Дванадцять - Власюк Анатолій
Складалося враження, що хтось доніс на Івана Івановича. Не знайшовши нічого підозрілого, чоловічки ще трошки для годиться понишпорили по квартирі й пішли.
Під час обшуку Іван Іванович зберігав олімпійський спокій, ніби справді не знав, що ж таке заборонене можна зберігати у його хаті, але коли за есбеушниками зачинили двері, хутко, мов молодий, вилетів на горище. Його довго не було, і дружина вже морально підготувала себе до чергового скандалу із застосуванням чоловіком татаро-монгольських матюків найвищого ґатунку.
Але, на диво, Іван Іванович спокійно зійшов з горища, насвистуючи якусь веселу пісеньку. Зупинився біля дружини, хитро примружив очі і помахав пальцем перед її обличчям. Вона заплющила очі, сподіваючись, що чоловік зараз її вдарить. Але нічого не сталось. Той спокійно пішов дивитися свій футбол.
22
Славко не знав, що має сказати мамі, коли та увечері вийде на скайп. Нишпорки вже третю добу не було вдома, його телефон мовчав. Раніше тато теж зникав, якщо мав багато роботи. Але принаймні вони телефонували одне одному. Зазвичай відсутній він був не більше доби. Юнак не хотів думати, що з батьком могло трапитися щось погане. Нишпорка був досвідченим опером і завжди знав, як вийти з будь-якої ситуації, навіть критичної. Зрештою, якщо зранку його не буде, слід діяти рішучіше. Він сам себе заспокоював, що до ранку батько повернеться. А якщо ні – то давав собі час зібратися з думками, що ж насправді він має робити, якщо тата дійсно не буде вдома.
Славкові здавалося, що думки про Наталку вже в минулому, але за останні декілька тижнів він переконався, що став думати про неї частіше, аж поки не перейшов до того стану, що дівчина взагалі не вилітала йому з голови. Так було на початках, коли він закохався в неї. Потім вони посварились, і він дав наказ самому собі забути про неї. Здавалося, на початках це у нього виходило. Але ні інші дівчата, ні вгризання до нестями в університетську науку, ні щось інше вже не могли викреслити Наталку із його життя. Врешті-решт, він змирився з думкою про те, що кохає її, але не псуватиме їй життя. Нехай Наталка навіть не здогадується про його теперішні почуття до неї.
У двері подзвонили. Нарешті! Тато міг би й своїм ключем відімкнути. Але це був не Нишпорка. На порозі стояла Наталка.
23
Нишпорка почував себе дивовижно. Але ця дивовижність не була з розряду радісних. Він ніби був військовополоненим чи просто полоненим, лише не мав кайданків на руках і ногах. Нишпорка міг вільно пересуватися по окресленій території, й, здавалося, автоматники не звертали на нього жодної уваги. Їх було не більше двадцяти. Вийти за зону він не міг, та й не намагався цього зробити. Місцевість йому була незнайомою. Десь глибоко в лісі стояли збірні будиночки, яких не видно було згори за кронами дерев, так що ні гвинтокрили, ні літаки, ні навіть супутники з космосу не могли би побачити цього невеличкого хутірця, якого нема на жодній мапі світу.
Після вбивства батька Наталки Нишпорка почав відчувати нереальність життя. Він відніс це на наслідки застосування проти нього невідомого газу із солодкуватим запахом. Одного разу йому навіть здалося, що здалеку бачить Наталку. На мить його відволікла розмова двох автоматників між собою, а коли глянув на те місце, де мала стояти Наталка, її вже там не було. Та й чи вона це? Жінок у цій чоловічій компанії він не бачив.
Йому це було дивно, але Нишпорка втратив інтерес до власного життя. Здається, хтось невідомий одним розчерком пера закреслив усе його минуле. Повернення до приватної детективної практики видавалося знущанням з життя. Сьогодення мало якісь туманні обриси, а про майбутнє взагалі не думалось. Ніби життя зупинилось, але йому дають можливість за інерцією ще дихати. І Нишпорка розуміє, що в один прекрасний день якийсь автоматник просто перекриє йому доступ до кисню – і все на цьому закінчиться. То ж чи не доцільно насолоджуватися тим, що ще залишилося доступним тобі?
24
Якщо засоби масової інформації Дрогослава уповні відчули на собі положення окремих статей Закону України "Про президентське правління під час антитерористичної операції", і цензура в цьому переліку була не найболючішою, то сайт "Дрогослав-Інфо", здається, був автономним, і його не стосувалися драконівські міри. Він вів свою незалежну політику, ніби жив у паралельному світі й навіть не підозрював, що відбувається в державі. Як друкував нібито нейтральні статті, після чого з усіх боків сипалися нищівні коментарі зі змішанням у лайні окремих дрогославців, так і продовжував це робити.
Великий ажіотаж серед обивателів викликала з'ява на публіці справжнього вбивці нещасних дрогославців. Втім, у його описах вони вже не виглядали нещасними. Якщо імітатор убивств відсторонено розповідав про жертв, то справжній убивця давав зрозуміти дрогославцям, що ці люди заслужили на те, аби бути покараними. Мабуть, ніхто не сподівався на кровожерливість місцевих мешканців, але абсолютна більшість коментаторів симпатизувала убивці й однозначно була на його боці. Зло має бути покараним – таким був лейтмотив їхніх дописів. І якщо держава не здатна зробити це, то їй не слід заважати тим, хто наводить порядок.
