?

Мартин. Цілком прості... Ти повинна одверто сказати йому, що більше не можеш жити з ним і розстаєшся. От і все. Він чоловік розумний і зрозуміє тебе.

Ольга (скипівши). Не можу я, пойми ти, що я не можу! Чого я буду... Я люблю його, я не маю права кидати його, він хворий, він один, він любить мене, він... Ах, мерзавка я, мерзавка!.. Мовчання. Що я йому скажу? Що стала вашою любовницею, мерзавкою?.. Да?.. Ах, як мені хочеться гризти себе, своє серце... (Пада головою в подушку. Мартин підходить і схиляється над нею).

Мартин. Олю... (Стає на коліна перед ліжком). Олю... Простіть мене... За що ж до мене ця зненависть?

Ольга. Ах, одчепіться ви од мене. Ніякої зненависти у мене нема до вас... Я себе ненавиджу, себе - подлу, паскудну, розвратну... Рве на грудях кохточку. Ах, як давить тут... Не стійте ви переді мною... Це - глупо... Встаньте, ви - раб, пошляк. Де ваша хвальона сила? Де? Я скажу, поману вас пальцем і ви на колінах будете повзти за мною... Ви повинні були... Ах, ідіть ви собі додому, йдіть... Я потім буду балакать з вами... Я хочу рішить, нарешті, все це...

Мартин (глухо). Зараз піду. (Сіда на стілець коло столу, похнюпившись. Довге мовчання).

Ольга (випростуючись). Да, я мерзавка! (Встає й починає ходить. Сідає). Як же все далі?... Як далі, ви, любовник? (Схоплюється). Ах, паскудство, паскудство!.. Ви розумієте, скільки в цьому паскудства?

Мартин. Ні, не розумію!

Ольга. Та ми ж скоти!..

Мартин. Через що?

Ольга. Через те, що ми, як скоти... ми не любим одне одного!.. Розумієте?

Мартин. Я не знаю, чи ми любимо, чи ні, бо нема такого мірила, яким би можна було виміряти хороші відносини людей і сказать, ось це любов, а це ні. Я - (рішуче й дужо) - тільки знаю, що є всякі відносини людей. І відносини тіла стільки ж заслуговують поваги, як і відносини духа. Да! Ваша мораль - це цвіла мораль, котру треба викинуть у помийницю життя! Проститутка, котра заробляє собі на хліб тілом, стільки ж достойна поваги, як і поет, що друкує свої твори по рублю за слово! Да! Повторяю, я буду говорить прямо, я не знаю, чи я люблю вас, чи ні. Знаю, що зідхать, дивлячись на місяць, не буду, віршів писать не буду, молитись на все не буду. Але знаю, що жити з вами хочу, бо ви розумні й можете буть хорошим товаришем. Але також не присягаюсь, що буду жити з вами вічно. Не захочеться більше жить, піду...

Ольга. До другої?

Мартин. Хоч би й до другої, третьої, четвертої. Не ручусь також, що, живучи з вами, не піду до другої женщини, яка вподобається мені тілом. І все-таки буду з вами жити...

Ольга. О, боже!... Який він мерзавець, боже!

Мартин. Через що я мерзавець? Через те, що говорю про це? Через те, що струсюю з себе пута предразсудків? Що маю сили глянути на життя так, як воно є, а не