Відвідуваність сайту "Дрогослав-Інфо" зросла у декілька разів, коли вбивця опублікував посмертні фото своїх жертв. Судячи з ІР-адрес комп'ютерів, увесь світ, у буквальному розумінні цього слова, прилип до "зливного бачка" Дрогослава.
25
Звісно, Нишпорка розумів, кому завдячує своїм життям, але ще не усвідомлював, чому милість проявили саме йому, а не комусь іншому. Проте доволі часто в житті трапляються прості пояснення складних подій і фактів, але чомусь людський мозок не може цього переварити. Тонкогубий, можливо, вже давно відправив би на той світ свого чергового клієнта, але несподівано для себе знайшов у ньому цікавого співрозмовника. Відчувалося, що Нишпорка має філософський склад розуму, а це найбільше, що його цікавило в людях. Тонкогубого за пиятику вигнали з університету, коли він навчався на третьому курсі філософського факультету, але за глибиною знань він міг би зараз заткати за пояс багатьох професорів і докторів наук. Нишпорка, звісно, не був сухарем-науковцем, але хід його думок мав явно визначене філософське скерування. Поки тонкогубий плутався у складних визначеннях конкретної філософської проблеми, Нишпорка розбивав його постулати двома-трьома простими фразами, і, здавалося, всі ці філософські трактати умів людства були написані даремно, якщо випадкова людина так просто їх розвінчує. Але чи випадковим на цій землі є Нишпорка? Чи не посланець це Бога – якщо не сам Бог? Чи це Диявол спокушає його, тонкогубого?
Взамін Нишпорка виколупав для себе дещицю незамінної інформації. Хотів цього тонкогубий чи ні, але дав зрозуміти своєму полоняникові, що їхній диверсійний загін чекає на початок повномасштабної війни Росії з Україною, коли наступ буде не лише зі Сходу, а й з Криму, і в ключових містах Заходу з повітря висадяться десантники. Завдання ж тонкогубого та його автоматників – паралізувати роботу ратуші та військового комісаріату Дрогослава. Схоже, що все мало відбутися в найближчі дні.
Якби хтось сказав Нишпорці про це якийсь місяць-другий тому, він би подумав, що його співрозмовник начитався дешевеньких детективів. Нишпорку рятувало те, що він не читав на різноманітних сайтах прогнози політологів і аналітиків різного штибу про ймовірність розвитку подій між Росією та Україною. Те, про що сказав тонкогубий, було лише блідою копією одного з таких писань. Але Нишпорка знав, що все це реально відбувається з ним, а тонкогубий – найбільший його персональний ворог на планеті Земля. Звісно, коли розпочнуться події, описані в цьому сценарії, життя Нишпорки не вартуватиме ні копійки. Як звідси вирватись, аби попередити кого слід про цей диверсійний загін та й самому врятуватися? Нишпорка запрограмував мозок на розв'язання цієї проблеми.
26
О шостій ранку Юля отримала на телефон есемеску від Нишпорки: "Розслідую дуже важливу справу. Буду через декілька днів". Чоловік сонно пробурчав: "Що там?" – "Бонуси від Київстару", – невинно сказала вона.
Нишпорко, сучий ти сину! Ще вчора Юля прийняла остаточне рішення, що пориває з ним, звечора підлізла під чоловіка і сказала, що хоче завагітніти. Той здивовано глянув на неї, бо до цього часу вона все казала, що спочатку треба зробити кар'єру, заробити гроші, а вже потім заводити дітей. Знав би він, що саме Нишпорці завдячує цій ночі кохання, коли можна було не стримувати й не обмежувати себе.
Юля, звісно, забула про свою вчорашню обіцянку зав'язати з Нишпоркою. Він пам'ятає про неї! Навіть якби вона дізналася, що всі ці дні Нишпорка провів з якоюсь коханкою, то вибачила би йому, адже він згадав про неї й надіслав есемеску. За інших обставин і в інші дні Юля ніколи би так не зробила, Нишпорка не був би помилуваний, але зараз у неї посвітлішало на душі. Та що там казати! Вона сама не очікувала від себе такого благородства.
Внучка останнього першого секретаря Дрогославського міськкому партії ледве дочекалася, коли чоловік піде приймати душ, і зателефонувала Нишпорці, але операторка байдужим голосом повідомила, що абонент знаходиться поза зоною досяжності. Нова хвиля ревнощів, ще потужніша, ніж у попередні дні, готова була накрити її з головою. Марно розум намагався довести серцю, що Нишпорка розслідує важливу справу, а тому вимкнув зв'язок. Куди й поділось її нещодавнє благородство! Вона знову була ладна стерти Нишпорку в порошок, як тільки він з'явиться перед її ясні очі.
У той же самий час і таку ж есемеску отримала покоївка готелю. Нишпорка так і не зустрівся з нею, коли вона повідомила, що могла завагітніти від нього. Всі ці дні, коли він був поза зоною досяжності, в неї на душі панувала порожнеча. Не піде ж вона до нього додому з'ясовувати стосунки. Такого приниження він від неї не дочекається. А тепер вона зраділа цій есемесці, ніби всі проблеми були давно розв'язані і не треба думати, від кого ж вона завагітніла – від чоловіка чи Нишпорки. Головне, що він живий і здоровий, а на все інше – воля Божа.
Славко теж зрадів есемесці від батька. Хоча він налаштовував себе, що треба буде щось робити, організовувати пошуки, але сам собі не вірив, що зробить це, бо завжди могли знайтися десятки причин, аби відтермінувати виконання власної обіцянки ще на декілька днів.
